Професійне вигорання — розплата за співчуття

1343

Про професійне вигорання медикам відомо ще з минулого століття. Проте тоді це порушення частіше виявляли у лікарів з великим досвідом роботи. Нині ж такий розлад значно помолодшав: синдром професійного вигорання діагностують навіть у лікарів із 2-3 роками медичного стажу.

ВЗ Як проявляється професійне вигорання у лікарів і чим може зарадити психолог?

Алла БОРИСЮК, завідувачка кафедри психології та філософії Буковинського державного медичного університету, член Української спілки психотерапевтів, доктор психологічних наук, професор
— Пригадую, до мене якось звернулася 30-річна жінка-лікар із проханням допомогти налагодити стосунки в сім’ї. Під час консультацій з’ясувалося, що погіршення стосунків із чоловіком і непорозуміння, які все частіше виникали з дітьми, — це наслідки професійного вигорання. Клієнтка гіпервідповідально ставилася до своїх професійних обов’язків, неодноразово залишалася в лікарні після закінчення робочого дня, додому приходила дуже втомленою і мало часу приділяла сім’ї. Невдоволення з боку чоловіка розцінювала як небажання зрозуміти та підт­римати її, що своєю чергою дратувало саму жінку. У родині все частіше виникали конфлікти.

Як психологу мені довелося певний час попрацювати над з’ясуванням справжньої причини непорозумінь, осмисленням клієнткою своєї ролі в сімейній та професійній системах, вироб­ленням навичок планувати час і розставляти пріоритети, умінням бачити ситуацію з різних боків тощо.

Таким чином, професійне вигорання може мати абсолютно несподівані прояви. І фахівцю-психологу важливо розгледіти його, аби надати фахову допомогу.

ВЗ Чи змінилися зараз чинники, що зумовлюють професійне вигорання у лікарів, порівняно з тими, які були 10-15 років тому?

— Нині до особистісних, організаційних та професійних причин вигорання додалися ще й соціально-економічні, зокрема нестабільність нашого сьогодення, що значно впливає на психосоматичний стан особистості. Пацієнти приходять до лікаря не лише із хворобами, а й з низкою внутрішньо- та міжособистісних проблем. Тож у процесі комунікативної взаємодії з лікарем хворі часто виплескують на нього хвилю роздратування, різноманітних, часом геть не пов’язаних зі станом здоров’я, скарг, образ тощо. А лікар спочатку повинен зменшити цю психологічну напругу, а потім надати кваліфіковану допомогу. Це, звісно, дуже виснажує. Отже, професійне вигорання лікаря — це розплата за співчуття, побічна реакція на емпатію. Хоча емпатія — одна з найважливіших професійних якостей лікаря.

Окрім цього, професійне вигорання лікарів часто є наслідком низки протиріч між очікуваннями стосовно професії ще зі студентських років, позитивними намірами, певними ідеалами й реальністю повсякденної професійної діяльності. Бо виявляється, що до всіх плюсів лікарського фаху додається низька заробітна платня, відсутність балансу між витраченими зусиллями й винагородою за роботу, недофінансування лікувальних закладів, неможливість надати ефективну допомогу через недос­татнє матеріально-технічне оснащення тощо. А якщо згадати ще й сьогоднішнє перманентне реформування медичної сфери, відсутність упевненості у завтрашньому дні, то в лікаря виникає порушення стану рівноваги, коли вимоги (внутрішні й зовнішні) протягом тривалого часу домінують над ресурсами особистості. Коли фахівець займається діяльністю, яка йому подобається, це підвищує мотивацію. Але коли ця «включеність» виснажує, то мотивація до професійної діяльності загалом і успіхів зокрема знижується. Накопичується емоційна напруга, спостерігаються деперсоналізація, зменшення особистісного бажання зростати, працювати, підвищувати свою професійну кваліфікацію. А звідси — зміни в поведінці лікаря і його внут­рішніх ресурсах.

ВЗ Чому професійне вигорання нині діаг­ностують у зовсім молодих лікарів?

— У медиків, які пропрацювали 2-5 років, вигорання настає через надмірний особистий контроль, що викликає внутрішню напругу. А в молодого фахівця ця напруга може бути досить високою через страх припуститися помилки, невпевненість у собі, тривогу про зовнішню оцінку його роботи з боку старших колег. Тобто, перш ніж надати медичну допомогу пацієнту, молодий лікар змушений заспокоїти в першу чергу себе, а потім неодноразово повертатися, бодай подумки, до терапевтичного альянсу, що відбувся.

Менше схильні до професійного вигорання особистості, які адаптувалися до робочого середовища, у яких добре сформована професійна ідентичність, які чітко ставлять цілі та досягають їх, ефективно працюють, але знаходять час і для відпочинку. Увесь цей ресурс захищає їх від емоційного перенапруження.

ВЗ Чи може лікар самостійно діагностувати в себе професійне вигорання?

— Є певні загальні симптоми, які не можна ігнорувати. Зокрема, якщо лікар приходить додому і не може переключитися на сімейні справи, продовжує розмірковувати, чи правильно встановив діагноз, призначив лікування, — це перший тривожний дзвіночок. Бо в такому випадку він не відпочиває, залишаючись і на роботі, й удома в стані емоційної напруги.

Так само характерним проявом професійного вигорання є синдром хронічної втоми: щодня, повертаючись з роботи, лікар виснажений, хоче спати, скаржиться на велику кількість пацієнтів. При цьому відпочинок, сон чи навіть відпустка не покращують самопочуття.

Також настороженість має викликати постійне переживання негативних емоцій, для яких у зовнішній ситуації відсутні причини (вини, образи, сорому, скутості тощо), почуття неусвідомленого хвилювання і підвищеної тривожності, гіпервідповідальності та страху, загальна негативна установка на життєві і професійні перспективи.

Помітити симптоми вигорання медика можуть його друзі чи рідні. Зокрема відмова від спілкування, роздратування, небажання відповідати на телефонні дзвінки, усамітнення — це ті зміни, які свідчать про виснаження.

ВЗ Чи є статистика щодо того, медики яких спеціалізацій більше схильні до професійного вигорання?

— Професійне вигорання занесене до Міжнародної класифікації хвороб десятого перегляду (МКХ-10), тобто розглядається як захворювання. Схильні до нього лікарі, діяльність яких пов’язана з більшим стресовим навантаженням, — це передусім хірурги, анестезіологи, а також ті медики, котрі працюють із психологічно важким контингентом, зокрема онкохворими. Хоча, звісно, усе залежить від індивідуально-типологічних властивостей людини — темпераменту, особливостей характеру. Це повинні враховувати керівники, розподіляючи завдання між працівниками. Адже медична професія пов’язана зі щоденними великими навантаженнями й високою відповідальністю. До речі, керівники — завідувачі відділень, головні лікарі — теж дуже схильні до професійного вигорання, бо несуть велику особисту відповідальність перед колективом.

ВЗ Що можуть зробити керівники мед-закладів, аби запобігти професійному вигоранню своїх фахівців?

— Керівництву варто здійснювати регулярний моніторинг стану фізичного та психічного здоров’я членів колективу. Для цього сьогодні в багатьох медичних закладах працюють фахівці відносно нової спеціальності — медична психологія. Тож як завідувачі відділень, так і керівники лікувальних закладів мають можливість звернутися до медичного психолога і з особистими питаннями, і з запитами стосовно діяльності колективу в цілому чи окремих працівників.

Також головні лікарі можуть запрошувати викладачів-психологів, які працюють у вищих медичних навчальних закладах, для проведення тренінгів, ініціювати відвідування лікарями балінтовських груп, де вони отримуватимуть змогу обговорити з колегами ті випадки зі своєї практики, які викликають надмірний стрес, а також тренінгових занять, конференцій. Наприклад, Буковинський державний медичний університет тісно співпрацює з практичною охороною здоров’я. Колеги-психологи проводять майстер-класи, тренінги, читають лекції для лікарів, виступають на симпозіумах, конференціях з актуальних медикопсихологічних питань.

ВЗ Як можна зняти напругу після робочого дня?

— Завжди важливо пам’ятати, що ми виконуємо багато соціальних ролей. Варто відслідковувати, з якої позиції, з якої ідентичності ви спілкуєтеся після завершення робочого дня. Зокрема, чи вдалося залишити справи на роботі й переключитися на іншу роль: подруги/друга, мами/тата, дружини/чоловіка, доньки/сина тощо. Щоб наступного дня працювати з новими силами й ентузіазмом, важливо знаходити час для відпочинку.

Дуже важливо вміти розпланувати час на роботу і відпочинок. Дезорганізація може спричинити стрес. Наявність великої кількості планів часто призводить до плутанини й відчуття, що незакінчені проекти «висять» над головою і пригнічують. Треба приділити планам певний час, попрацювати над ними до їх завершення.

Варто також опанувати навички саморегуляції, а також підтримувати належний фізичний стан і не зловживати засобами, що стимулюють або пригнічують діяльність нервової системи. Важливо культивувати впевненість у власних силах, розуміння і сприйняття себе як особистості. Проте не менш значущим є вміння визнавати й приймати обмеження. Часто ми ставимо перед собою нереальні цілі. Але людина не досконала. Може виникати почуття неспроможності чи невідповідності незалежно від того, наскільки якісно виконане завдання. Потрібно визначати собі мету, якої реально досягнути. Якщо ж виникли труднощі й самостійно подолати їх не вдається, варто звернутися до психолога. Коли медик бачить красу навколо себе, дос­татньо відпочиває, проводить час із сім’єю, тоді це щасливий і самодостатній лікар, якому професійне вигорання не загрожує.

Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я