Доки пацієнти вивчають досьє сімейних лікарів у пошуках «свого» кандидата, медична демократія підкидає ще одну новацію — вибори головних лікарів на конкурсній основі. Гіркий присмак політичного виборчого досвіду змушує українців очікувати подібних сюрпризів і в медичному «голосуванні» — від «старих-нових» призначень за димовою завісою конкурсу до недоторканності та вседозволеності «обраних». Чиїми слугами стануть кандидати в головні лікарі після виборів — пацієнтів, влади або власного колективу? Чи вдасться поєднати ці голоси й отримати ідеального керівника?
Зоряна ЧЕРНЕНКО, доцент кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор правових наукНині конкурсні обрання керівників немедичних закладів викликають значний інтерес з боку суспільства, тож можна не сумніватися, що відкриті вибори головних лікарів сприйматимуться так само. Про це, наприклад, свідчить інтерес до теледебатів між кандидатами на посаду керівника лікарні швидкої допомоги на Львівщині. Подібні процеси розпочато в інших регіонах, зокрема тих, які були учасниками міжнародних пілотних проектів ЄС чи Світового банку.
Чому вибори керівника лікарні актуальні на сьогодні? Тому, що за умови автономізації медичних закладів їх очільники стануть максимально вільними у своїх рішеннях, в управлінні ресурсами закладів (коштами, обладнанням, кадрами тощо). Однак свобода менеджменту потребує управлінців, які не просто пишуть звіти «нагору» чи розглядають скарги «знизу», а й здатні задовольнити потреби колективу і пацієнтів, тобто ефективно керувати. Це абсолютно інший підхід.
Тож, аби утвердити автономізацію закладів охорони здоров’я, ми вже сьогодні маємо розпочати процес прозорого відбору кандидатів на керівні посади, які матимуть інший світогляд, працюватимуть на розвиток закладу, залучення інвесторів, пошук варіантів співпраці з партнерами і додаткових джерел фінансування, лізингу тощо. Нині, коли в громад залишається набагато більше коштів, ніж раніше, головні лікарі можуть і зобов’язані виступати з подібними ініціативами.
Сьогодні політику відбору кандидатів на ці посади формують винятково місцеві департаменти охорони здоров’я — з точки зору виконавчої влади це був дуже комфортний варіант, але він не завжди працював на користь закладу та населення (адже якщо в інтересах виконавця створювати собі якомога менше проблем, то завдання власника — розвиватися, ставити вищу планку). Безперечно, відібрані департаментами головні лікарі проходили навчання з організації й управління охороною здоров’я. Але це не означає, що всі вони були підготовленими до ефективної управлінсько-менеджерської діяльності, аби успішно працювати і на пацієнтів, і на лікарів, і на власника. Управління лікарнею має економічну, лікарську та наглядову складові — поступово ми прийдемо до такої моделі. Але доки не запрацює механізм демократичного обрання керівників, у нас будуть лікарні, котрі, маючи певні кошти, якось працюють, якось лікують, якось виплачують зарплату.
Безперечно, у процесі відбору кандидатів потрібно звертати увагу передусім на їх кваліфікаційні характеристики. З часом, коли матимемо широкий вибір якісних кандидатур, потрібно буде вдосконалювати нормативну базу щодо критеріїв їх відбору. Але це має відбуватися у відповідь на запит суспільства.
Нині в МОЗ України напрацьовують Наказ «Про Порядок проведення відкритого конкурсного відбору керівників закладів охорони здоров’я державної та комунальної форми власності», а 9 лютого Київська міська рада вже затвердила Положення про конкурсний відбір кандидатур на посади головних лікарів закладів охорони здоров’я комунального сектору в місті Києві. Хоча мер Києва наклав вето на це рішення, думаю, що історія на цьому не закінчиться. Це перші кроки в напрямку прозорих виборів керівників галузі. Усі ми маємо бути реалістами: отримати армію успішних керівників і подолати корупцію в системі охорони здоров’я вже завтра неможливо. Головне — розпочати процес, забезпечити його максимальну прозорість, викликати довіру суспільства, напрацювати перші успішні приклади. Скажімо, коли на конкурсній основі на керівну посаду буде обрано лікаря, який ніколи не пройшов би за чинною процедурою, і він зможе втілити прогресивні ідеї (запровадити в закладі електронний документообіг, мотиваційний менеджмент тощо), й такі випадки поступово накопичуватимуться — це матиме позитивний ефект для всієї України. Наступний крок — активно поширювати цей процес, нарощувати його у геометричній прогресії, щоб надати можливість прогресивним керівникам заходити в систему. При цьому важливо рухатися еволюційним шляхом. За принципом «сусіди змогли, чому б і нам не спробувати» ми поступово отримуватимемо успішні лікувальні заклади по всій Україні. З часом зменшуватимуться й прояви корупції в охороні здоров’я.
Окремі громади вже зробили такий крок без вказівок згори, інші регіони впровадять цю модель дещо пізніше, очікується, що впродовж року нову процедуру виборів керівників пройдуть кілька сотень лікарень — це реальний шанс підвищити якість управління системою охорони здоров’я.
Чинне правове поле не створює жодних перешкод проведенню конкурсних відборів головних лікарів власниками медичних закладів на рівні місцевого самоврядування. Однак МОЗ розробляє згаданий Наказ, щоб не чекати, доки кожна окрема громада дозріє до такого рішення, розробить власний порядок виборів чи вивчить досвід сусідів. Цілком можливо, що подібний нормативно-правовий акт з’явиться у вигляді доповнення до чинної Постанови Кабміну щодо укладення контрактів з головними лікарями.
Деталі порядку проведення відкритого конкурсного відбору ще обговорюватимуться, однак його суть полягає в тому, що власник лікарні — місцева громада — створює комісію, куди мають увійти її представники (наприклад, від кожної фракції райради і лише один — від управління охорони здоров’я), представники медичної спільноти території (трудового колективу), а також громадськості, тобто всі зацікавлені сторони. Після оголошення конкурсу учасники подають документи, викладають своє стратегічне бачення розвитку лікувального закладу. Кожний етап процедури відбувається за участі ЗМІ та всіх зацікавлених сторін. Зрештою, комісія озвучує своє рішення, і з особою, яка перемогла, укладається контракт. Переконана, що на початковому етапі цей процес потрібно ретельно контролювати, щоб у разі виникнення небажаних чи непередбачених ситуацій внести корективи в процедуру чи деталізувати її (на рівні і місцевої, і центральної влади).
Особливу увагу хочу звернути на те, хто має представляти інтереси населення в цих комісіях. Зовсім не обов’язково, щоб то були пацієнтські організації, адже права пацієнта — це права людини, тож якщо на місцях є активні правозахисні організації, вони впораються із подібним завданням на більш професійному рівні. Також це можуть бути просто місцеві активісти. Адже власне пацієнтських організацій в Україні мало. Існує багато благодійних фондів, але це не ті адвокаційні пацієнтські організації, які працюють за кордоном. Спочатку було висунуто пропозицію прописати «вік» громадських організацій, які отримають право брати участь у виборах головних лікарів, однак потім зрозуміли: такі вимоги можуть зашкодити відкритості процесу, адже пацієнтських організацій, які можуть формулювати рішення й здобули довіру громадськості, у нас небагато (до речі, у 2016 році в Україні налічувалося понад 2 тис. громадських організацій, у статуті яких прописано, що вони працюють у системі охорони здоров’я). Коли ж взяти масштаб райцентру чи маленького містечка (як відомо, вибори відбудуться в усіх закладах вторинного рівня, які надають стаціонарну медичну допомогу), там узагалі може не бути пацієнтської організації, однак існують земляцтво, інші організації, що відстоюють інтереси та права громади, головне, аби вони не були «ручними».
Дехто вважає, що нова процедура — наступ на чинних головних лікарів. Це не так. Ті з них, що нині успішно керують лікувальними закладами, можуть бути переобрані, більше того, пройшовши додатковий «фільтр», вони завоюють ще більший авторитет, і це допоможе їм відстоювати інтереси колективу й пацієнтів. Та й місцеві ради більше цікавитимуться проблемами лікувальних закладів. Однозначно виграють і медичні колективи, бо на сьогодні керівників їм нав’язують департаменти охорони здоров’я, з якими ті здебільшого комунікують, перед якими звітують, від яких залежать. За нових підходів головний лікар матиме більше важелів подбати про інтереси підлеглих (формування надбавок лікарям, отримання додаткових коштів, питання реорганізації, розширення чи зменшення відділень, забезпечення умов праці тощо). Якщо керівник захоче заручитися підтримкою колективу, він виконуватиме його вимоги (головне — чітко їх сформулювати і не боятися відстоювати).
Водночас головний лікар розраховуватиме на підтримку підлеглих у боротьбі за спільні інтереси. Зокрема, коли домагатиметься належного фінансування закладу від власника (якщо держава виділила 30% від потреби, той має додати 70%). А якщо влада вимагатиме від медиків надання повного спектра медичних послуг за мізерні гроші, то можна спрямувати пацієнтів до райради як до власника закладу, котрий і є відповідальним за його роботу та додаткове фінансування.
Микола ДЕЙКУН, головний лікар КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер», Голова постійної комісії Чернігівської обласної ради з питань охорони здоров’я, Заслужений лікар України, професор Потрібно починати не з наказів про вибори керівників медичних закладів, а із впровадження обов’язкового медичного страхування. Це розставить усі крапки над «і» — робота головного менеджера лікарні буде як на долоні.
Коли ж усе залежатиме від думки й емоцій окремих депутатів, політичних партій та деяких громадських активістів (саме їх точка зору згідно з проектом згаданого Наказу МОЗ буде визначальною у виборі керівника), то це — не той підхід, який забезпечить правильний відбір претендентів на керівні посади.
Узагалі я вважаю, що в разі необхідності змінити головного лікаря передусім варто придивитися до тих фахівців, зокрема його заступників, котрі також мають підготовку з питань організації охорони здоров’я, досвід управлінської роботи та знайомі зі специфікою «рідного» закладу. До того ж у цьому випадку буде збережено принцип наступності керівників.
Натомість у проекті згаданого Наказу закладено певне протиріччя, адже в ньому міститься положення про те, що головних лікарів вибиратимуть серед лікарів усіх спеціальностей, а це суперечить вимогам іншого Наказу МОЗ, де чітко вказано: на керівну посаду не можна призначати спеціалістів, котрі не пройшли спеціальної підготовки з питань управління охороною здоров’я та не мають відповідного посвідчення. Такі особи навіть позбавлені права брати участь у конкурсі!
Сьогодні головний лікар — це управлінець, який у тяжких соціально-економічних умовах утримує заклад на плаву, тож він повинен мати досвід роботи на керівних посадах і спеціальну фахову підготовку. Хороші діагности, клініцисти мають лікувати людей, і навіть коли вони роблять це якнайкраще, ще не означає, що й управлінцями вони будуть такими само ефективними.
В Україні має бути відпрацьована система підготовки керівних кадрів, тоді й можна буде обирати кращих із кращих, тоді й конкурси не нагадуватимуть шоу. Можливо, слід започаткувати інтернатуру за спеціальністю «Організація управління охороною здоров’я». На мою думку, майбутніх керівників можна відбирати серед випускників медичних вишів — за допомогою тестів, які виявлятимуть здібності до управлінської діяльності, і спрямовувати їх до інтернатури за згаданим фахом. Протягом 3-4 років інтернів навчатимуть ухвалювати управлінські рішення, впроваджувати нові технології, створювати нові якісні, конкурентні медичні послуги тощо. Ще 3-5 років вони можуть працювати заступниками головних лікарів, а вже потім балотуватимуться на посаду керівника закладу. Так у медицину прийдуть молоді досвідчені управлінці нової формації. У деяких економічно розвинутих країнах світу менеджерів середньої та вищої ланки готують протягом 10-17 років, перш ніж допускають їх до управлінської діяльності.
Раніше існувала чітко відпрацьована модель відбору керівних кадрів у системі охорони здоров’я, і вона себе виправдовувала: випадкові люди дуже рідко потрапляли на керівні посади. Тож варто взяти звідти все найкраще, а також вивчити європейський досвід і створити чітку систему підготовки таких кадрів. Це набагато краще, аніж брати головних менеджерів «з вулиці» за квотним принципом. Чомусь у Європі так не роблять, там зовсім інший підхід до призначення головних менеджерів медичних закладів. Ми вже бачимо «ефективність» квотного принципу формування Уряду, навіщо це переносити в медицину? Корупцію в такий спосіб не поборемо, а відпрацьовану систему відбору керівних кадрів повністю знищимо.
Від впровадження нової моделі виборів, запропонованої МОЗ, не виграють ані пацієнти, ані трудові колективи лікарень, ані галузь у цілому. Більше того, медичні заклади стануть суб’єктом політичної боротьби різних фракцій, а медики — заручниками ситуації. Боротьба між претендентами внесе дисонанс у роботу лікарень. Крім того, у проекті Наказу не прописано, що інтереси пацієнтів у комісіях відстоюватимуть пацієнтські організації, йдеться про представників громадських організацій, без посилання на їх спрямованість. Хто ці представники, за яким принципом вони входитимуть до комісії, чиї інтереси захищатимуть — чітких відповідей у проекті Наказу немає. З цього приводу особисто в мене виникає питання щодо фахового рівня членів комісії, яких збиратимуть «звідусіль потроху». Такий підхід до формування комісій призведе до повного хаосу і непередбачуваності їх роботи.
Микола КЛІМОВ, заступник Голови Черкаської обласної організації Профспілки працівників охорони здоров’я України, Заслужений лікар України У цілому я підтримую обрання головного лікаря на конкурсній основі. Свого часу, коли працював заступником начальника обласного управління охорони здоров’я, керівником одного з лікувальних закладів області була лікарка поважного віку, яка не зовсім справлялася зі своїми обов’язками, але залишати посаду не хотіла і стверджувала, що бажаючих на її місце немає, тож і кадрового резерву не готувала. Тоді управління ухвалило рішення підібрати кандидатуру на цю посаду на конкурсній основі. Із трьох претендентів було обрано досвідченого лікаря, якого сприйняв колектив (він і досі успішно керує закладом).
Головне, аби конкурсанти-претенденти відповідали кваліфікаційним вимогам: мали вищу медичну освіту, досвід роботи на керівних посадах (завідувача відділення, заступника головного лікаря) не менше 10 років. У нас уже є прикрий досвід роботи на посадах у Міністерстві охорони здоров’я людей, які навіть не працювали завідувачами відділень, а лише займалися громадською роботою чи весь час навчалися. На мою думку, вони не спроможні керувати медичною галуззю чи великими закладами охорони здоров’я.
Років 15-20 тому вже робилися спроби обрання головних лікарів у колективах. Тож маємо і позитивні, і негативні приклади. Не завжди такі фахівці були вдалими управлінцями. Підлеглі люблять «доброго» керівника, тож колектив може проголосувати не за управлінця-професіонала, а за людину невимогливу, лояльну до трудової дисципліни, таку, якою можна легко маніпулювати. Тому віддавати вибори керівника винятково на відкуп колективу не завжди правильно.
Давно обговорюється й питання, хто має бути керівником лікувальної установи — головний лікар чи директор-менеджер? Було б краще, щоб усіма господарськими питаннями опікувався директор чи менеджер, а лікувально-діагностичною роботою займався головний лікар.
Важливо, аби на кожну керівну посаду створювався кадровий резерв — тоді під час відпустки керівника не виникало б питання, ким замінити завідувача відділення, начальника медчастини чи головного лікаря. Зрештою, це буде певним іспитом для майбутнього претендента на керівну посаду. Однак хочу зауважити, що все це проекти, «відірвані» від української законодавчої бази. Адже нині в Україні діє Закон «Про місцеве самоврядування», де чітко зазначено: керівника лікувального закладу призначає рада відповідного рівня, яка є власником лікарні й фінансує її. Вона ж може й звільнити його за порушення умов укладеного контракту, де виписані як обов’язки ради, так і зобов’язання головного лікаря (досягти високих показників діяльності закладу, ефективно використовувати бюджетні кошти тощо). Зважаючи на це, сьогодні колектив лікарні може лише висунути свого кандидата, а сесія ради — врахувати його думку чи ні.
У багатьох країнах Європи велику роль у виборі керівника лікарні відіграють профспілкова організація та асоціація лікарів закладу. Перед прийняттям колективного договору відбуваються перемовини між адміністрацією і профспілковою організацією, під час яких працівники можуть вимагати від керівника підвищення заробітної плати, покращення умов праці, надання соціальних пільг тощо. У такому разі обраному керівнику навіть на думку не спаде порушити укладену із профспілкою угоду. В Україні ж, не зважаючи на зауваження і протести профспілкових комітетів, медиків можуть відправляти у відпустки без збереження зарплати, скорочувати штатний розпис, звільнити працівника з ініціативи адміністрації.
Проте ми боремося з таким станом речей і за останні роки «відвоювали» не одного керівника лікувального закладу. Бо на місцях сформувався дивний «стиль» роботи: призначили нового Голову райдержадміністрації, і він одразу починає хазяйнувати — у першу чергу змінює директора школи і головного лікаря центральної районної чи міської лікарні. На жаль, профспілка не впливає на призначення головного лікаря, але відстояти хорошого керівника може, і це підтверджує досвід роботи нашої організації. Натомість у новій процедурі виборів має бути передбачено, щоб у комісіях з питань призначення головного лікаря були представники профспілки. Якщо ж головний лікар не виконуватиме умов колективного договору, профспілкова організація зможе ініціювати усунення його з посади.
Нині в Україні відбуваються процеси децентралізації. У територіальних громадах виникає багато суперечок, зокрема й щодо призначення головних лікарів та діяльності профспілкових організацій. Це добре, коли місцеві громади можуть спрямувати більше власних коштів на фінансування місцевої медицини. Водночас деякі керівники ОТГ вважають себе «царьками» в громаді й відповідно поводяться. Зокрема з ініціативи Голови однієї з громад нашої області придбано автомобіль для ЦПМСД, надається житло для медиків, передбачено доплати молодим лікарям до 9 тис. грн. Це дуже добре. Однак він своїм вольовим рішенням «натиснув» на медиків і змусив їх вийти із профспілки області, хоча відповідно до чинного законодавства керівник, який втручається в діяльність профспілкової організації, ініціює її розпуск, може бути притягнутий до адміністративної та навіть кримінальної відповідальності. Тепер медики згаданої громади фактично залишилися без правового захисту, і вже виникали проблеми з нарахуванням заробітної плати в ЦПМСД. Ми допомогли їм розібратися в цьому питанні, але від керівника почули: «А на якій підставі ви втручаєтесь у нашу діяльність?» Тоді на чиєму боці буде «підконтрольний» очільнику громади керівник закладу?
Насамкінець хочу наголосити, що вибір головного лікаря з кількох претендентів завжди краще. Утім, вважаю: цей процес має бути підкріплений відповідними законодавчими актами (за прикладом Закону «Про державну службу»), якими держава визначить правила призначення керівників медичних установ, випише чіткі кваліфікаційні вимоги до претендентів на такі посади. Тоді в лави керівників закладів охорони здоров’я не потраплятимуть випадкові люди.
