Незважаючи на військові дії та всі зміни, що відбуваються останніми роками у суспільстві, армійська бюрократична система залишається непереборною. На жаль, в армії досі не навчилися цінувати кадри і використовувати їх професійний досвід за призначенням. Звичайно, цивільні лікарі, призвані до війська, — люди дисципліновані й чесно виконують свій військовий обов’язок. Але чи варто використовувати кваліфікованих лікарів у якості санінструкторів? І яка та кому від того користь? Схоже, армійські чиновники про це поки не замислюються.
Підготовка
Виконували функції санінструкторів
Після учебки мене розподілили до 30-ї механізованої бригади, яка на той час вела бойові дії в районі Артемівська. Наші підрозділи воювали біля селищ Луганського та Троїцького, контролювали відрізок Дебальцевської траси від Миронівського до Попасної, а також у районі Світлодарської дуги.
Служив у складі другого батальйону лікарем-ординатором приймально-сортувального відділення. Ми обслуговували ротні та взводні опорні пункти. Мали свій транспорт для евакуації поранених під час бою: гусеничний і колісний — так званий багатофункціональний тягач МТЛБ, броньовик, обладнаний під санітарний транспорт, який бійці прозвали «Металеба», а також санітарні машини ГАЗ-66, УАЗ («таблетку») і реамобіль, котрий дуже часто використовували.
У наші обов’язки входила евакуація бійців з позицій, тобто з «червоної» зони у «жовту». Ми надавали першу невідкладну допомогу і привозили поранених до Троїцького, де було розташоване сортувальне відділення, а далі за ними приїжджала вже інша санітарна машина, яка евакуювала їх до госпіталю в Артемівську. Практично двоє лікарів — я і мій командир, начальник сортувального відділення капітан Рашид Назіров (за фахом лікар-педіатр-інфекціоніст) — виконували функції санінструкторів (тобто добре навчених санітарів). Спинити кровотечу, зробити перев’язку, накласти шину, ввести знеболювальний засіб цілком під силу фельдшеру (медсестрі) та санінструктору.
Узагалі ідея сортувальної станції, коли б її було впроваджено в життя, як задумано, непогана. Так, дійсно потрібні лікарі, що сортували б потерпілих за тяжкістю поранення: тяжких одразу відправляли б на своєму реамобілі до вертолітного майданчика, легких відвозили б на «таблетці» до польового госпіталю, тих, кого можна лікувати амбулаторно, — у розташування медроти бригади. Але сортувальні станції так і не запрацювали, а лікарі виконували функції санітарів.
Армійська система
Кажуть, що нам не поталанило, як іншим лікарям, з котрими я був в учебці, потрапити в госпіталі та працювали за фахом. У першому батальйоні бригади в сортувальному відділенні служив дуже відомий лікар-ортопед із Центральної України, який «вдома» спеціалізувався на мікрохірургії кінцівок. Понад півроку він робив перев’язки на позиціях і вантажив поранених у «Металебу». І тільки коли в госпіталі сталася критична ситуація, про нього згадали та перевели на посаду ортопеда. Тобто іноді за потреби лікарів забирали працювати за фахом, але це були поодинокі випадки.
На передньому краї були лікарі з усієї України, і не тільки рядові ординатори, а й завідувачі відділень, начмеди, головні лікарі. Я на фронті познайомився з дуже цікавими людьми, із якими й досі підтримую добрі стосунки. Ми були завжди поруч з бійцями, з їх проблемами. 14 місяців прослужив у ЗСУ, з них 11 — на передньому краї. Скаржитися не збираюся — я чесно виконував свій військовий обов’язок. Мій народ зараз воює, і людям треба надавати медичну допомогу. Однак змушений констатувати, що її організація дуже недосконала. Систему треба реформувати, але схоже, що командування все влаштовує.
Армійська плутанина
Армія взагалі мені запам’яталася цілим ланцюгом невідповідностей і несподіванок. З першого до останнього дня служби ми стикалися з тотальною неорганізованістю та плутаниною і не встигали зрозуміти, що взагалі відбувається.
Несподіванки розпочалися з першого дня. Коли з військкомату отримали повідомлення з’явитися для проходження служби, мені та іншим лікарям сказали, що нас готуватимуть на базі військової академії, а жити ми будемо у їх гуртожитку, відповідно порекомендували взяти з собою ноутбуки, накрохмалені халати та хатні капці, що ми і зробили. Але замість київського Хрещатика нас привезли до військового містечка на Житомирщині, а там не знають, що з нами робити, адже викладачі й інструктори чекають на нас у Києві. Потім потроху ситуація роз’яснилася, викладачі приїхали, стали читати курс, проводити заняття. Так само відбувався і розподіл по підрозділах: хтось кудись бігає, інформації ніякої, усе, як у поганому кіно.
Бійці потерпали від артилерійського обстрілу й мін
У батальйоні в основному стикалися з мінно-вибуховими травмами й осколковими пораненнями, які бійці отримували під час артилерійських обстрілів. Відстань до позицій супротивника була близько кілометра, місцевість відкрита. Тож в атаку на зближення ніхто не йшов, але щодоби відбувалися артилерійські дуелі. Були випадки, коли солдати підривалися на протипіхотних мінах, отримували тяжкі поранення, втрачали кінцівки.
Немало було й побутових травм: люди заходять у траншею в бронежилетах, касках, а там ґрунт, глина, каміння — невдало стрибнув, послизнувся й маєш розтягнення зв’язок або ж узагалі перелом. Хворіли й на ГРВІ та бронхіти.
Волонтерська допомога
Забезпечення ліками було непоганим, волонтери привозили американські, канадські, німецькі брендові препарати, забезпечували шинами, витратними матеріалами. ЗСУ теж надавало медикаменти — не в повному обсязі, звісно, але щоб чогось критично не вистачало, то такого не було.
Крім того, волонтери забезпечували бійців індивідуальними аптечками. Нову аптечку, про яку так багато говорили в Міністерстві оборони, я взагалі не бачив, до речі, старої стандартної теж. До складу наших аптечок входили ніж (ножиці), перев’язувальний пакет, джгут, знеболювальні засоби, антисептики. Тобто був перелік із кількох пунктів, а там як у кого виходило: у когось із бійців був звичайний джгут Есмарха, в інших — американський Cat, у третіх — наша українська «Січ». Ми разом з волонтерами вчили бійців користуватися аптечкою, відпрацьовували з ними навички самодопомоги та допомоги побратиму.
Крім того, волонтери брали на себе частину наших поранених. Недалеко від позицій батальйону розташовувався Перший добровольчий мобільний госпіталь ім. М. Пирогова, повністю забезпечений кадрами (серед фахівців були хірурги, анестезіологи, медсестри) й медикаментами. У волонтерів був реанімобіль для транспортування бійців, вони збирали поранених, надавали їм допомогу і евакуювали до Дніпра та Харкова.
Армійські будні
Зрештою навіть на цих засадах і з таким забезпеченням можна було б надавати якісну допомогу, якби нам не заважали. Я за фахом лікар-проктолог, і там було дуже багато хворих мого профілю, але не створено жодних умов для надання спеціалізованої лікарської допомоги бійцям.
Наш медичний опорний пункт — це бокс на покинутій фермі, на краю села Троїцьке, біля позицій (від них нас відділяло невелике поле). У боксі стояли реанімобіль та щит, який зробили наші хлопці, — туди ми перекладали поранених. Перед боксом був заасфальтований майданчик, куди заїжджали я своїм броньовиком й евакуаційні бригади. У нас не було ані намета, ані медпункту на базі ГАЗ-66, щоб надавати більш-менш якісну допомогу.
Моїм завданням було вивозити поранених із позицій, тобто з «червоної» зони до «жовтої» (хоча це дуже умовний розподіл). Коли починався бій і надходило повідомлення про «300-го», я одразу виїжджав на позиції на МТЛБ, надавав у траншеях і бліндажах невідкладну допомогу, й тільки-но більш-менш вщухали обстріли, вивозив потерпілих до сортувальної станції. У МТЛБ поміщається двоє лежачих і двоє сидячих, ще двох легкопоранених можна вивезти на броні. Поки я збирав поранених на позиціях, до опорного пункту вже їхали 1-2 евакуаційні бригади, яким ми передавали поранених. Коли вони затримувалися, ми самі надавали допомогу. Якщо бій продовжувався, я повертався на позиції, а капітан займався пораненими, коли припинявся — працювали разом, чекаючи на евакуаційну бригаду.
Надійний помічник
У мене був помічник — санітар із позивним Яничар (загалом у нас працювали два санітари, два водії й один механік-водій). Із санітарами нам допоміг комбат, оскільки чомусь ані ними, ані водіями командир медичної роти наше сортувальне відділення не забезпечив. Моєму помічнику було під 50 років, такий жилавий, спортивної статури чолов’яга. Він не мав медичної освіти, але був розумною і відповідальною людиною. Я навчав його азам професії, ми по декілька разів збирали разом санітарну сумку, відпрацювали всі моменти, розглянули всі можливі ситуації. Властивості та призначення медикаментів й інструментів санітарної сумки мій помічник вивчив «на відмінно». Під час роботи на позиціях він діяв миттєво: я простягав руку і казав, що треба, він одразу подавав необхідний інструмент або препарат. Усе було відпрацьовано до автоматизму. За час нашої спільної роботи він став справжнім професіоналом, мені з ним було комфортно працювати.
Забезпеченість нацгвардійців: є на кого рівнятися
Узагалі деякі моменти в зоні АТО дуже дивують. Наприклад, порівняння забезпеченості піхотних підрозділів, які займають першу лінію оборони, та нацгвардійців, що воюють за 40 кілометрів від лінії фронту. Я кілька разів привозив поранених і хворих до Артемівська і бачив їх техніку: у нас «Металеба» афганських часів, а в них усе сучасне, новеньке. Я розумію, що то інша структура, але це якось образливо для армії і хлопців, котрі сидять в окопах.
Фронтове кохання
Демобілізувався я у квітні 2016 року старшим лейтенантом. Про армію залишилися подвійні спогади: суцільна неорганізованість і знайомство та служба з чудовими людьми — моїми колегами-лікарями, бійцями, командирами.
А головною і найзнаменнішою подією вважаю зустріч із моєю дружиною Лесею. Ми познайомилися з нею в учебці, потім роз’їхалися по частинах, але зв’язку не втратили: передзвонювалися, переписувалися, не загубилися й після демобілізації. 10 січня ми одружилися. Найцікавіше, що Леся — чернігівка, тобто ми ходили одними вулицями, парками, площами… Напевно, треба було пройти всі ці випробування, щоб зустріти на війні своє кохання.
Олена БЕРЕЗКІНА, спеціально для «ВЗ», м. Чернігів