ВОЛОДИМИР ЖОВНІР: ІНОДІ ДОВОДИТЬСЯ ПРИЙМАТИ «ШАЛЕНІ» РІШЕННЯ

2837

Незважаючи на вагомі регалії і величезний досвід у реанімації новонароджених, ця людина не дає жодних інтерв’ю в мережі Інтернет про особисте. Вона вражає своєю сором’язливістю. Несучи на своїх плечах турботу про єдиний в Україні центр, де новонароджених із вадами серця оперують у перші години життя, він залишається людиною з великої літери. Знайомтеся!

ВЗ Володимире Аполлінарійовичу, Ви з дитинства мріяли стати лікарем?

— Ні, в дитинстві я не був оригінальним і, як більшість хлопчиків, мріяв стати космонавтом. Потім справно тягав «залізо» і займався боксом. Батько пророкував мені військове майбутнє, а медицина для мене почалася з матері. Вона — дільничний педіатр, трудилася на двох дільницях. Безумовно, я бачив наскільки непростий цей хліб, але все-таки не послухав батька і пішов маминими слідами. До слова, вона мене чесно намагалася відрадити, але поклик серця виявився сильнішим. Так я і вступив до медичного ВНЗ. Після першого курсу мене, як і всіх хлопців на той час, забрали до лав радянської армії, і навчання довелося відкласти на два роки. Напевно, якби я не вступив до вишу до армії, лікарем би не став.
Багато моїх товаришів по боксу потрапили в кепські компанії, пішли в «рекет» і погано закінчили. Йшли 90-ті роки.

ВЗ Як усе склалося у Вашому випадку?

— Повернувшись до інституту, я почав підробляти санітаром на швидкій допомозі. Ця робота сформувала мене як медика. Потім була фельдшерська робота і Київський туберкульозний інститут. Доводилося працювати навіть із відкритою формою туберкульозу. Після закінчення інституту мені дали розподіл працювати дитячим хірургом, але, на щастя, вільних ставок не виявилося. Я ніколи не хотів оперувати людей — я мріяв їх реанімувати! Довелося самому шукати собі місце і я, набравшись сміливості, прийшов до головного лікаря інституту Амосова і запитав: «Вам потрібен хороший анестезіолог?»… Так мене й узяли. Через півтора року я вже працював у відділенні реанімації кардіохірургії новонароджених.

ВЗ Ви пам’ятаєте свого першого маленького пацієнта?

— Звичайно! Це був 3-4-річний малюк із коарктацією аорти та дефектом міжшлуночкової перегородки. Хлопчик із дуже низькою масою тіла — 16 кг. А на той момент в Інституті Амосова не оперували дітей масою тіла нижче 20 кг. Знаючи, що я педіатр, мій колега реаніматолог попросив підмінити його в операційній. Через особисті обставини йому довелося відлучитися. Я дуже боявся, але впорався. Після цього мене почали залучати до таких складних операцій. Із 2002 року я став завідувачем відділення реанімації та анестезіології. Потім відбулася значуща подія — сформувався Центр дитячої кардіології та кардіохірургії і я став завідувати аналогічним відділенням на його базі. У 2008 році мої організаторські здібності привели мене у крісло головного лікаря. А в 2011 році призначили Головним позаштатним спеціалістом МОЗ України зі спеціальності «дитяча анестезіологія». Ось, власне, і весь мій послужний список.

ВЗ Отже, зараз Ви виконуєте тільки адміністративні функції?

— Не лише. Кілька разів на тиждень я перебуваю в операційній. Без цього ніяк! І якби моя воля — приділяв би лікуванню більше часу.

ВЗ Розкажіть про свою наукову діяльність.

— Я захистив кандидатську дисертацію, присвячену проблемі неефективного серцевого викиду у дітей. На кожну тисячу новонароджених — 14 із вадами серця. Незалежно від країни. Половина з них помирає в перші місяці життя. Найчастіша причина — саме неефективний серцевий викид. Зараз пишу докторську дисертацію на тему безкровної хірургії дітей із вадами серця. Це важлива частина мого життя. В усьому світі спостерігається жвавий інтерес до операцій, які проводять у нас у Центрі. Особливо це стосується розробок за програмою «COR-D». Їх навіть називають «український метод». Першого пацієнта прооперовано за нашою методикою у 2009 році. Його прізвище Шевченко, що теж знаково для України. Малюкові вже 3 роки, він добре розвивається. Зараз розкажу в чому ж суть методу. Програма COR-D досить складна з організаційної точки зору. Але завдяки увазі лікарів до проблеми вроджених вад серця, нам вдалося налагодити безперервну участь і допомогу від етапу внутрішньоутробної діагностики вади до отримання малюком «нового» серця. Вагітні з усієї України, у плодів яких ще до народження виявлено критичну ваду, народжують у Києві (на базі 5 і 7 пологових будинків). Адже у разі критичної вади серця дитина починає вмирати відразу ж після народження, і рахунок тут уже йде не на тижні, а на дні і навіть години. Тому відразу після пологів із плаценти забирається залишкова кров (ще її називають пуповинною) і протягом кількох годин дітей доставляють до нас в операційну, де під час операції замість донорської крові ми використовуємо їхню власну – пуповинну. Таким малюкам максимум 3-6 годин від народження. Ми дуже сподіваємося, що в новій будівлі ОХМАТДИТу, яку зараз активно будують по сусідству з нами, буде спеціалізований пологовий зал. Це дозволить долати відстань від пологового будинку до операційної за лічені хвилини. Це зробить нашу роботу ще ефективнішою.
Напрацювання Центру вже перейняло багато іноземних колег. Наприклад, клініка Клівленда, яка входить до ТОП-10 найкращих медичних закладів Америки, вже побудувала Центр дитячої кардіохірургії поблизу пологового будинку. Бачите, поки ми розробляємо і говоримо, іноземні колеги активно втілюють задуми в життя.
Шлях до тієї ефективної допомоги дітям із вадами серця, якої ми досягли на сьогодні, був не простим. Багато років ми вивчали внутрішньоутробно вроджені вади. Потім планували вести лист очікування в нашому центрі і викликати пологи. Потім збирали інформацію про використання стовбурових клітин під час операцій на серці новонароджених. Незабаром виявилося, що у нас є в запасі кілька годин після пологів, коли ще не виникають зміни в серці, які вбивають дитину, і зберігається достатня кількість пуповинної крові. Ці години ми й використовуємо, щоб врятувати серця і життя дітей.

ВЗ У чому основні труднощі таких операцій?

— Основна складність у фінансуванні. Незважаючи на те, що впровадженням таких операцій ми заощаджуємо державі 50% коштів тільки на госпітальному етапі, потік пацієнтів настільки великий, що в кінці кожного року ми відчуваємо дефіцит медикаментів або «витратників». Незважаючи на ретельне планування і скрупульозну економію.

ВЗ А скільки маленьких сердець проходить крізь руки ваших хірургів?

— Наприклад, у минулому році, незважаючи на те, що другий корпус Центру працював не на повну потужність, ми прооперували найбільшу кількість пацієнтів серед усіх європейських та північноамериканських клінік. Це 1460 пацієнтів, тоді як середня максимальна кількість у провідних закладах світу — 700. При цьому рівень смертності в нашій клініці становив усього 0,95%. У західних клініках цей показник коливається від трьох до чотирьох відсотків.

ВЗ Ви ділитеся досвідом із іноземними колегами?

— Безумовно. Наші двері завжди відчинені для кардіологів, хірургів та анестезіологів багатьох країн. Нещодавно передавали свій досвід казахським колегам. Ми підписали меморандум про співпрацю між нашим Науково-практичним медичним центром дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України та РГКП «Алматинський республіканський Науковий Центр педіатрії та дитячої хірургії». У рамках даного меморандуму наш Центр став базою для підготовки фахівців, хірургів і кардіологів із метою створення в Казахстані висококласної дитячої кардіології та кардіохірургії за прикладом і досвідом українського кардіоцентру. Ми відкриті для спілкування. Казахські кардіохірурги перейняли навіть маленькі традиції. Мами наших пацієнтів вірять: якщо залишити за порогом палати шкарпеточки або тапочки малюка, коли він перебуває в операційній або у реанімації, — все обов’язково буде добре. Так от, у Кардіоцентрі в Алмати тепер теж за кожними дверима можна побачити маленькі шкарпеточки.
Двічі на тиждень у Центрі проводяться телемости із кращою дитячою клінікою США — Дитячим центром Сіетлу (Seattle Children’s Center). Лікарі мають можливість обмінятися досвідом, обговорити нестандартні випадки, що зустрічаються в практиці, спільно виробити стратегію оперативного лікування. Щорічно у жовтні в Центрі проводяться міжнародні конференції щодо вроджених вад серця, де обговорюються актуальні питання у сфері кардіології та кардіохірургії, за участю провідних кардіохірургів та кардіологів зарубіжних країн. Під час конференції у жовтні 2008 року Центр відвідали відомі фахівці неонатології та дитячої кардіохірургії та кардіології Франції і Бельгії: рrof. Jean Rubay (Брюсель, Бельгія), рrof. Damien Bonnet (Париж, Франція), dr. Bertrand Stos (Париж, Франція), dr. Miroshnik M.P. (Париж, Франція).
Нашу конференц-залу обладнано системою TrueConf. Це своєрідний медичний скайп. На великому екрані транслюється он-лайн-операція і лікарі в залі або біля своїх моніторів стежать за процесом. До цієї системи приєднано 10 областей України. Тепер ми можемо проводити діагностику і хірургічне втручання, передавати медичні дані шляхом прямого включення. Це — важливий крок на шляху глобалізації української медицини, виведення її на якісно новий рівень. Адже тепер щоб пройти обстеження у кращих фахівців тих чи тих медичних напрямів, пацієнту вже не потрібно втрачати час на переїзд. Адже час — найцінніше, що є у хворого.

ВЗ А як потрапляють до вас пацієнти з інших країн?

— Завдяки «сарафанному радіо». Адже жодної реклами ми, як державна установа, не даємо. Прооперували одного малюка з Молдови і через якийсь час почали надходити один за одним молдавські діти з вадами серця. Те ж саме стосується країн СНД. До слова, молдавські лікарі кажуть, що їм не вигідно утримувати таку дорогу кардіохірургію. Набагато вигідніше укласти договір і оплачувати операції своїх пацієнтів, наприклад, на базі нашого Центру.

ВЗ Чи існує черга для дітей?

— Черга є, але в тих випадках, коли вада сумісна із життям. Тоді ми підбираємо оптимальний час і для нас, і для батьків дитини. В інших випадках оперуємо екстреним чином.

ВЗ Як далі розвиватиметься ваш центр?

— Є «незакриті» галузі кардіохірургії в Україні в цілому. Приміром аритмологія. Зараз ми працюємо над створенням операційного блоку та навчанням високоспеціалізованої команди фахівців боротьби з аритмією. Незабаром знадобиться обладнання і медикаменти. Незважаючи на те, що держава пристойно фінансує нашу галузь, ми всіляко залучаємо меценатів та партнерів, готових будь-чим допомогти. Повторюся, кардіохірургія — вкрай дорога галузь медицини.
Єдине, що ми не робимо на сьогодні, — пересадження серця (оскільки закон не відрегульовано) і не оперуємо дітей із гіпоплазією лівих відділів серця (такі діти згодом потребують пересадження).

ВЗ Ваша донька планує продовжити лікарську династію?

— Ні, у неї якраз із медициною не склалося. Провчившись 2 курси в медичному, вона знайшла себе в економіці. Я пручатися не став.

ВЗ Володимире Аполлінарійовичу, а який Ви поза стінами центру?

— (Пауза — авт.). Я рідко буваю «поза». Як і раніше, захоплююся спортом: «залізо», лижі, йога. Це і «перезавантаження», і спосіб підтримання форми. Я екстремал: і з парашутом стрибав, і з аквалангом спускався, і в банджі-джампінгу практикувався. Готувати не люблю, і в їжі не примхливий.

ВЗ А в роботі Ви також екстремал?

— Іноді доводиться приймати «шалені» рішення. Пам’ятаю випадок, який стався зі мною на одному з попередніх місць роботи. Під час нічного чергування в реанімації вимкнули світло. Було кілька важких хворих, під’єднаних до апаратів. Довелося робити непрямий масаж серця під специфічним освітленням: ми набирали у таз воду, опускали туди ганчір’я та підпалювали сухий кінець… Але згодом я зрозумів, що без апаратури ми швидко втратимо пацієнтів і вирішив викликати МНС. Разом із рятувальниками приїхали журналісти, тому керівництво мене не погладило по голові за цей вчинок. Але найголовніше — людей було врятовано.

ВЗ Володимире Аполлінарійовичу, а про що Ви мрієте?

— Будете сміятися — все про той ж космос. Тепер як турист. Манить відчуття невагомості. Щоправда, це дорого. Я, до речі, люблю подорожувати. Хотілося б побродити біля підніжжя Кіліманджаро, забратися на Еверест. Нещодавно до нас у Центр приїжджав знаменитий фінський Дід Мороз — Йоулупуккі. Діти готувалися, писали листи. Я навіть із ним сфотографувався!

ВЗ Ви вірите в дива?

— Ще б! (Здивовано — авт.) Якби не вірив, мене б на зустрічі із Сантою не було!

Тетяна ПРИХОДЬКО,
спеціально для «ВЗ»

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я