Довіра — ключ до одужання

1035

Лікар має бути передусім висококласним фахівцем, а все інше — другорядне. Чи правильне це твердження? Важливі тільки професійні навички, чи ж медик має бути ще й чуйною, уважною до пацієнта людиною, здатною викликати не тільки повагу, а й довіру?

Олена ЗАЛУДЯК, завідувачка офтальмологічного відділення Полтавської обласної клінічної лікарні ім. М. В. Скліфосовського, головний позаштатний офтальмолог Департаменту охорони здоров’я Полтавської ОДА
Протягом усього часу існування медицини фактор довіри пацієнта до лікаря відігравав величезну, якщо не основну, роль. Вдумайтеся: слово «довіра» походить від «вірити». Коли пацієнт вірить лікарю — успіх лікування забезпечений. Коли ж ні… Як без цього спільно долати хворобу?

Озвучена проблема важлива для всіх галузей охорони здоров’я. Проте мені як офтальмологу вона чи не найближча, адже йдеться про дуже уразливий орган — очі. Це віконце у світ, інструмент його пізнання, спілкування, емоцій, урешті-решт, без перебільшення, — складова людського щастя.

Згадую одну невигадану історію про сліпого жебрака, що сидів на вулиці й просив милостиню. Але його всі обходили, і капелюх залишався порожнім. Тоді якась небайдужа дівчинка написала на аркуші паперу: «Зараз весна, але я не можу її побачити…» і лишила його поруч зі сліпим. І люди почали підходити, а капелюх наповнився грошима! Про це мені нагадали слова подяки, які ми отримали від доньки нашого колишнього пацієнта. «Дякую вам, — писала вона, — за те, що мій батько тепер може побачити весну!»

Я дуже добре пам’ятаю цього хворого. У нього діагностували відшарування сітківки правого ока. Старенький ніяк не міг змиритися з необхідністю оперування — страх скував його волю. «А може, слід почекати?» — питав чоловік лікарів. «Око не може чекати!» — переконували ми. Наводили аргументи, приклади, але все було марно. І тоді ми познайомили його з людиною, яка пережила подібну операцію і до якої повернувся зір.

І пацієнт нам повірив! Не тільки повірив у вагомість аргументів, у щирість намірів, але й наочно переконався в досвіді лікарів. Операція пройшла успішно. А невдовзі дідусь сам приїхав до нас: «Терміново оперуйте мені друге око — я відчуваю, що і з ним те саме…» Справді, інтуїція хворого не підвела: обстеження показали, що й ліве око треба оперувати. Ми зробили це, і сьогодні старенький бачить. На згадку про нього залишилася зворушлива подяка від його доньки.

Як виникає довіра між лікарем і пацієнтом? Мені здається, що це схоже на внутрішній контакт, коли сходяться в одній точці думки і почуття медика та хворого. Для цього лікар передусім має бути щирим і відкритим. Людина вам вірить, коли ви відкриваєте своє серце й душу. Уже під час першої бесіди має виникати цей контакт. Пацієнт відчуває, що його скарги та проблеми почуті й зафіксовані у свідомості лікаря, він їх осмислює, переживає, прагне допомогти. Тоді й закладаються перші цеглинки довіри.

Зараз дуже змінюються підходи до лікування і його принципів. Раніше, за радянських часів, лікар вирішував за хворого, як діяти. Тоді вважалося, що цей шлях ефективний. Сьогодні ж ми дотримуємося інших правил: пацієнт має право знати правду, навіть якщо вона неприємна. Наприклад, в усьому світі катаракту лікують лише оперативним шляхом. Проте нерідко до нас потрапляють хворі із її важкою формою, які свого часу покладалися тільки на народні методи (медові краплі тощо) й ігнорували направлення на операцію. Доречно у зв’язку із цим сказати, що я — прихильник щорічної профілактики і вважаю: кожна людина має регулярно обстежуватися у ЛОРа, окуліста, гінеколога, кардіолога, проходити вчасно флюорографію, здавати кров на аналізи, аби не проґавити стану, який можна було б своєчасно виявити й вилікувати.

Пригадую, як до нас потрапив хворий із занедбаною катарактою, на тлі якої почала розвиватися вторинна глаукома, через що пацієнту загрожувала сліпота. Ми провели лікування, зняли напад глаукоми, прооперували — і врятували людині зір! А ще вона переконалася: лікарю треба вірити і завжди дотримуватися його рекомендацій.

Красномовним є й інший випадок, коли до нас із віддаленого району доправили пацієнта, у якого почала розвиватися пухлина. Він жив сам і навіть родичам не дозволяв втручатися у його життя та вирішувати проб­леми, пов’язані зі здоров’ям. Проте їм вдалося переконати хворого приїхати до нас в обласну лікарню. Стан пацієнта був шоковим, коли він дізнався, що в нього справді пухлина. Ми ж були безсилі допомогти йому й направили в Одесу, у ДУ «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В. П. Філатова НАМН України». Але зробили все, щоб заспокоїти пацієнта та його рідних, переконуючи, що це ще не вирок і треба вірити в краще. Думаю, нам це вдалося, тому що він нас залишав у зовсім іншому настрої. Доносячи до хворого правду, треба налаштовувати його на позитивну перспективу. Пацієнт має вірити в краще, і лікар не повинен позбавляти його цієї віри. Однак і не приховувати всієї правди — того, які симптоми після оперативного втручання зникнуть, а які залишаться, і з ними доведеться змиритися. Робити це слід делікатно, зацікавлено, небайдуже. Згадайте: ще медики стародавнього світу розробили принципи деонтології — професійної етики медичного працівника. Сьогодні ми маємо наслідувати їх: повертати людині не тільки здоров’я, а й душевний комфорт.

Наголошу й на такому: аби викликати довіру до себе, лікар інколи має застосувати й «важку артилерію», що допоможе змусити пацієнта усвідомити проблему, прийняти інколи нелегке рішення задля відновлення свого ж здоров’я. Знову наведу приклад із практики. Нещодавно до нас звернулася жінка, у якої 15 років тому було діагностовано глаукому. Останнім часом вона ігнорувала призначення досвідченого окуліста, у котрого спос­терігалася за місцем проживання. Очний тиск зростав, а хвора не дотримувалася режиму лікування. Довелося їй розповідати про серйозні ризики, пов’язані із цим захворюванням, вірогідність операції за його тяжкого перебігу. «А якби вам встановили діагноз раку, — запитала я, — ви зрозуміли б усю важливість ситуації?» Ці слова стали для неї найбільш переконливим аргументом.

Нерідко трапляються й випадки, коли медик, причому досвідчений, не може порозумітися із хворим, відштовхує його чи то різким словом, чи надмірною суворістю, що зводить нанівець довіру до нього. І тоді людина починає метушитися в пошуках іншого спеціаліста, проте не завжди знаходить компетентнішого, через що втрачає дорогоцінний час, а хвороба прогресує.

Поняття «довіра» охоплює великий комплекс психологічних і морально-етичних проблем у взаєминах лікар-пацієнт. Нам, офтальмологам, часто доводиться бачити розпач людини, переважно пенсійного віку, яка дізнається, що приречена все життя застосовувати дороговартісні препарати. Нерідко ми чуємо: «Лікарю, а чи немає дешевших крапель?» Так, можна призначити й дешевші. Але ж із досвіду знаємо, що їх ефективність значно нижча, а у хворого — складна ситуація, і вся надія на те, що ліки допоможуть. Зізнаюся, що в такі хвилини відчуваєш себе ніяково і безсило. І все ж роз’яснюєш, переконуєш, доводиш… Дуже хочеться вірити в те, що й хворі на глаукому та інші тяжкі очні хвороби колись потраплять у поле турботи держави, як, скажімо, пацієнти із цукровим діабетом чи артеріальною гіпертензією, тоді стане морально легше і нам, лікарям-офтальмологам.

Довіра — це ще й почуття впевненості в іншій людині, у нашому випадку в лікареві, у його надійності, правдивості тверджень і обіцянок. І якщо ти не виконуєш своїх зобов’язань перед хворим, не дот­римуєш слова, то хто ж тобі повірить і довірить своє здоров’я? А таке буває: пообіцяв — і забув, запевнив у чомусь — і не зробив. Через один подібний випадок стає прикро за весь медичний цех…

Понад десять років я очолюю відділення. Щаслива тим, що в нас сформувався дружний колектив професіоналів. Ми завели таке правило: раз на місяць збираємося в ординаторській і обговорюємо наболілі проблеми. Звичайно ж, серед інших і тему професійного підходу та взаємин із пацієнтом, що мають ґрунтуватися на довірі, порозумінні, повазі.

Нерідко чую від когось із молодих колег: «Олено Миколаївно, а чому вам вдалося переконати мого хворого, а мені — ні?» Пояснюю, що й сама у їх віці стикалася з подібним труднощами, і досвід прийшов із часом. Розповідаю про те, що лікар повинен мати певне психологічне налаштування, аби встановити місток довіри з пацієнтом. А це наполеглива робота над собою. Проте без цього — ніяк, бо успіх у лікуванні можливий лише за умови поєднання знань, професійного досвіду із довірливими стосунками з людиною, яку лікуєш. І коли вони встановляться, коли пацієнт відчуватиме, що лікар уміє не тільки лікувати, а й викликає довіру своєю компетентністю, бажанням разом долати хворобу, — результат неодмінно буде.

Записав Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ»

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я