Інфекції «піднімають голову» в умовах війни, бідності та недбалості. Цьогорічний спалах ботулізму в Україні й десяток смертей від нього були практично прогнозованими. Численними «перекроюваннями» служби санепіднагляду знищили її основну функцію, у «турботі про виробника» втопили інтереси споживача, а гучними реформами витіснили «дріб’язкові» клопоти щодо створення невичерпного запасу важливих ліків. Кого призначать винними? Пацієнтів, що пішли не в той супермаркет? Чи знову лікарів, яким не було чим рятувати помираючих?
Ольга ГОЛУБОВСЬКА, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України зі спеціальності «Інфекційні хвороби», завідувачка кафедри інфекційних хвороб НМУ ім. О. О. Богомольця, Заслужений лікар України, професор, доктор медичних наук Добре, що оперативно «перекрили» джерело поширення, і нових випадків начебто не виникло. Але де гарантія того, що завтра не вибухне в іншому місці? Торгові мережі насторожилися, виробники теж хочуть убезпечити себе від неприємностей і звертаються до Держспоживслужби, щоб перевірити продукцію. У такий спосіб вдалося виявити ще 2 вогнища інфікування. Але чому те, що в інших країнах є нормою, у нас робиться тільки після того, як вдарить грім, й окупиться занадто дорого? І чому справа порятунку потопаючих завжди опиняється в їх руках? Адже жахливість нинішньої ситуації ще й у тому, що в Україні впродовж кількох років немає протиботулічних сироваток. Чим рятувати хворих? Єдиний вихід — використовувати імунологічні препарати, ввезені контрабандним шляхом. Я як лікар цього прийняти не можу. Ми не маємо права застосовувати ліки, не зареєстровані й не дозволені до використання. До того ж будь-який імунобіологічний препарат потребує особливих умов транспортування та зберігання. Коли цим займається держава, вона гарантує дотримання таких умов, спеціальні органи контролюють ці процеси, і лікар убезпечений від несподіванок.
Якщо ж препарати ввезено незаконно, ми можемо тільки сподіватися на добросовісність постачальників, однак гарантій дотримання ними всіх вимог немає. Коли із хворим щось трапиться, наприклад, розвинеться анафілактичний шок на введення сироватки, винним буде визнано лікаря! У Києві й обласних центрах лікарі ще можуть розраховувати на підтримку консиліумів, консультації професорів (хоча в разі непередбачуваних наслідків лікування відповідатиме той, хто ставить свій підпис під призначенням, тобто лікар). Натомість їх колеги в районних лікарнях опиняються сам на сам перед непростим вибором: відмовитися від застосування контрабандних препаратів і приректи хворого на смерть чи використати їх, підставляючи власну голову під караючий меч. Адже сьогодні розгорнуто потужну інформаційну компанію під гаслом «Лікарі — вбивці», і на цьому тлі дуже показовим буде покарання чергового «вбивці». Попри це лікарі не можуть відмовити хворому і раді, якщо їм вдається дістати хоч якусь сироватку, адже без неї вірогідність летального наслідку при ботулізмі сягає 70%. Це жахливо, коли ти знаєш, що міг би врятувати хворого, але нічим.
Люди купують сироватку на чорному ринку: російського виробництва — дешевше, із країн Західної Європи — дуже дорого. Минулого року в Полтаві хворий заплатив 160 тис. грн за дозу протиботулітичної сироватки! Добре, що магазин, де він придбав заражену продукцію, згодом відшкодував йому витрати. Але це згодом. А де взяти такі кошти негайно, як і саму сироватку, котру потрібно вводити не пізніше ніж через 2 години після звернення хворого, а ще краще — негайно. Лікарі вже знають, де її купують пацієнти, але, надаючи таку інформацію родичам хворих, вони наражаються на звинувачення в корупції і в тому, що отримують свої відсотки з «оборудки».
Тож ми опинилися в надзвичайно складній ситуації, яка зберігається ось уже кілька років поспіль. У 2012-2013 роках вона почала загострюватися — запаси сироваток у країні потроху зменшувалися, а з 2014-го ці препарати взагалі виявилися незареєстрованими в Україні. Тому ні централізовано, ні на рівні регіонів їх не можна було закупити. Тільки питання в іншому: якщо МОЗ цього зробити не могло, тоді потрібно було вирішувати питання на рівні РНБО чи Верховної Ради України. Не може бути, щоб у державі працював Уряд, а таке важливе питання «зависло» в повітрі чи було перекладене на плечі пацієнтів і лікарів. Скільки б нам не пояснювали, чому так сталося, відповідальність за хворого несуть не обличчя з екрана телевізора, котрі розповідають, як медикам потрібно лікувати, а лікарі — саме вони перебувають біля ліжка хворого в умовах, що забезпечили їм ті спікери.
Я 25 років працюю інфекціоністом, і, скільки себе пам’ятаю, у будь-якій лікарні завжди був запас сироваток проти ботулізму, правця, дифтерії. Кожна країна повинна мати стратегічні запаси засобів невідкладної допомоги, вирішуючи організаційні питання по-своєму. Наприклад, у США такий запас накопичується централізовано — у разі спалахів препарати негайно доставляються за потребою. Там формується стратегічний запас ліків проти багатьох інфекцій, навіть проти пандемічного грипу, щоб потім не завозити їх літаками в авральному режимі, як це було в Україні у 2009 році. Під час спалаху ботулізму в 2015 році Центр з контролю та профілактики захворюваності США надав лікувальним закладам усі необхідні дози сироваток протягом 2 годин. Зважаючи ж на наші реалії, можливо, краще не централізувати такі запаси, а розподілити їх по регіонах (якщо не в усі, то хоча б у кілька, щоб можна було доставити ліки впродовж 2 годин у відповідні лікувальні заклади). Але це вже деталі. Головне — щоб було що розвозити і чим лікувати хворих від правця, дифтерії, сказу, укусів змій, тяжких форм малярії. Наразі цього немає. Зокрема минулого року виникали проблеми з вакцинацією проти сказу, цьогоріч нібито вакцини з’явилися, але імуноглобулінів, які згідно з міжнародним стандартами показані при укусах третьої категорії, немає.
Узагалі інфекційне благополуччя будь-якої країни визначається не стільки кількістю спалахів хвороб, хоча це теж важливо, скільки здатністю їх вчасно й ефективно локалізувати. Наприклад, нещодавно у Нью-Мексико зареєстровано кілька десятків випадків чуми. Коли читаєш стрічку новин про те, як співробітники департаменту охорони здоров’я проводять екологічне розслідування кожного такого випадку, щоб убезпечити родичів хворих і сусідів від зараження, обходять усі будинки району, аби повідомити людям про небезпеку, навчають їх, як запобігти інфікуванню чи знизити його ризик, то заздриш організації роботи служб.
В Україні з реагуванням складно — зруйновано відповідні структури, звільнено багатьох кваліфікованих спеціалістів, а на підготовку нових потрібно багато років і хороша система освіти, якої в нас теж немає. Тому я поки що не бачу світла в кінці тунелю. Та й політика боротьби з інфекційними хворобами в нас однобока: говорять здебільшого про ВІЛ-інфекцію/СНІД, туберкульоз. Тобто звертають увагу лише на ті напрямки, котрі фінансуються Глобальним фондом, іншими міжнародними інституціями. Решта — соціальна сфера, яка абсолютно нікому не цікава і не потрібна, крім ентузіастів. До речі, саме завдяки їм останнім часом вдалося інформувати суспільство про актуальність вірусних гепатитів, домогтися державної програми з цього напрямку та завезення найсучасніших препаратів для терапії, розробити стандарти лікування, які відповідають міжнародним і оновлювалися вже 4 рази з 2014 року! Тобто щойно з’являвся новий офіційно зареєстрований препарат, ми одразу переглядали наші стандарти.
Усі ліки проти вірусних гепатитів, зареєстровані в нашій країні, на сьогодні входять до номенклатури закупівель, і хворі їх мають отримати. Однак і на чорному ринку з’явилося багато препаратів цього напрямку, у тому числі й незареєстрованих в Україні. До речі, нашу державу не долучили до одного з важливих міжнародних проектів (з клінічного дослідження нового засобу для хворих на вірусні гепатити, які не відповіли на сучасну терапію) саме через те, що наші громадяни лікуються незареєстрованими препаратами, якість яких неможливо оцінити. Проте завдяки існуванню державної програми вдалося провести ефективні перемовини з компаніями-виробниками, що сприяло значному зниженню цін на інноваційні оригінальні препарати, завдяки чому наші хворі могли отримувати якісне лікування. Утім, дія згаданої програми завершилася у 2016 році, за який ми й досі не отримали ліків! Це сталося вперше і не вписується в жодне пояснення — кошти передано у 2016 році, а хворі залишилися без ліків! Деякі пацієнти так і не дочекалися необхідного лікування, і тому варто запитати: «Тож хто вбивці? Невже лікарі?» Добре, що у 2016 році було прийнято глобальну стратегію ВООЗ з елімінації гепатиту С уєвропейському регіоні. І тепер наша влада, хоче вона того чи ні, буде вимушена працювати над вирішенням цієї проблеми. До того ж Україну як державу з обмеженими ресурсами, високим рівнем поширення гепатиту і прихильністю до вирішення цієї проблеми включено до соціального проекту Міжнародного альянсу, спрямованого на елімінацію недуги. Це хороша новина. Але є й такі, що викликають розгубленість у спеціалістів. Зокрема, це стосується вказівки використовувати різні міжнародні клінічні настанови. Адже, наприклад, щодо лікування гепатиту С вони дуже відрізняються в різних країнах. Тому чи не станеться так, що у Рівному хворих лікуватимуть за канадськими, а у Харкові — за датськими настановами? Наша профільна асоціація офіційно звернулася із цим запитанням до заступника Міністра охорони здоров’я, але відповіді не отримала. До того ж існує рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи, датована 2015 роком, де вказано, що кожна країна повинна розробляти свої національні стандарти, користуючись кращими медичними практиками, адаптованими під власну юридичну базу. І це правильно, бо як тепер оцінювати якість надання медичної допомоги в Україні? Крім того, у переліку міжнародних настанов, які МОЗ рекомендує для використання, чомусь немає стандартів ВООЗ, що, до речі, завжди орієнтовані на країни з обмеженими ресурсами, і їх реально можна використати. Зрештою, чому до ухвалення такого важливого рішення не було залучено профільних спеціалістів?
В усіх країнах інфекційній безпеці приділяють надзвичайну увагу. Лише в нас «заспокоюють», мовляв, сегмент смертності від них значно менший, ніж від неінфекційних недуг. Тож варто розвіяти ілюзії. По-перше, вітчизняна статистика щодо інфекційної патології, м’яко кажучи, дуже і дуже «кульгає», і це підтвердила місія ВООЗ, яка нещодавно працювала в Україні. По-друге, у розвинених країнах, де інфекційна безпека є завданням номер один, смертність від інфекційних недуг невисока, але ж вони не заспокоюються цим! По-третє, потрібно розглядати офіційні дані під правильним кутом зору. Наприклад, не просто порахувати кількість смертей від малярії, аби потім роками ігнорувати цю «дрібну» статистику, а зважити на те, що в Україні помирає 10% таких хворих (майже як у країнах Африки!), тоді як у середньому у світі — менше 1,5%, а в розвинених державах узагалі намагаються запобігти летальним наслідкам, адже малярія на сьогодні абсолютно виліковна.
Так само потрібно відновити довіру населення до вакцинації, інакше не уникнути спалахів кору, дифтерії тощо. Мало того, що в Україні трапляються постійні збої з постачанням вакцин, то ще й організовують ганебні флешмоби, лякаючи населення лікарями-вбивцями. Хто з батьків віддасть дитину на щеплення таким фахівцям? Та й самі пацієнти не навчені культурі турботи про власне здоров’я, тому нехтують вакцинацією, намагаючись всіляко її уникнути, тож колективний імунітет проти низки інфекцій неухильно знижується. Держава має турбуватися про здорових громадян, опікуватися хворими, працювати на випередження ситуації — це і є складові державної політики охорони здоров’я.
Андрій ВОЛЯНСЬКИЙ, завідувач кафедри клінічної імунології ХМАПО, завідувач лабораторії імунореабілітації Інституту мікробіології та імунології ім. І. І. Мечникова НАМН України, лікар вищої категорії, доктор медичних наукОднак хворі не мають вибору, і в Україну різними обхідними шляхами ввозять незареєстровані препарати проти правця, отрути гадюки та каракуртів, «підпільні» ціни на які сягають небес. Є попит — буде й пропозиція. Комерсант виграє, пацієнт ризикує, а лікар опиняється між двох вогнів — він вимушений рятувати хворого і водночас підставляє себе під юридичну відповідальність, оскільки, використовуючи незареєстровані препарати, порушує закон.
Не краща ситуація і з вакцинами, зокрема проти поширених інфекційних захворювань, які здатні спричиняти епідемії (кору, краснухи, кашлюку, поліомієліту). МОЗ намагається перекласти вину за провал вакцинації на батьків і медперсонал лікувальних установ. Дійсно, з 2008 року почалася масова відмова населення від щеплень. На те були причини: під час додаткової вакцинації проти кору індійською вакциною помер підліток, кампанія була призупинена, уся вакцина утилізована. Але цей випадок сформував у свідомості українців переконання про небезпечність вакцин. Знадобилося кілька років, щоб люди знову почали щепити своїх дітей. Але вже в 2015 році ми отримали новий «сюрприз»: у зв’язку з переходом на закупівлі через міжнародні організації впродовж 2015 року і першої половини 2016-го країна взагалі не отримувала жодних вакцин. У цей час світ перейшов із двовалентної на тривалентну вакцину проти поліомієліту. Мало кому відомо, що при цьому були заплановані логістичні втрати близько 60 млн доз вакцини старого зразка. Україна «пом’якшила» цей удар для розвинених країн, оскільки зобов’язалася провести додаткову вакцинацію дітей двовалентною вакциною в кількості 10 млн доз. А потім — не встигли, і після 18 квітня 2016 року, коли термін використання препаратів закінчився, майже 5 млн доз утилізували.
Упродовж 2015 року Україна отримувала дуже обмежену кількість вакцин, які потрапляли тільки в приватні клініки й аптечну мережу. Загалом населення країни не вакцинувалося впродовж 1,5 року — такою виявилася ціна переходу на нову стратегію закупівель. І коли нам зараз говорять: українці самі винні в тому, що не щеплені, — це не зовсім правда.
З травня-червня 2016 року вакцини почали надходити в Україну, але тільки нерозщеплені. Натомість за попередні 10 років українці звикли до того, що за всіх наших проблем (непрозорості процедур закупівель, бідності, корупції) вони все ж отримували якісні європейські розщеплені вакцини. Нині ж маємо тільки індійські, нерозщеплені. І коли в. о. Міністра охорони здоров’я України привселюдно заявляє, що громадяни США, Італії та Франції щепляться такими самими препаратами, що й українці, — це неправда. Усі розвинені країни майже 20 років тому перейшли на розщеплені вакцини!
Яка ситуація нині в Україні? Закупівлі нарешті проводяться, вакцини завозять у великих кількостях, але не реалізуються: на сьогодні близько 40% доз, придбаних у 2016 році за кошти 2015 року, лежать у поліклініках, а діти залишаються без щеплень! І передусім це стосується індійських вакцин. Хоча Україна паралельно отримує високоякісні бельгійські вакцини проти кору, паротиту, краснухи та поліомієліту, але вони надходять у незначній кількості та в недержавні установи.
З поліомієлітом ситуація взагалі абсурдна. Вакцинація заблокована, тому що два перші щеплення новонародженим потрібно робити інактивованою вакциною, а її в Україну взагалі не завозять! І виходить, що жива поліомієлітна вакцина є, й хорошої якості, але її не можна використати, бо два перші щеплення не проведені.
Вихід один — змінити Національний календар щеплень, дозволити застосовувати живу вакцину в якості першої та другої доз. Це рішення потребує від очільників галузі сміливості, адже означає певний крок назад, хоча він допустимий і цілком виправданий. Бо дуже багато завезено двовалентної оральної вакцини (а ЮНІСЕФ і надалі продовжує постачати її в Україну), і вона значно безпечніша. У чому проблема ЮНІСЕФ як закупівельника? Ця організація завжди купувала дешеві вакцини для бідних країн Азії та Африки. Україна потрапила до цієї категорії і має задовольнятися тим, що їй пропонують. Але тоді потрібно скоригувати під ці препарати Національний календар щеплень. Проте ніхто цього робити не хоче.
Інактивовану вакцину проти поліомієліту Україна отримує в мізерних кількостях (100 тис. доз за потреби у понад мільйон), тобто маємо знову відкладений попит для дітей, народжених у 2016-2017 роках.
Особливо непокоїть нинішня ситуація з кором. Запізно похопилися! Зростання захворюваності на кір у Румунії спостерігали ще з минулого року, і легко було спрогнозувати занесення вірусу в західні регіони України та на Одещину. Я неодноразово говорив про це на усіх рівнях, але марно. Нині в країнах Європи спостерігається потужний підйом захворюваності на кір: у Румунії вже понад 7 тис. хворих і 31 летальний наслідок, в Італії — близько 3 тис. хворих, при цьому 300 з них — медичні працівники. Чого очікувати нам? Адже вже сьогодні в Україні офіційно зареєстровано понад 700 випадків хвороби у західних областях і на Одещині, окремі вогнища з’являються на Тернопільщині, у Дніпропетровську, Вінниці, Львові, Слов’янську. Тобто існує ризик виникнення епідемії. Хоча поки що місцева влада намагається локалізувати ці вогнища власними силами. Усіх пацієнтів, незалежно від тяжкості захворювання, госпіталізують з метою ізоляції, адже в нас величезна кількість не щепленого від кору населення. Якщо така спроба локалізації не дасть результатів, кількість хворих може зрости до 100 тис. осіб. Так, наприклад, у 2005-2006 роках у нас було майже 45 тис. хворих на кір при тому, що санітарно-епідеміологічна служба тоді працювала значно краще.
Останніми роками в Україні її фактично зруйнували. Тобто СЕС переформатували, та, як бачимо, не на краще — залишили обласні й районні лабораторні центри, котрі продовжують виконувати свої завдання, проте цілісну службу, що вміє боротися з епідеміями, ліквідували. Подібного не дозволяють собі в жодній розвиненій країні! А в Україні заборонили навіть регулярні перевірки шкіл, об’єктів громадського харчування та інших установ, де можуть виникати вогнища інфекційних захворювань. МОЗ пояснює, мовляв, заборонили перевірки в старому форматі. А нового поки що не придумали! Причому, коли у 2015 році ДСЕС хотіли просто скоротити і підпорядкувати Держслужбі з питань безпеки харчових продуктів і захисту споживачів, то тепер її взагалі «стерли ластиком».
От і маємо результат: зростання поширеності інфекційних захворювань на тлі відсутності належного контролю. Функції СЕС розпорошені між іншими інстанціями, але чи спроможні вони реалізовувати їх повною мірою? Наприклад, як протистоятиме епідеміям Держслужба захисту прав споживачів? І як вона взаємодіятиме з МОЗ? Питання риторичні. Чиновники МОЗ вважають, що, оскільки більшість (86%) смертей в Україні спричинені неінфекційними захворюваннями, профілактику інфекційних хвороб можна передати вигаданому ними Національному центру громадського здоров’я. Але ж решта 14% — це 90 тис. осіб. За такого підходу у нас і чума стане звичним явищем. А коли ще й врахувати нинішню санітарно-епідеміологічну ситуацію в країні, наприклад, у Львові, то це зовсім не фантастика. У США вже три роки поспіль виявляють поодинокі випадки цієї страшної хвороби. Але там чітко працює Національний центр з контролю за захворюваннями, аналогом якого була наша ДСЕС, там спроможні швидко і точно діагностувати та локалізувати інфекції. А в нас тільки від туберкульозу щороку помирає близько 8 тис. осіб.
Тож потрібно, замість руйнувати існуючі служби контролю за інфекційною ситуацією, розробляти сучасніші їх проекти, які поступово замінять старий формат і вийдуть на вищий рівень виконання покладених на них функцій. Сьогодні потрібно докласти всіх зусиль, аби зупинити епідемії, що насуваються на Україну.
Валентин ШАПОВАЛ, лікар-епідеміолог відділення ОНІ ДУ «Полтавський обласний лабораторний центр МОЗ України», Заслужений лікар України, кандидат медичних наукНа мою думку, це безвідповідальний і непрофесійний підхід до реформування галузі, він не на користь людям, які хочуть жити й працювати в безпечних умовах. Наслідком такої безвідповідальності став спалах ботулізму у різних регіонах країни, який не оминув і Полтавщину. Токсин бактерій ботулізму визнаний у світі одним із найпотужніших, не випадково деякі армії світу мають подібну біологічну зброю. А ми самі випустили небезпечного джина з пляшки.
Ретроспективний аналіз захворюваності на ботулізм за останні 20 років засвідчує, що випадки цієї хвороби траплялися практично щороку, але переважна їх більшість була спричинена споживанням продукції домашнього виготовлення. На Полтавщині існувала потужна рибопереробна галузь, і жодного випадку ботулізму, пов’язаного із промисловим виробництвом в’яленої та вудженої риби, за ці роки зареєстровано не було. Держава ретельно перевіряла виробників, дбаючи про безпеку життя і здоров’я людей. Сьогодні ліквідацію ДСЕС пояснюють начебто створенням сприятливих умов для бізнесу. Насправді ж вона породила його безвідповідальність і незахищеність інтересів споживачів.
Нинішній спалах ботулізму в Україні через супермаркети і магазини (а не стихійні ринки, як могло трапитися раніше) спричинений саме непродуманими, непрофесійними, безвідповідальними реформами в галузі профілактичної охорони здоров’я, руйнацією ДСЕС та накладенням мораторію на перевірки підприємств. Втрачено головне: на державному рівні відсутні управління профілактикою, стратегічне бачення напрямку, державні програми з імунопрофілактики населення, які передбачали б у тому числі й забезпеченість необхідною кількістю вакцин та сироваток для імунопрофілактики і лікування.
Функцію запобігання інфекційним хворобам, яку виконувала ДСЕС, трансформували у спостережну. Тобто моніторте ситуацію, а коли щось трапиться (спалахи інфекцій, отруєння, загибель людей), тоді вивчайте причини і бийте на сполох. Але ж чи повернеш у такий спосіб втрачені життя?
Ні реформаторам, ні бізнесменам чомусь не подобаються слова «гігієна», «санітарія», «профілактика». Тому за останні 5 років й почастішали в Україні спалахи гострих кишкових інфекцій і харчових отруєнь. Якщо у 2012 році їх було зареєстровано 34, то у 2016 році — 166, тобто майже у 5 разів більше! Спалахи харчових отруєнь пов’язані з бактеріальним забрудненням продукції, порушенням технології, безвідповідальністю виробників. Відсутність санітарно-епідеміологічного нагляду за якістю харчових продуктів, мораторій на перевірки бізнесу та необхідність попередження про них упродовж 10 діб неминуче призводитимуть до подібних спалахів у майбутньому. А новостворені структури Держпродспоживслужби в Україні, на яких покладена відповідальність за безпечність харчових продуктів, чомусь не виявляють подібних порушень. Натомість, коли люди померли від ботулізму «із супермаркета», представники цієї служби раптом почали «розтлумачувати», що це за хвороба і як медики мають лікувати хворих!
Відсутність сироваток для лікування ботулізму, правця, дифтерії — це відверта загроза життю людини. Не налагоджені ані виробництво, ані закупівля цих препаратів. МОЗ України, відмовившись від російських сироваток, не спромоглося придбати їх у інших виробників, залишивши населення і лікарів наодинці з проблемою. Пацієнти самотужки купують дефіцитні препарати через десяті руки чи за межами країни. Прикро, що ліквідовано Наказ МОЗ України про необхідність створення в лікувально-профілактичній мережі нескінченого запасу вакцин і сироваток. Через ігнорування з боку МОЗ вимог світової розширеної програми імунізації, яку впроваджує ВООЗ, регіони країни погано забезпечені імунобіологічними препаратами для планових щеплень. Відсутність чи перебої з постачанням вакцин призводять до різкого зниження рівня колективного імунітету проти керованих інфекцій. І де гарантія того, що країну не накриють епідемії дифтерії, кору, сказу, правця та інших небезпечних хвороб? Це питання безпеки нації, і відповідальність за нього згідно із чинним законодавством несе МОЗ України.
Нехтування принципами епідеміології та епідеміологічного процесу, санітарними нормами і правилами — шлях до епідемій, особливо в літній період. На жаль, МОЗ не хоче помічати цих проблем і уникає їх вирішення.
Валентина ПОНОМАРЕНКО, в. о. начальника управління Держпродспоживслужби у м. Чернігів Тож усі наші сподівання — на зміни до вітчизняного законодавства, які максимально наблизять його до європейського. Відповідно до Закону України «Про основні принципи та вимоги безпечності та якості харчових продуктів» основна відповідальність за якість і безпечність покладена не на контролюючі органи, а на виробника й реалізатора харчової продукції. Згідно із цим Законом на порушників очікують штрафи від 10 до 15 мінімальних зарплат (на сьогодні це 32-48 тис. грн). Нагляд впроваджуватиметься через систему контролю якості та безпечності HACCP (Hazard Analysis and Critical Control Point), яку до 20 вересня нинішнього року повинні запровадити всі підприємства, що займаються виробництвом і реалізацією харчової продукції (окрім малих). HACCP — це система, що визначає критичні точки і гарантує виготовлення безпечної продукції. Увесь світ живе за таким принципом: якщо виробник випускає неякісну продукцію — він вибуває з ринку. На жаль, наші виробники намагаються виготовити неякісну продукцію, обдурити контролюючий орган і отримати «зразковий», хоч і липовий, папірець. Але спеціалісти контролюючого органу (навіть за відсутності мораторіїв) не можуть постійно стояти біля кожного виробника, потрібно, аби він сам був зацікавлений у якості та безпечності своєї продукції.
Зараз система HACCP запроваджена лише на 30% підприємств України, ще 10% мають відповідні сертифікати, інші чекають, що якось та минеться. Тому систему HACCP потрібно впроваджувати негайно. Ми вже вісім років говоримо про це, а віз і нині там. До речі, у країнах Балтії вдалися до шокової терапії з впровадженням такої системи: жодних перехідних періодів не було, і майже 80% підприємств просто закрили. Не думаю, що в нас дійде до цього (тут потрібна залізна політична воля), нехай поступово, але час однак змусить підприємців відповідально ставитися до якості та безпечності своєї продукції.
До речі, хочу нагадати: в Україні прийнято Закон «Про державний контроль, що здійснюється з метою перевірки відповідності законодавству про безпечність та якість харчових продуктів і кормів, здоров’я та благополуччя тварин», який 30 червня 2017 року підписаний Президентом України й набуде чинності через дев’ять місяців. Він змінить підхід до перевірок підприємств — виробників і реалізаторів харчової продукції. Основне нововведення — такі перевірки (окрім аудиту) можна буде проводити без попередження, і це стане дієвим механізмом контролю.
