Лікар-терапевт Олег Сорокатий у 2015 році змінив білий халат на камуфляж і берці та з Олега Анатолійовича перетворився на просто Дока. Він служив в одній з найпекельніших точок — селищі Красногорівка, неподалік Авдіївки. Під щоденними обстрілами надавав медичну допомогу не лише військовим своєї бригади, а й місцевим жителям, які опинилися відрізаними від цивілізації.
Важко в навчанні — легко в бою?
Олег СОРОКАТИЙ, лікар-терапевт ОКУ «Чернівецький обласний госпіталь ветеранів війни»До навчального табору в селищі Городок, що на Житомирщині, я потрапив у той день, коли під Дебальцево загинув чернівецький лікар-хірург Владислав Трепко. Не уявляв, що таке військова медицина, адже за плечима були лише військова кафедра Буковинського державного медичного університету і звання молодшого лейтенанта.
Протягом 30 днів навчання 310 медиків з усіх куточків України, призваних під час четвертої хвилі мобілізації, мешкали у двох занедбаних казармах, які явно не відповідали санітарно-гігієнічним нормам і не могли вмістити таку кількість людей. Кожного дня о шостій ранку всі — і молоді хлопці, і чоловіки похилого віку — по команді вставали й шикувалися, щоб пройтись ранковим маршем. Це типова радянщина, яка не має нічого спільного з військовою медициною.
Щодня викладачі Української військово-медичної академії розповідали нам, що коїлося в роки Другої світової війни. Ці відомості аж ніяк не знадобилися мені потім, коли витягав з-під завалів поранених і спиняв кровотечі.
А от що дійсно озброїло мене основними уявленнями про військову медицину — це п’ятиденний курс з американськими інструкторами проекту «Медсанбат». За ці дні нас навчили зокрема правильно підходити до пораненого, накладати джгут, перев’язувати рану, опитувати так, аби надати необхідну медичну допомогу і передати на наступний етап евакуації. Саме від американських тренерів я дізнався, що таке «червона», «жовта» і «зелена» зони — лінії зіткнення, укриття і та, на якій можна надати першу лікарську допомогу. Тож ці п’ять днів вартували цілого місяця навчання.
Більшість мобілізованих не проходили медичної комісії
Після навчання лікарів розподіляли за принципом: «перший — праворуч, другий — ліворуч». Попередньо не проводили жодних співбесід, не продумували, де чиї навички можуть більше знадобитися. Не розумію, як можна було досвідченого хірурга відправити на передову перев’язувати рани, коли він міг би виконувати операції і рятувати життя в прифронтовому госпіталі. Це виглядало абсурдно.
Мене призначили лікарем-ординатором медичної роти військової частини В0425. Це 58-а окрема мотопіхотна бригада. Дивним було те, що бригада існувала тільки на папері — насправді вона не була сформована. Тож доукомплектовували її практично навздогін зі «старожилів» АТО — 13-го, 15-го, 16-го батальйонів, котрі воювали від початку війни, пройшли всі «гарячі» точки і зазнали чимало втрат.
Разом із цими батальйонами нас відправили на бойове злагодження до Рівного, де показали видовищне шоу — з літаками, бойовою технікою, величезними броньованими машинами, яких потім на лінії зіткнення ми жодного разу не бачили. Тоді мене призначили начмедом медичної служби 13-го мотопіхотного батальйону, до якого входило 450 військових. Тут я був єдиним лікарем, тому конкурентів не мав. Щоправда, разом із посадою мені передали лише залишки майна та медприладдя — частину було втрачено під Вуглегірськом, решту — у боях за Дебальцево ще у 2014-му та на початку 2015 року…
Ми не мали ані пункту постійної дислокації, ані правильної юридичної адреси. У Харківській та Рівненській областях, де проходили бойові злагодження, жили в наметах. Єдине, що в нас було, — залізне ліжко, матрац і спальник. А потім довжелезним потягом — 5 вагонів із людьми і кілька десятків платформ з технікою — виїхали на Донеччину.
Уже дорогою з’явилися перші пацієнти: давали про себе знати хронічні захворювання. Я був вражений тим, що більша частина мобілізованих узагалі не проходила медичної комісії. Складалося враження, що представники військкоматів кого зловили на вулиці, того й відправили служити. Захищати державу від ворогів їхали наркомани, алкоголіки, люди з неврологічними розладами, вираженими хворобами травного тракту та нирок, бронхіальною астмою, гіпертонією, хронічним гемороєм, що час від часу ускладнювався кровотечею. Я неодноразово згадував «добрим словом» лікарів військкоматів за їх безвідповідальність!
Перев’язував рани бинтами 70-х років
Місце дислокації — Красногорівка. Праворуч — Авдіївка, ліворуч — Верхньоторецьке, попереду — Ясинувата та Донецьк. Обстріли не вщухали. Особовий склад батальйону розмістили у напівзруйнованій фермі, хлопці фактично жили в клітках для свиней, допоки їх не порозвозили на взводно-опорні пункти.
У той момент, коли ми прибули в Красногорівку, я усвідомив: моя служба і робота тут залежатиме тільки від мене. Того ж дня знайшов у селищі фельдшерсько-акушерський пункт, у якому надавала медичну допомогу та мешкала місцева фельдшерка з чоловіком, і попросився розгорнути в ньому свій медичний пункт. Пообіцяв, що консультуватиму місцевих мешканців і допомагатиму ліками.
Мене радо прийняли. Лікарів у селищі давно не було, найближча аптека — за кілька десятків кілометрів у сусідньому населеному пункті Очеретине. Мені вдалося розгорнути лазарет на 7 ліжок, облаштувати невеличку оглядову. А у двох маленьких кімнатках оселилися я, санітарний інструктор та двоє водіїв швидкої.
Звісно, забезпечення було недостатнім. Під час навчання з американцями ми працювали зі джгутами-турнікетами, сучасними кровоспинними препаратами. В реаліях же мав радянські бинти з ІПП 70-80-х років минулого століття та джгути Есмарха. Хоча й вони часто рятували життя.
Велика подяка членам ГО «Народний тил» з Києва та полтавським волонтерам — майже одразу забезпечили нас 90 натівськими аптечками та ізраїльськими бинтами-бандажами. Поступово я вчився писати заявки до Міністерства оборони України на необхідні ліки й перев’язувальний матеріал. Усе, що було потрібно, отримував.
Обізнаних у медицині людей катастрофічно не вистачало
Військовий лікар — це універсальний солдат. У зоні АТО ти не Олег Анатолійович у білому халаті, а просто Док — у брудній формі та з порепаними руками. Хоч військові тебе поважають і цінують, та водночас висувають чимало вимог, адже від лікаря залежить найцінніше — життя. Під час служби крім поранень, контузій, мінно-вибухових травм людина може померти від гіпертонічного кризу, інсульту, гострої хірургічної патології тощо. Якщо лікар вчасно не діагностує хворобу, не надасть фахової допомоги, не евакуює на наступний етап, людина загине. Тому військовий лікар повинен уміти все.
До складу медичного пункту, який я очолював, за штатним розписом мало входити 9 осіб. Реально ж працювали двоє водіїв, я і фельдшер — ветеринар за фахом. Тож попри те, що в цивільному житті я був терапевтом, на війні доводилося виконувати всі дрібні оперативні втручання, які можливо провести під місцевою анестезією. Окрім того, самостійно виконував усі інфузії, ставив внутрішньовенні та уретральні катетери, робив перев’язки, накладав шини.
Теоретично, батальйон має складатися щонайменше із 40 людей, які вміють надати першу медичну допомогу, зробити внутрішньом’язову ін’єкцію, правильно накласти джгут, перев’язати рану. Зокрема у кожній роті повинен бути санінструктор, у взводі — санітар, у відділенні — стрілець-санітар. У моєму ж батальйоні лише одна рота була забезпечена санінструктором. Аби якось покращити ситуацію, у кожному підрозділі я обирав найбільш відповідальних людей і вчив їх елементарному: допомогти пораненому, перев’язати рану, вколоти знеболювальний засіб. Хлопці швидко опанували ці навички — так я сформував надійну команду.
Під час виїзду на місце події лікар перевіряє, як була надана перша медична допомога, аби розуміти, як діяти далі. У моменти, коли над тобою свистять кулі, важко прийняти правильне рішення. Тому щойно мої санінструктори повідомляли про поранення, дорогою намагався розпитати якомога більше. Аби, прибувши на місце, мати готовий алгоритм дій, не розгубитися і якнайшвидше доправити пораненого до найближчого стабілізаційного пункту в Авдіївці.
Найстрашніше, коли лікарська допомога вже не потрібна
Кожен цивільний лікар, який потрапляє на службу в зону АТО, мріє про одне: якомога пізніше прийняти першого 200-го. Я, на жаль, уперше зіткнувся аж із трьома 200-ми. Під час гранатометного обстрілу з Ясинуватського напрямку ворожий снаряд потрапив у бліндаж, де було троє військових. Спочатку хлопці повідомили, що маємо трьох 300-х. Однак уже дорогою дізнався: живий лише один.
Військова медицина жахає ще й тим, що доводиться бачити аномально страшні поранення: немає частини руки, розсічені до кістки голова, тулуб, кінцівки… Діставшись до 300-го, почув його останній подих. Страх… Відчай…
Це найстрашніше, коли лікарська допомога вже не потрібна.
Лікував і дітлахів
Селищем дуже швидко поширилася новина про те, що у фельдшерсько-акушерському пункті працює лікар, і люди почали звертатися по допомогу. Незабаром я ходив на виклики до стареньких мешканців села, оглядав 8 дітей, які відвідували місцевий дитсадок, 42 учнів школи.
Серед цивільного населення двічі траплялися осколкові поранення. Проте найчастіше до мене зверталися з приводу сезонних і хронічних захворювань.
Часто хворі запитували: «Лікарю, що я вам винен?» Посміхався і казав: «Будьте здорові!» На це вони відповідали: «А давайте ми вас хоча б нагодуємо!»
Більше того, селяни зібрали підписи, і сільський Голова відправила подання до Міністерства оборони, після чого мені вручили нагрудний знак «За доблесну військову службу Батьківщині». Певно, ця нагорода буде для мене найціннішою та найдорожчою в житті, адже символізує, нехай і зовсім маленький, мій вклад у свободу та незалежність нашої держави.
За кілька днів до демобілізації місцеві жителі Красногорівки подарували мені прапор України, на якому написали свої побажання. І попри те, що всі вони російськомовні, побажання писали українською. Жителі Красногорівки — такі самі українці, як і ми. І мрія в нас із ними одна: щоб був мир.
Медицина тримається на ентузіастах
Коли повернувся в мирні Чернівці, опинився на іншій лінії розмежування. Здається, ніхто не усвідомлює, що десь, лише за тисячу кілометрів звідси, течуть ріки крові, гинуть чиїсь батьки, сини, чоловіки. А тут — дерибанять гроші, продають посади. Люди не розуміють, що боротися треба за власну сім’ю, за майбутнє дітей, а не за посади та матеріальне збагачення. Зрештою, і там, на фронті, і тут, на мирній території, медицина тримається на ентузіастах. Вона наче завмерла у 80-90-х роках.
Дуже хочеться відчути зміни, прогрес. Медична реформа була потрібна ще від початку незалежності. Але не радянська, а наша, українська, спрямована на забезпечення лікарень сучасним медичним обладнанням, інструментарієм, діагностичним устаткуванням, а лікарів — гідними умовами праці та достойною зарплатнею. І ніби є нові імпульси, є люди, які хочуть змін. А от чи вдасться — покаже час…
Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці
