Профілактика — не тільки здоровий спосіб життя

Доступно на русском

Останнім часом слово «профілактика» не сходить з уст реформаторів медицини. Однак зазвичай усе зводиться до пропаганди індивідуальних заходів збереження здоров’я, які є лише верхівкою айсберга надважливої справи. 

Чого не навчають у школі?

Геннадій СЛАБКИЙ, завідувач кафедри громадського здоров’я Ужгородського національного університету, доктор медичних наук, професор

В усьому світі розрізняють індивідуальну та суспільну профілактику. Сучасне трактування терміну «профілактика» звучить як «дії, спрямовані на зменшення ймовірності виникнення захворювання або порушення, переривання чи уповільнення прогресування недуги, зменшення ймовірності непрацездатності». Так, це один з надзвичайно важливих напрямків медицини. Йдеться про комплекс державних, соціальних, гігієнічних і медичних заходів, спрямованих на забезпечення високого рівня здоров’я населення і запобігання виникненню хвороб. Профілактичні заходи будуть ефективними лише за умови їх реалізації на всіх рівнях — державному, виробничому (у трудових колективах), сімейному, індивідуальному.

Державна «фабрика здоров’я»

Державний рівень профілактики забезпечується заходами з підвищення матеріального і культурного рівнів життя населення, законодавчими актами, що регламентують охорону громадського здоров’я, участю всіх міністерств і відомств, громадських організацій у створенні оптимальних (з позицій здоров’я) життєвих умов для населення. Державна турбота про здоров’я громадян має охопити всі види профілактики. Зокрема до первинної (як системи методів запобігання виникненню та впливу факторів ризику розвитку захворювань) належать такі заходи:

• проведення екологічного та санітарно-гігієнічного скринінгу і вжиття заходів щодо зниження впливу шкідливих чинників на організм людини (поліпшення якості атмосферного повітря, питної води, структури та якості харчування, умов праці, побуту і відпочинку, зниження рівня психосоціального стресу та інших факторів, що впливають на якість життя);
• формування здорового способу життя, що передбачає створення постійно діючої інформаційно-пропагандистської системи, спрямованої на підвищення рівня знань усіх категорій населення про вплив негативних факторів і можливості його зниження; гігієнічне виховання; зменшення вживання тютюну й алкоголю, профілактика споживання наркотиків і наркотичних засобів; залучення населення до занять фізичною культурою, туризмом і спортом, підвищення доступності цих видів оздоровлення;
• заходи із запобігання розвитку соматичних і психічних захворювань та травм, зокрема професійно обумовлених, нещасним випадкам, інвалідності й смертності від неприродних причин, дорожньо-транспортному травматизму тощо;
• здійснення медичного скринінгу шляхом проведення профілактичних оглядів;
• проведення імунопрофілактики різним групам населення;
• диспансеризація населення з метою виявлення ризиків розвитку хронічних соматичних захворювань і — що дуже важливо — з метою подальшого оздоровлення осіб і контингентів населення, які перебувають під впливом несприятливих факторів.

Первинна профілактика також передбачає дві стратегії: популяційну й індивідуальну, часто вони доповнюють одна одну. Заходи популяційної стратегії охоплюють усе або більшість населення, оскільки мета такої профілактики — знизити ризик розвитку захворювань у цілому. Завдання ж індивідуальної стратегії — профілактика хвороб серед груп ризику, які формуються за епідеміологічним ознаками (стать, вік, вплив певного специфічного чинника тощо).

Вторинна профілактика — це комплекс заходів щодо усунення виражених факторів ризику, які за певних умов (зниження імунного статусу, перенапруження, адаптаційний зрив) можуть призвести до загострення або рецидиву захворювання. Її найефективніший захід — диспансеризація, котра знову ж таки є комплексним методом раннього виявлення та лікування захворювань, а також динамічного спостереження за хворими, спрямованого на їх лікування й оздоровлення.

Вторинна профілактика може застосовуватися тільки до хвороб, які піддаються ідентифікації й лікуванню на ранніх стадіях. Шляхом раннього виявлення хворих на підс­таві скринінгових тестів (мамографія, елект­рокардіографія, мазок по Папаніколау тощо) і своєчасного їх лікування досягається основна мета вторинної профілактики — запобігання небажаним наслідкам захворювань (смерть, інвалідизація, перехід недуги у хронічну форму).

Цей вид профілактики включає: цільове санітарно-гігієнічне виховання, у тому числі індивідуальне та групове консультування чи нав­чання пацієнтів і членів їх сімей щодо конкретних захворювань; проведення диспансерних медичних оглядів для оцінки динаміки стану здоров’я, визначення та здійснення відповідних оздоровчих і лікувальних заходів; курси профілактичного лікування та цільового оздоровлення (у тому числі лікувального харчування, лікувальної фізкультури, медичного масажу, інших лікувально-профілактичних методик оздоровлення, санаторно-курортного лікування); проведення медико-психологічної адаптації хворих до зміни ситуації у стані здоров’я; заходи державного, економічного, медико-соціального характеру щодо збереження залишкової працездатності та можливості до адаптації таких хворих у соціальному середовищі; створення умов для оптимального забезпечення їх життєдіяльності. Гадаю, зайвим буде переконувати читачів у тому, що ефективність вторинної профілактики визначається не лише медичними чинниками, а й наявністю адекватних засобів діагностики, доступністю лікування, забезпеченістю необхідним медичним обладнанням. А це не залежить ані від медичних працівників, ані, тим більше, від пацієнтів.

Реабілітація — повернення до життя

Загальновизнаним є й термін «третинна профілактика» як комплекс заходів з реабілітації хворих, котрі втратили здатність до повноцінної життєдіяльності. У цьому разі так само передбачається не лише медична (відновлення функцій органів і систем), а й соціальна (формування впевненості у соціальній придатності), трудова (можливість відновлення трудових навичок), психологічна (відновлення поведінкової активності особистості) реабілітація. У клінічній медицині часто важко розмежувати третинну профілактику, лікування та реабілітацію. У цілому ж третинна профілактика включає окрім згаданих напрямків створення умов для оптимального забезпечення життєдіяльності хворих і інвалідів (наприклад, виробництво лікувального харчування, реалізація архітектурно-планувальних рішень, створення відповідних умов для осіб з обмеженими можливостями тощо). І це є безпосереднім обов’язком держави. На жаль, заходи щодо зміцнення здоров’я та профілактики захворювань рідко орієнтовані на інвалідів. Наприклад, показники скринінгу на рак молочної залози та шийки матки серед жінок-інвалідів нижчі, аніж аналогічні в жінок без інвалідності. Підлітки та дорослі люди з інвалідністю з більшою ймовірністю не підпадатимуть під програми сексуальної освіти. Інваліди особливо страждають від дефіциту медико-санітарних послуг. Залежно від групи інвалідності та навколишнього оточення вони можуть бути більш уразливими перед вторинними порушеннями здоров’я, супутніми патологічними станами, віковими порушеннями, ризикованими для здоров’я формами поведінки. Як наслідок, серед них реєструють вищі показники передчасної смерті. Під час спроб отримати дос­туп до медичних послуг інваліди наражаються на низку перешкод, зокрема високу вартість медико-санітарної допомоги. За статистикою, у країнах з низьким рівнем доходу вона недос­тупна через вартість для 32-33% людей без інвалідності та для 51-53% інвалідів.

Ускладнений доступ до будівель, у тому числі й до лікарень (вузькі дверні прорізи, непристосовані сходи, відсутність місця для паркування), також є суттєвою перешкодою. Наприклад, жінки, яким тяжко пересуватися, часто не мають доступу до скринінгу на рак молочної залози та шийки матки через те, що діагностичні столи не регулюються по висоті, а обладнання для мамографії підходить тільки для жінок, які можуть стояти.

У зв’язку із тим, що згадані перешкоди виникають унаслідок взаємодії кількох чинників, необхідні зміни у всіх взаємодіючих компонентах системи. Також слід розробити стандарти в галузі надання медико-санітарної допомоги інвалідам та механізми забезпечення їх дот­римання. Потрібно подбати про переваги для цієї категорії хворих від програм громадського здоров’я, а також використовувати фінансові стимули для провайдерів медичних послуг з тим, щоб вони забезпечували доступність послуг і проводили всебічні оцінки стану здоров’я, лікування та подальше спостереження інвалідів; передбачити для них можливі шляхи скорочення або скасування платежів з власних коштів. ВООЗ наполягає на розширенні обізнаності з питань інвалідності та включенні цієї проблеми як компонента національної політики в галузі охорони здоров’я. Тож варто передбачити питання з інвалідності в програмах до- та післядипломної освіти всіх фахівців охорони здоров’я, здійснювати підготовку працівників в окремих спільнотах, щоб вони могли брати участь у профілактичній роботі, а також враховувати інвалідів під час проведення епіднагляду.

Прірва між теорією і практикою

Утім, скільки не кажи «профілактика», здоровішим не станеш, якщо гасла не підкріплюватимуться конкретними діями. Для цього варто проаналізувати, як МОЗ України планувало фінансування галузі у 2016 році (про те, скільки від запланованого насправді отримали, узагалі соромно говорити). Так от, Міністерство охорони здоров’я під час формування Паспорту бюджетної програми на 2016 рік визначило стратегічну мету, яка звучить досить пафосно: збереження і зміцнення здоров’я, профілактика захворювань, зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення, підвищення якості й ефективності надання медичної допомоги, забезпечення соціальної справедливості та захисту прав громадян на охорону здоров’я. Та чи можна досягти такої мети за мізерного фінансування і обмежених заходів та завдань бюджетної програми? Більше того, до Переліку державних цільових програм, що виконуються у складі бюджетної програми, ввійшли лише Загальнодержавна програма боротьби з онкологічними захворюваннями на період до 2016 року, Загальнодержавна цільова соціальна прог­рама протидії захворюванню на туберкульоз на 2012-2016 роки, Державна цільова соціальна програма профілактики, діагностики та лікування вірусних гепатитів на період до 2016 року, Загальнодержавна цільова соціальна програма протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу на 2014-2018 роки.

До того ж сумнозвісна Постанова Кабінету Міністрів від 01.03.2014 р. №65 «Про економію державних коштів та недопущення втрат бюд­жету» перекреслила всі надії та плани, оскільки введено мораторій не тільки на створення нових державних цільових програм, а й на внесення доповнень до чинних. За останні два роки в нашому житті відбулося багато надзвичайно важливих подій, однак реагувати на виклики часу, вносити зміни й доповнення до програм ми, на жаль, не можемо. Та й витрати на лікування хворих зменшено до 30% від мінімально необхідних. Нині згаданий документ втратив чинність, але з’явилася нова Постанова Кабінету Міністрів України від 11.10.2016 р. №710 «Про ефективне використання державних коштів», у додатку до якої також прописано припинення підготовки проектів нових державних цільових програм або внесення змін до затверджених, що потребують додаткового фінансування з державного бюджету, крім Програми, затверд­женої Постановою Кабінету Міністрів України від 29.10.2003 р. №1684. Не зрозуміло, як можна заощаджувати на здоров’ї та житті громадян? Вочевидь, звідси й спокуса перекласти відповідальність за здоров’я на самих пацієнтів.

Партнерство і лідерство

У профілактиці хвороб та збереженні здоров’я завжди беруть участь дві дійові особи: громадянин і держава. Кожен з них має чесно виконувати свої функції. Громадянин — відповідально ставитися до особистого здоров’я, держава — мотивувати до цього, створюючи належні умови й стимули. На жаль, упродовж тривалого часу в нашому суспільстві формувався не культ здоров’я, а «пільги на хворобу» (в організації праці на виробництві, відпочинку, харчування, соціального забезпечення, надання пільгового житла тощо). А відповідальність за здоров’я населення було покладено винятково на медичних працівників. Часи змінилися, але стереотипи залишилися. Тож, по-перше, необхідно переконати населення (передусім економічними аргументами) у тому, що здоровим бути набагато вигідніше. По-друге, пот­рібно навчити людей, як бути здоровими. Нині дуже багато говорять про якийсь абстрактний здоровий спосіб життя, натомість краще було б запропонувати оптимальну для кожної людини програму, яка формує і зберігає її здоров’я та залежить від статі, віку, умов праці й побуту, економічного статусу, наявності індивідуальних ризиків розвитку хвороб тощо. На жаль, у нас немає спеціалістів, які можуть оцінити вказані детермінанти для кожної людини й розробити такі програми. Було б добре, аби їх почали готувати в системі громадського здоров’я, що наразі формується в Україні.

По-третє, населення має бути обізнане із симптомами, які загрожують життю та здоров’ю, і тактикою дій у разі їх виникнення, а також із тим, куди звертатися з подібними проблемами. Насамкінець, кожна здорова людина бодай раз на рік повинна відвідувати лікаря з профілактичною метою, а той, у кого виявлені порушення здоров’я, проходити щорічну диспансеризацію й виконувати рекомендації лікаря. Виховаємо таку «звичку» в нашого населення — матимемо ефективну систему індивідуальної профілактики. Але це лише половина справи.

Держава має не споглядати за тим, як населення «самооздоровлюється» і «самозахищається» від хвороб, а бути його надійним партнером у справі профілактики і навіть лідером. Тобто вона повинна створити умови для того, щоб кожна людина могла реалізувати свою «програму здоров’я». Наприклад, у більшості країн Європи впродовж багатьох років діє програма «Здорові міста». До її виконання залучаються всі державні та приватні сектори — створюються доступні для всього населення умови здорового і безпечного проживання, праці, відпочинку, заняття фізичною культурою, оздоровлення, комунікацій тощо. Держава через свої структури забезпечує населення інформацією санітарно-гігієнічного змісту, навчає само- та взаємодопомозі у критичних станах тощо. На жаль, в Україні цього не існує, у нас навіть не створено нормальних умов для фізичного розвитку дітей: у багатьох населених пунктах відсутні спортивні заклади або ж вони недоступні для пересічних громадян. І це лише крапля в морі проблем!

ВООЗ попереджає

Взірцем визнання актуальності профілактики, правильного розуміння її суті й принципів реалізації є Глобальний план дій з профілактики неінфекційних захворювань і боротьби з ними на 2013-2020 роки, прийнятий на 66-й сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я. Його метою є зниження тягаря хвороб, смертності й інвалідності, спричинених хронічними неінфекційними хворобами, які піддаються профілактиці, за рахунок міжсекторального співробітництва (на національному, регіональному та глобальному рівнях), щоб населення досягнуло найвищих стандартів здоров’я.

Показовими є й цілі Глобального плану дій.

1. Підвищити пріоритет профілактики неінфекційних захворювань і боротьби з ними в глобальних, регіональних і національних порядках денних і в узгоджених на міжнародному рівні цілях розвитку шляхом посилення міжнародного співробітництва й інформаційно-пропагандистської діяльності.
2. На національному рівні нарощувати потенціал, якість управління, ефективність міжсекторальної діяльності та партнерські зв’язки для прискорення вжиття заходів з профілактики неінфекційних хвороб і боротьби з ними.
3. Зменшити фактори ризику та соціальні детермінанти, що обумовлюють розвиток неінфекційних хвороб, за рахунок створення умов, які сприяють зміцненню здоров’я.
4. Зміцнити системи охорони здоров’я й орієнтувати їх на профілактику неінфекційних хвороб і боротьбу з ними, а також із соціальними детермінантами, які лежать в основі їх розвитку, шляхом первинного медико-санітарного обслуговування, орієнтованого на забезпечення загального охоплення.
5. Сприяти і надавати підтримку розвитку національного потенціалу для проведення високоякісних наукових досліджень і розробок у сфері профілактики неінфекційних хвороб та боротьби з ними.
6. Вести моніторинг тенденцій і детермінант неінфекційних хвороб, а також успіхів у справі їх профілактики та боротьби з ними.

Також важливо, що основні принципи Глобального плану дій передбачають охоплення всього життєвого циклу людини; розширення прав людей і громад; використання стратегій, заснованих на фактичних даних; забезпечення загального охоплення медико-санітарним обслуговуванням; унеможливлення реальних і потенціальних конфліктів інтересів; підхід, заснований на дотриманні принципу справедливості; міжсекторальну діяльність.

Що дорожче?

Профілактика хвороб, безперечно, економічно вигідніша, аніж їх лікування, хоча це й не означає, що «відкупитися» можна лише агітками та закликами до здорового способу життя. Наприклад, існують заходи з профілактики неінфекційних захворювань, реалізація яких може збільшити тривалість здорового життя на один рік, при цьому витрати на їх реалізацію значно менші, ніж ВВП на душу населення. Тож з економічної точки зору ці заходи є доступними для всіх без винятку країн. Загальна вартість проведення комплексу високорентабельних профілактичних заходів (з охопленням усього населення й індивідуальних) у країнах з низьким рівнем економічного розвитку становить 4% від усіх витрат на охорону здоров’я, із нижче середнього — 2%, вище середнього та високим — менше 1%. У разі ж відсутності відповідних заходів в усіх країнах спостерігатиметься скорочення продуктивності та різке зростання витрат на медико-санітарне обслуговування населення. Зокрема сукупні економічні втрати, пов’язані з чотирма основними неінфекційними захворюваннями та психічними розладами, оцінюються у 47 трлн дол. США, тобто 75% світового ВВП за 2010 рік!

Таким чином, заходи, передбачені Глобальним планом дій, можна розглядати як інвестиційний проект у світову економіку й економіку тих країн, які до нього пристануть. Від того виграють усі, адже реалізація плану допоможе забезпечити охорону здоров’я населення, зберегти продуктивність економічних систем, виявити потенційні інноваційні рішення, які можна реалізувати у великих масштабах з метою скорочення зростаючих потреб на охорону здоров’я. ВООЗ акцентує увагу на тому, що стратегії та практики профілактики неінфекційних хвороб і боротьба з ними мають ґрунтуватися на наукових даних і зразках кращого практичного досвіду, на принципах рентабельності й економічної доступності. При цьому кожна людина повинна мати дос­туп до визначеного на національному рівні комплексу послуг зі зміцнення здоров’я, профілактики, лікування та реабілітації, паліативної допомоги й основних, економічних, ефективних і якісних лікувальних та діагностичних засобів. Водночас звернення по вказані послуги не має спричиняти фінансових труднощів для пацієнтів, тож особливу увагу необхідно приділяти незаможним і незахищеним категоріям населення.

Тож, коли весь світ усвідомив, що профілактика захворювань і збереження здоров’я населення є не суто медичною, а загальнодержавною проблемою, Україні не залишається іншого вибору, аніж спрямувати на її вирішення політичну волю й значні ресурси. Бо ціна бездіяльності завжди набагато вища, ніж вартість будь-яких превентивних заходів.