В Україні, на Сході якої вже три роки триває АТО, здавалося б, військовій медицині та підготовці військових лікарів надані найвищі пріоритети. Та в реальному житті в педагогів, котрі готують медичні кадри для Збройних сил, чимало проблем. Як подолати труднощі, із якими зіткнулися викладачі та їх випускники?
Наслідки хибного рішення
ВЗ У 2010 році було ухвалене рішення ліквідувати військові кафедри в більшості медичних вишів країни. Як це позначилося на подальшій підготовці військових лікарів і медичному забезпеченні ведення військових операцій у зоні АТО?
Сергій ДЕМЯНИК, завідувач кафедри медицини катастроф та військової медицини Харківського національного медичного університету, полковник медичної служби, учасник бойових дій, доцент
Віктор ТАТАРНИКОВ, заступник завідувача — начальник навчальної частини кафедри медицини катастроф та військової медицини Харківського національного медичного університету, полковник медичної служби запасуВЗ Як ви ставитеся до об’єднання на відновлених кафедрах спеціальностей «Медицина катастроф» і «Військова медицина»?
Сергій Демяник: Катастрофи й військові конфлікти несуть людям однакові нещастя. Але ці два напрямки в медицині не тотожні. До 2011 року військова медицина була головною складовою всієї програми підготовки лікаря й фармацевта в Україні. Її вивчення було обов’язковим для всіх студентів без винятку. Підготовка військових лікарів розглядалася як одне з головних завдань медицини.
Коли вирішили відновити наші кафедри, але з новою назвою, в навчальних програмах створили плутанину, об’єднали нижчі щабелі знання медиків з вищими. Це все одно, що змушувати читати того, хто ще не вивчив абетки. Наприклад, у дисципліну «Хірургія» ввели хірургію екстремальних умов з курсом військової хірургії, у «Терапії» курс екстремальних умов об’єднали із курсом військово-польової терапії, так само вчинили з військовою епідеміологією, гігієною тощо. Але не врахували, що в армії спочатку треба вивчити бойовий статут, наприклад, сухопутних військ, де є настанови з медичного забезпечення бойових дій для медперсоналу, навчити майбутніх медиків координувати свої дії залежно від обставин бойових дій або катастроф, а вони не завжди однакові. Або інший приклад: студенти, ще не засвоївши на загальних кафедрах первинного загоєння ран, на нашій кафедрі починають вивчати хірургічну обробку вогнепальних ран. Нові навчальні програми справляють дивне враження, ніби хтось хотів старі діряві штани залатати новими латками.
Для навчання військових медиків потрібна спеціалізована клінічна база, кадровий склад викладачів — і не ординаторів, навчених тільки теорії, а фахівців, які прийшли з практичної військової охорони здоров’я, брали участь у бойових діях або ж у ліквідації наслідків стихійних чи техногенних катастроф, надавали реальну допомогу пораненим. Повірте мені — це різний лікарський досвід. Добре, що в нас такі викладачі є, бо ми починаючи з 1939 року не припиняли роботи і пишаємося своїми вчителями: героями Другої світової війни, медиками із числа воїнів-інтернаціоналістів, учасників АТО, ліквідації аварії на ЧАЕС, розповідаємо про них студентам, виховуючи патріотичні почуття.
ВЗ У Харкові склалася унікальна ситуація, коли три виші — Харківський національний медичний університет, Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна та Національний фармацевтичний університет — направляють своїх студентів навчатися на єдину в місті кафедру медицини катастроф та військової медицини. Як медична громадськість поставилася до такої централізації?
Сергій Демяник: Така ситуація виникла в той час, коли в інших вишах Харкова, крім нашого, закрили кафедри військової медицини. Згодом усі погодилися з тим, що об’єднання пішло на користь: не розпорошуються кадри викладачів, зміцнюється матеріальна база, а головне — ми можемо використовувати велику клінічну базу всіх військових вишів міста, а не тільки нашу.
Дійсно, крім студентів чотирьох медичних і стоматологічного факультетів нашого університету в нас навчаються за контрактом представники медичного факультету ХНУ ім. В. Н. Каразіна, які спеціалізуються на наданні медичної допомоги на догоспітальному етапі. Також готуємо військових фармацевтів із числа студентів Національного фармацевтичного університету. За квотою генерального штабу шляхом конкурсного відбору зараховуємо їх на навчання за контрактом для підготовки офіцерів фармацевтичного профілю.
Віктор Татарников: У нас найбільша кафедра в Україні. На цей час за програмою підготовки офіцерів запасу навчається 726 студентів із трьох вишів Харкова за чотирма військово-обліковими спеціальностями. Викладаються такі дисципліни: «Загальновійськова підготовка», «Загальна тактика», «Організація медичного забезпечення військ», «Медицина катастроф», «Військова токсикологія, радіологія та медичний захист», «Організація забезпечення військ медичним майном», «Технологія лікарських засобів у польових умовах». Крім того, на кафедрі викладаються загальноосвітні й нормативні дисципліни: «Домедична допомога в надзвичайних ситуаціях», «Медицина надзвичайних ситуацій», «Безпека життєдіяльності. Основи охорони праці», «Цивільний захист». А є ще так звані військово-орієнтовані дисципліни, які вивчаються на профільних кафедрах вищих навчальних закладів.
Коли ми працюємо спільно — ефект кращий, а затрати менші: із цим погодилися керівники трьох вишів і вся медична громадськість.
В умовах, наближених до бойових
ВЗ Ваша кафедра має хорошу навчальну базу для теоретичних занять: три поверхи в окремому корпусі. А де майбутні військові лікарі оволодівають практичними навичками?
Віктор Татарников: Практичну базу ми також об’єднали, і від цього освіта тільки виграла. Велику роль у цій справі відіграли бойовий досвід і авторитет Сергія Григоровича Демяника та всебічна підтримка ідеї зміцнення позицій військової медицини у цей скрутний для країни час ректором ХНМУ, доктором медичних наук, професором Володимиром Миколайовичем Лісовим. Їм вдалося налагодити контакти й укласти договори практично з усіма військово-медичними закладами Харкова. Як базу для практики ми використовуємо Військово-медичний клінічний центр Північного регіону. Медична база Харківського університету повітряних сил ім. І. Кожедуба надає можливість засвоїти теоретичні знання на практиці студентам, які навчаються за фахом «Лікувальна справа в авіації». Медична служба цього закладу діє за типом профілактичної медицини. Там є барокамера, центрифуга, герметичні шоломи для висотних підйомів та інше устаткування, за допомогою якого вивчають вплив перевантажень на організм тощо.
Специфіку лікувальної справи в наземних військах відпрацьовуємо на базі Гвардійського факультету військової підготовки ім. Верховної Ради України Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Там проводяться заняття з тактичної медицини та надання медичної допомоги на догоспітальному етапі в умовах, максимально наближених до бойових.
Ще користуємося базою мобільного госпіталю в Рогані, де практично навчаємо всьому, що стосується домедичної, долікарської допомоги, роботи в перев’язувальній, а також надання першої лікарської та деяких елементів кваліфікованої медичної допомоги. Причому наші студенти безпосередньо беруть участь у навчаннях із застосуванням медичної та бойової техніки.
ВЗ Чи вистачає військовим медикам сучасної навчальної літератури?
Віктор Татарников: Вистачає, тому що на нашій кафедрі багато авторів, які розробляють літературу за навчальною програмою. Сьогодні Українська військово-медична академія видала підручники та навчальні посібники з усіх військових дисциплін під грифом МОН. А спочатку все було своє: і автори, і підручики, і методичні розробки. Тільки Сергій Григорович Демяник написав 72 навчальні посібники, у яких виклав бойовий досвід медиків із «гарячих точок» — Афганістану та Близького Сходу. Особливою гордістю кафедри є підручники з терапії екстремальних умов, стоматології екстремальних умов з курсом військової (щелепно-лицевої) стоматології, медицини катастроф, організації медичного забезпечення військ, токсикології, радіології та медичного захисту, якими користуються в багатьох вишах України.
ВЗ Де сьогодні відбувається підготовка медиків перших рівнів охорони здоров’я — військових фельдшерів, санінструкторів?
Сергій Демяник: Середній медперсонал (сестер і бакалаврів) готуємо на базі коледжу, який входить до університету як структурний підрозділ. Якщо вони успішно проходять конкурсий відбір, то продовжують навчання з другого курсу в університеті й отримують можливість вступити на кафедру медицини катастроф і військової медицини. Випускники мають право вступу до Української військово-медичної академії. Щороку 5-7 наших вихованців стають слухачами академії, де набувають вузької спеціалізації, подібно до цивільної системи медичних академій післядипломної освіти. Також вони можуть там здобути сертифікат на самостійну лікарську діяльність. Цьогоріч ми дали рекомендації на вступ до академії 15 випускникам. Тобто спадкоємність у навчанні забезпечена.
ВЗ Чи зрозуміла для вас концепція парамедика? Як її можна пристосувати до військової медицини?
Сергій Демяник: «Пара» у перекладі з латини означає «біля, поряд»: паравісцеральні хвороби — порушення органів, розташованих біля хребта, паранефральний простір — органи, розміщені поряд із нирками. Тому й парамедик — це той, хто працює поряд із медиком. Згідно із Законом України «Про екстрену медичну допомогу» парамедики можуть надавати домедичну допомогу на місці події, не маючи медичної освіти, але оволодівши навичками рятування життя пацієнтів, які перебувають у невідкладному стані. Це пожежники, рятувальники, сапери — усі ті, хто першим опиняється на місці катастрофи, а в бою — поряд із пораненим. Але простими прийомами життєзабезпечення, як-то штучне дихання, протишокова мобілізація перелому, спинення зовнішньої кровотечі тощо, повинна володіти кожна людина. Будь-який воїн мусить мати знання так званого парамедика, і цей курс є обов’язковим для молодого бійця, він має назву «Військово-медична підготовка». Таку підготовку здіюснює кожен лікар кожного військового підрозділу.
Але в українській армії парамедиків звуть інакше. Свого такого медика має кожен підрозділ за штатом і за ієрархією: взвод — стрілка-санітара, рота — санітарного інструктора. Їх навчають на шестимісячних курсах у спеціалізованому центрі. А в нас студенти отримують ступінь магістра й офіцерське звання молодшого лейтенанта запасу.
Лікар чи стрілок — проблеми сучасного призову
ВЗ Чи можете сказати, скільки випуск-ників вашої кафедри служать нині у Збройних силах України?
Сергій Демяник: Точних цифр не називатиму, бо вони пов’язані з військовою закритою статистикою. Але можу сказати, що кожний третій армійський медик — наш випускник. У Військово-медичному клінічному центрі Північного регіону — кожен другий. У зоні АТО відбувається ротація кожні шість місяців — своєрідний конвеєр. Тому важко сказати, скільки наших лікарів працює конкретно сьогодні на передовій, але точно не менше 20 офіцерів медичної служби. Але ж там є ще ті випускники, які не мали офіцерського звання, але пройшли обов’язковий курс військово-медичної підготовки до 2011 року. Облік таких фахівців ускладнений, проте їх значно більше. Сьогодні вони можуть підтвердити, що здобули вищу військово-медичну освіту, щоб клопотати через військкомат про присвоєння звання офіцера медичних військ запасу. І ми допомагаємо їм у цьому.
ВЗ Зараз в Україні відбувається призов офіцерів запасу до армії. Як це вплине на стан військової медицини?
Сергій Демяник: Військкомати мають краще роз’яснювати закони призовникам. Проте там бракує кваліфікованих спеціалістів, здатних на таку роботу. Легше всім без розбору надіслати повідомлення, що викликає страх. А треба людям доводити: одна справа, коли тебе мобілізують, а інша — коли пропонують роботу і зарплату, що відповідає твоєму рівню підготовки лікаря, а не фельдшера чи рядового, як це було на початку АТО, коли мобілізованих кваліфікованих лікарів направляли служити в кращому разі фельдшерами добровольчих батальйонів, а то й рядовими стрілками. Прикладів таких у військовій медицині чимало. Наш випускник пропрацював хірургом в обласній лікарні 10 років, а його мобілізували рядовим. Добре, що командир батальйону зацікавився торакальним хірургом, який проводив операції на найвищому рівні, але не мав звання офіцера запасу, щоб служити, принаймні, фельдшером батальйону. Він допоміг своєму призовнику отримати таке звання. Та це, на жаль, виняток, а не правило.
Зараз військкомати розсилають листи усім офіцерам запасу. Але ж багато наших випускників уже уклали контракти і служать добровільно. Багато хто на передовій працює в операційних, у польових пересувних госпіталях. Також армії потрібні психотерапевти і психіатри — про це свідчить статистика захворювань та втрат.
Хто замовляє, той і платить
ВЗ Яким ви бачите майбутнє військово-медичної освіти?
Сергій Демяник: У єдності держави, народу й армії, насамперед, в економічному плані. А зараз в армії — свій бюджет, у народного господарства — свій, у приватних структур — свій. Як наслідок, усім бракує коштів на розвиток. Ви чули, щоб комусь у нас вистачало грошей? Кожній сестрі — по дешевій сережці, та й то не всім.
Чітка перспектива окреслена в одному з розроблених Комітетом ВР України з питань охорони здоров’я законопроектів. Суть у тому, що сьогодні тільки обрані можуть укласти контракт про навчання на кафедрах медицини катастроф та військової медицини, бо рознарядку на їх кількість визначає Генеральний штаб ЗСУ. Водночас Міністерство оборони вимагає, щоб усі лікарі знали військову медицину і щоб їх усіх ставили на облік у військкоматах як військовозобов’язаних й у будь-який момент могли призвати для служби в армії. Програми навчання на наших кафедрах затверджують Міністерство охорони здоров’я та Міністерство освіти і науки, саме тому й введено дисципліни, які стосуються медицини екстремальних умов. Чисельність особового складу також визначається наказом міністра оборони, а вже від неї залежить чисельність професорсько-викладацького складу. Ситуація така: хто замовляє, той і платить. Чому частина викладачів — цивільні, а частина — військовослужбовці? Бо фінансування різне!
Щоб зміцнити військову медицину, потрібне єдине джерело фінансування, а також єдина система освіти. Усі лікарі мають бути офіцерами ЗСУ, враховуючи ситуацію, що склалася в Україні. Це найбільш затребувана професія не тільки в умовах війни, а й під час техногенних і природних катастроф, які трапляються все частіше. Військово-медична підготовка має стати обов’язковою для всіх без винятку вітчизняних медиків усіх рівнів. А для цього потрібна політична воля.
Наша кафедра має всі необхідні можливості та потужності. Ми можемо навчати всіх студентів вищих навчальних закладів міста за програмою офіцерів медичної служби запасу, створюючи оперативно-тактичний резерв медичної служби держави.
Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ», м. Харків
