Проблеми фінансування установ Національної академії медичних наук України відомі всім. Щоб їх подолати, у чотирьох провідних інститутах НАМН запроваджено пілотний проект, у рамках якого тестуються зміни в системі медичного обслуговування та фінансування української прикладної науки. Список учасників реформи четвертого рівня системи охорони здоров’я розширюватиметься. Які підводні камені та перспективи чекають на них у найближчому майбутньому?
Приречені на знищення вижили самі та лікують інших
ВЗ Як позначилася на вашому інституті економічна криза?
Початок же нинішнього року ознаменувався майже катастрофічним становищем у фінансуванні всіх наукових установ, підпорядкованих НАМН України. Так, на перше півріччя наш інститут отримав 17,7% фінансування на клінічну, наукову і господарську діяльність від потреби. Тобто фактично ми були приречені на знищення, проте інститут живе і, не зважаючи ні на що, розвивається, виконує всі свої функції, хоч дається це нам дуже важко.
Найбільші труднощі виникли із забезпеченням заробітної платні, оскільки для наукових робітників було передбачено лише 27% коштів від потреби, а по розділу «Клініка» — 45%. Якщо на інші потреби, скажімо, комунальні витрати, закупівлю ліків і виробів медичного призначення, ми можемо використовувати власний спеціальний накопичувальний рахунок, що складається із доходів від наукових досліджень і внесків благодійників, то згідно з чинним положенням на зарплатню ми не маємо права його витрачати. На численні звернення до компетентних інстанцій із проханням дозволити, як виняток, частково компенсувати дефіцит кошторису по заробітній платі зі спеціального фонду ми отримували або короткі бюрократичні відписки з посиланням на статті законодавства, або ж… нам узагалі не відповідали. Тому дійшли висновку, що це суто наше завдання — у важкі часи економічної кризи та перехідного періоду реформування медицини не розгубити наукові та клінічні кадри. Сьогодні в нас у штаті — 407 співробітників (у кращі часи було 480). Хочу назвати кілька цифр, які характеризують наш колектив: 87 докторів і кандидатів наук, середній вік наукових співробітників, у тому числі й професорів, становить 47 років (для науки це дуже перспективний вік); середній вік лікарів і середнього медичного персоналу — 45 років (тобто це фахівці з достатнім клінічним досвідом і одночасно з досить великою перспективою). Трагічність ситуації полягає в тому, що згідно з чинним положенням установа зобов’язана привести штати у відповідність до кошторису, тобто скоротити певну кількість співробітників, а саме: 2/3 науковців і половину працівників клініки. Хіба це не було б свідомою руйнацією установи?
Але наш головний розпорядник — керівництво НАМН України — підтримує ініціативи працівників для збереження національного надбання: найцінніші наукові і клінічні кадри згодні працювати за скороченими робочими тижнем і днем. Люди йдуть на це свідомо, розуміючи, що дуже важливо зберегти інститут і колектив. Він у нас унікальний. Кожен фахівець інституту має 2 або 3 лікарські спеціальності, що значно розширює його можливості клініциста. Наприклад, кардіолог, терапевт і фахівець УЗД; або терапевт, гастроентеролог і дієтолог. Такому фахівцю немає потреби залучати відповідних спеціалістів для характеристики загального стану хворого та надання рекомендацій. Особливо це важливо при коморбідних станах, коли в пацієнта кілька захворювань і потрібна не вузькопрофільна, а комплексна оцінка. Тому втрачати такі кадри неприпустимо не тільки з наукової та клінічної точки зору, а і державної.
ВЗ Зрозуміло, що єдиний в Україні Інститут терапії — заклад унікальний. Але все ж назвіть головний пріоритет у науковій та клінічній діяльності вашого колективу.
— Це, насамперед, комплексний підхід до проблем терапії. Інститут традиційно розробляє методи профілактики, ранньої діагностики й ефективного лікування найпоширеніших хвороб переважно у їх поєднанні. У більшості пацієнтів — 2-4 хвороби одночасно, тому в лікуванні важливий комплексний підхід. Натомість міжнародні та національні стандарти з діагностики й лікування передбачають тільки одне конкретне захворювання без урахування супутніх, що призводить до однобічного трактування стану хворого і поліпрагмазії — призначення великої кількості ліків (до 10 одномоментно), а це небезпечно.
Однак головним пріоритетом сьогодення є профілактичний напрямок. Це і первинна, і вторинна профілактика найпоширеніших неінфекційних захворювань людини: серцево-судинних, цукрового діабету, хронічних захворювань печінки, нирок, органів дихання тощо. В Україні, як і в усьому світі, ця проблема нині надважлива. Тому наша держава приєдналася до міжнародної програми з профілактики неінфекційних захворювань, адже в державному масштабі зберегти людину здоровою менш затратно, ніж лікувати. У тисяч, навіть десятків тисяч людей можна запобігти виникненню захворювання без витрат на лікування дорогими препаратами або операційне втручання. На цьому, власне, ґрунтується реформування вітчизняної системи охорони здоров’я.
ВЗ Чи існують сьогодні зв’язки між науково-дослідними інститутами і закладами первинного рівня? І як їх слід розвивати?
— Звісно, існують. По-перше, ми на базі інституту вже декілька років проводимо щомісячні школи для лікарів з різних напрямків внутрішньої медицини (кардіології, гастроентерології, пульмонології, терапії), де обговорюємо актуальні питання, що цікавлять усіх лікарів. Тричі на рік проводимо всеукраїнські науково-практичні конференції. До нас приїздять сімейні лікарі й терапевти, які і є цільовою аудиторією. Щорічно понад 12 тис. лікарів з усієї України відвідують наші конференції з внутрішньої медицини. Крім того, троє головних спеціалістів (з терапії, кардіології та пульмонології) Департаменту охорони здоров’я Харківської ОДА працюють в нашому інституті — це доктори медичних наук, котрі одночасно є відомими науковцями у своїх напрямках, практикують у клініці й володіють інформацією з усіх відповідних проблем, що виникають у регіоні. Разом із ними ми розбираємо складні випадки, що трапляються в закладах охорони здоров’я області.
Ми відкриті для навчання і зв’язків із лікарями, навіть з їх пацієнтами. До фахівців нашого інституту може звернутися будь-який громадянин України без направлення лікаря первинки. Ми обов’язково надамо консультативну або стаціонарну допомогу за показаннями.
А ще ми широко публікуємо в популярних виданнях для лікарів лекції, новинки діагностики та лікування, розбори складних випадків з практики; видаємо два власні професійні журнали, дуже популярні серед практикуючих лікарів і науковців. Отже, зв’язок дуже міцний.
Гальма перебудови, або що заважає добрим стосункам з громадою?
ВЗ Як вдається заробляти кошти на ці та інші потреби? Адже інститут виглядає досить респектабельно: зимовий сад, галереї для прогулянок на поверхах…
— Ми не займаємося комерцією, бо є неприбутковою структурою. Лікування хворих — безоплатне. Проте можемо накопичувати кошти на спеціальному рахунку (надходження за оренду зайвих приміщень, отримання грантів за наукові дослідження, добровільні внески від фізичних осіб і меценатів, благодійна допомога від фармацевтичних компаній тощо).
Маємо добрі стосунки з обласною, місцевою та районною громадами, адже 70% наших пацієнтів — жителі Харкова й області. Узагалі, взаємодія з громадою в нас налагоджена дуже тісно. А саме це й передбачає реформа системи охорони здоров’я. І якщо будуть переглянуті закони, котрі гальмують наші економічні стосунки, тоді, сподіваємося, громади зможуть допомагати медицині ще ефективніше.
ВЗ Чи вписуються в медичні округи, які за реформою нині створюють у кожній області, інститути НАМН України?
— Ні, і це поки що є справжньою проблемою для установ: медичні округи створюють, але в них немає місця інститутам НАМН. Наша установа поза реформою — вона не входить до жодного медичного округу Харківської області, тобто взагалі випадає із загальномедичного простору. Так само почуваються й інші інститути, розташовані в нашому регіоні. Це якось дивно, адже тільки ми щорічно лікуємо не менше 12 тис. осіб у стаціонарі та консультуємо понад 50 тис. амбулаторно. Але сподіваюся на мудрість керівництва держави, яке зможе виправити цю ситуацію.
ВЗ Як ви розумієте автономізацію медичних закладів вищого рівня?
— Насамперед, як самостійну економічну діяльність. Нині ми не можемо її здійснювати, адже ст. 49 Конституції України не скасовано. На якій підставі пацієнти повинні платити і куди? Наскільки я розумію, спочатку потрібно створити чітку законодавчу базу, усі юридичні й організаційні заходи здійснювати по вертикалі, починаючи від Верховної Ради, Кабміну, міністерств юстиції та фінансів, МОЗ, а вже потім слід вживати заходів з автономізації. А ми ні на що не впливаємо, бо є виконавцями.
Послуга чи порятунок?
ВЗ Чи готові представники науки до введення платних послуг у клініках інститутів?
— Скажу про себе. Мені поки що принципово складно сприймати слово «послуги» стосовно медицини високого рівня, роботи наукових співробітників, докторів і кандидатів медичних наук. Ми надаємо висококваліфіковану медичну допомогу. Хіба може бути реанімація важкого хворого в критичному стані, тобто порятунок життя людини, медичною послугою? Послуга — це фізіотерапія, масаж, комфортне перебування в палаті стаціонару, спеціальне харчування тощо, а будь-яке лікування, як і діагностика захворювань, є медичною допомогою людині. І новомодне словосполучення «медична послуга», що прийшло до нас з-за кордону, вважаю не зовсім правомірним.
ВЗ І все ж введення платних послуг нам, очевидно, не уникнути…
— Так, але якщо вже й говорити про платну послугу як елемент реформи системи охорони здоров’я, то треба дуже серйозно підійти до її калькуляції. Я розумію: усе має собівартість. Насамперед, собівартість обстеження пацієнта: на якому приладі його здійснюють, якого виробника (адже в однакових приладів різних виробників — різні можливості). Друге: хто проводить діагностику хворого — доктор наук, який має кілька спеціалізацій і може оцінити ту картинку, яку бачить на екрані, та зіставити її із загальним станом органів і систем організму, чи лікар районної або обласної лікарні (інші медична історія, професійний рівень і вартість дослідження). Третє: у яких умовах відбувалося обстеження, наскільки пацієнт був підготовлений до нього, адже для уникнення хибних результатів вдаються до спеціальних методів підготовки, що тривають до кількох діб; у якому кабінеті проводилося обстеження, наскільки він комфортний, навіть якими меблями обставлений.
Хто повинен здійснювати калькуляцію медичних досліджень, діагностики захворювань, а потім лікування? Думаю, що висококваліфіковані економісти, співробітники міністерств, котрі розбираються в медицині або принаймні одержують консультації медиків, працюють із ними в одній команді та мають відповідні ліцензії.
Передбачається, що платні послуги частково забезпечить система медичного страхування. Але й тут поки не зрозуміло, яким буде головне страхове покриття, хто його гарантуватиме і скільки коштів пацієнт сам мусить вносити як страхові внески? І ще: коли це запрацює?
Принципи роботи сімейного лікаря у великих містах теж не до кінця зрозумілі. Сьогодні в нас багато вузьких висококваліфікованих фахівців, до яких пацієнти мають доступ, і це добре. У країнах з розвиненою сімейною медициною такого немає. Наприклад, у багатьох європейських державах у черзі до вузьких спеціалістів можна «стояти» від 6 місяців до року. За цей час хвороба здатна перейти в розряд невиліковних. Не хотілося б, аби безумовний плюс нашої системи охорони здоров’я знівелювали. На щастя, право на вибір медичної установи і лікаря поки що не відмінене.
Медицина і прибуток, або Особливості менталітету українських лікарів
ВЗ А як вирішують свої фінансові проблеми лікарі в інших країнах?
— Ніколи в жодній країні медицина не була прибутковою. Не можна розглядати її, особливо наукову частину, як бізнес-проект. Навіть у дуже багатих країнах медицина має обов’язкову державну частку. Нині не зрозуміло, як працюватиме нова система фінансування медицини в нашій державі. А про фінансування наукових установ медичної галузі взагалі мова поки що не йде.
Сподіваюся: здоровий глузд переможе. Хоча ми й опинилися останніми роками за економічними показниками серед країн «третього світу», але за рівнем інтелекту маємо дуже сильні кадри, зокрема й у медичній науці. Наприклад, співробітники інститутів НАМН України — академіки, професори, доктори наук — є членами міжнародних експертних рад з вироблення стратегій розвитку світової медицини, дійсними членами профільних міжнародних асоціацій, відвідують конгреси, конференції. То чому ж їх практично не залучають до реформування медичної галузі, чому шукають за кордоном фахівців, коли є свої?
ВЗ Яким ви бачите майбутнє свого інституту?
— Оптимістичним: нам треба пережити важкі часи. Адже ми всі за фахом оптимісти! У будь-якому випадку розвиток — хвилеподібний, зараз складні часи для всіх інститутів Національної академії медичних наук України. Але всі прагнуть зберегти вітчизняну медичну науку і високофахову медичну практику. Сподіваюся, що свої обіцянки про поліпшення фінансування на друге півріччя Уряд виконає.
Основний кадровий склад ми зберігаємо. Престижність роботи лікаря в нашій установі не знизилася. Молодь хоче в нас працювати і вчитися бути не просто лікарями, а науковцями. Ми самі для себе готуємо наукові та клінічні кадри, і в цьому — перспектива нашої установи. Віримо: усе налагодиться, є люди в країні, які розуміють, що без медичної науки в держави немає майбутнього.
Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ», м. Харків
