Вилікувати маленького пацієнта — це головне, але не єдине завдання лікаря-педіатра. Він ще має зробити все, аби в малюка, який пережив стрес від перебування в лікарні та розлучення з мамою, не виникло незворотних психологічних відхилень.
Андрій ПЕНЬКОВ, лікар-педіатр дитячої амбулаторії «Педіатр плюс», кандидат медичних наук, м. ХарківНапевне, кожному педіатру знайома ситуація, коли дитину в ранньому віці доводиться госпіталізувати до стаціонару. Не важливо, з батьками чи без них, але вона все одно зазнає медичної інтервенції: ін’єкції, інші маніпуляції, примусове вживання пігулок чи мікстур тощо. Чи часто ми, лікарі, а тим паче медсестри, котрим треба точно і вчасно виконати все «за протоколом», замислюємося про спротив дитячої психіки, сприймаючи його за вередування?
Тому хочу порушити теми синдрому уразливої дитини, агресивного медичного середовища і ризиків, які супроводжують госпіталізацію, починаючи з наймолодшого віку.
Синдром уразливої дитини, про який навіть в університеті мало розповідають, може виникати ще до народження людини. Уявіть, що в житті жінки під час вагітності або пологів відбувається неприємна чи трагічна подія. Це можуть бути, наприклад, якісь хвороби, ускладнення, що впливають і на плід. Після народження тепер уже в дитини може виникнути захворювання, і мама одразу вмикає «червоне» світло, тобто оцінює подію як найвищий ступінь небезпеки — аж до загрози життю. І в неї, і в немовляти одразу проявляється страх смерті, який є базовим для людей. Підростаючи, це починає відчувати й дитина.
У моїй практиці був такий випадок. Мама хлопчика, що пережив аспірацію стороннього тіла, після цього епізоду при щонайменшому ГРЗ одразу везла його до лікарні. Чотирирічна дитина, починаючи з півторарічного віку, по 8-10 разів на рік бувала госпіталізованою. І ось одного разу, сидячи на ліжку, він сказав: «Бабусю, як же мені це все набридло. Коли я вже помру?» Сталося те, чого найбільше боялися мама і родичі: дитина заговорила про смерть. Через постійні медичні інтервенції вона зазнала важкої і фізичної, і психологічної травми.
Відповідально заявляю: дуже важливо, щоб не тільки малюк, а й мама перебували у збалансованому емоційному стані! А це залежить від педіатра, який курує сім’ю. Адже наші люди не звикли звертатися до психологів, тому цю функцію слід брати на себе нам. Виводячи зі стану переляку батьків, пригнічених дитячою хворобою, слід наголошувати, що за статистикою 99,9% захворювань у загалом здорових дітей закінчуються одужанням!
Й нарешті підходимо до головного. Коли мама панікує, це передається дитині, якій стає гірше. І тут їм «на допомогу» приходить наша медицина, що працює на посилення страхів, — лікар досить часто запевняє: без вживання препаратів ситуацію не вдасться контролювати, і прописує кілька найменувань… А маму, яка перебуває в нестабільному емоційному стані, можна переконати в чому завгодно — кожний педіатр це знає.
Згідно з дослідженнями Єльського університету, ті діти, у яких гіпертривожні мами, отримують на 30% більше ліків і на 40% частіше бувають госпіталізовані. Отак і виникає синдром уразливої дитини. Виходить, що тривожність — це просто «мед» для медицини та фармацевтичного бізнесу. Людина йтиме і купуватиме будь-які препарати, застосовуватиме будь-які схеми лікування, беззаперечно погодиться на госпіталізацію тощо. Які загрози це несе та які виникають проблеми? У дітей із вказаним синдромом — гірші показники академічної успішності, проблеми у спілкуванні з однолітками, страхи перед лікарями та медичними маніпуляціями тощо.
А тепер пригадаймо основні моменти агресивного медичного середовища, із якими стикаємося досить часто і які багато в чому залежать від педіатрів. Перше, що його обумовлює, — заборона спільного перебування дітей і батьків, у тому числі в реанімаціях. Сепарація (відділення) і депривація (позбавлення чогось) — одні
з найсерйозніших загроз нормальному лікуванню та подальшому розвитку дітей.
Наведу приклад. За часів Радянського Союзу практикувалася сепарація в пологових будинках, тобто роздільне перебування матері та дитини. А потім — ясла, до яких дітей віддавали у віці трьох місяців. Унаслідок цього кілька поколінь з раннього дитинства були роз’єднані з батьками.
Пізніше були проведені масштабні дослідження, які стосувалися дітей, вихованих у дитячих будинках країн Східного блоку і Радянського Союзу та вивезених із часом за кордон. Так от, фахівці виявили в них поведінкові проблеми або затримки у фізичному і розумовому розвитку різного ступеня, що надалі призводить до ризику виникнення серцево-судинних захворювань, порушень нервової системи, психічної сфери. На цьому ґрунті розвиваються неврози та психози. Тому сепарація маленької дитини від матері, яка є для неї божеством і втілює найвищу міру безпеки, потенційно дуже небезпечна.
Отже, перше, що педіатр мусить зробити, — забезпечити допуск батьків у відділення реанімації.
Другою основною причиною медичної агресії є контроль болю, а точніше, його відсутність під час лікування дітей у стаціонарі. Підраховано: якщо недоношена дитина три місяці залишається у відділенні інтенсивної терапії, то за цей час вона піддається 480 різноманітним маніпуляціям. Більшість із них завдають так званого процедурного болю: взяття матеріалу для аналізів, встановлення катетера, інтубація, відсмоктування слизу з дихальних шляхів тощо. Відсутність блокування болю або управління ним впливає не лише на стан здоров’я немовлят, а й на їх виживаність загалом. Сьогодні є маса способів боротьби із болем, пов’язаним із медичними втручаннями. Наприклад, дитині можна накласти на 30 хвилин крем, забезпечивши місцеве знеболювання, і тільки потім ставити катетер для подальшого внутрішньовенного введення препаратів. Після стабілізації стану її варто перевести на оральні форми вживання препаратів і якомога швидше виписати додому.
Давайте скажемо собі відверто: реабілітацією дітей, які перебували в реанімації, до того ж відірваними від батьків, займатися, фактично, нікому, окрім педіатрів. Ви мені можете заперечити: до обов’язків педіатра це не входить. А я запитаю: як багато лікарень в Україні мають у штаті психолога? Чи багато психологів в Україні знають, як впоратися з проблемою посттравматичного розладу в дітей, що довго лежали в стаціонарі або ж часто потрапляли до лікарні? На всі ці питання навряд чи знайдуться втішні відповіді… Ми покладаємо вирішення цих проблем на батьків, але ж чи здатні вони виконати таку складну роботу без спеціальних знань? Теж риторичне запитання…
Під час госпіталізації дітей я практикую часті розмови з ними та їх батьками, аби переконати, що розлучення з рідними людьми — тимчасове і вимушене, що мама в цьому не винна, що під час болісної процедури вона дуже бажає бути поруч із донечкою або синочком. Адже для малюка найстрашніше — зрада батьків. Тому що в лікарні дитина бачить, як на очах у мами, яка для неї є вищою гарантією безпеки, і з її мовчазної згоди їй виконують маніпуляції, роблять уколи, беруть аналізи, а мама ще й допомагає медперсоналу!
Дитина будь-якого — наголошую: будь-якого (!) — віку зрозуміє пояснення лікаря, що це було вимушено, що мама в цій ситуації через обставини теж не мала права голосу. Якщо ці пояснення, звісно, будуть. Ми мусимо викликати вогонь на себе, реабілітуючи маму в очах дитини. І цю історію треба постійно повторювати. Це допоможе підсвідомості малюка потихеньку стерти з пам’яті негативні події. Коли ж намагатися їх замовчувати й обходити гострі кути, то в певний момент у якихось подібних ситуаціях станеться рестимуляція, і людина навіть не розумітиме, звідки взялася тривога. Що завгодно — запах, білий халат, звук — може запустити симпатичну систему, і в людини почнуться панічні атаки.
І ще одна обставина пом’якшення агресивного впливу лікарні на хвору дитину — ігрові кімнати, куточки або хоча б невеликі столики з іграшками, фарбами, пластиліном у палаті. Як часто ми діємо «за інструкцією», забороняючи це?
У Європі навіть у хоспісах, де перебувають діти з безнадійними діагнозами, обов’язково є ігрові зони. У нашій же країні, якщо дитина госпіталізована, то це означає, що в неї не буде можливості гратися, малювати, продов-жувати навчання, урешті-решт, мати доступ до безкоштовного Wi-Fi. Ми повинні створити в лікарнях ігрові зони, причому різні. Це зони для дрібної моторики, рухової активності з гірками і гойдалками, зони, де можна збирати конструктор, навіть їздити на машині або бігати. У кожній палаті обов’язково мають бути якісь іграшки і телевізор, в ідеалі у багатьох відділеннях повинні бути ігрові приставки. Ми посилаємося на відсутність коштів, але можна ж дозволити батькам принести іграшки, вони не відмовляться залишити їх для інших дітей, коли випишуться їхні.
Ми навіть не можемо собі уявити, наскільки серйозно всі події, пов’язані з лікарняним середовищем, впливають на вектор розвитку морфології мозку, який найкраще формується в тиші, спокої та любові.
Зараз уже науково доведено, що сепарація дітей, лікування їх за допомогою інтенсивної терапії, повторне потрапляння до лікарні може призводити до порушень когнітивної сфери. Це означає, що діти гірше вчитимуться або втратять частину навичок, якими володіли до госпіталізації. Це по-перше, а по-друге, у таких дітей можливі різні поведінкові розлади. Страх перед уколами, лікарями, лікарнями, страх залишитися одному — це все може перерости у фобії та сприяти пригніченості, депресивності, завадити формуванню стосунків з однолітками.
Тобто дитина, яку постійно госпіталізують і піддають медичним інтервенціям, поступово втрачає соціальні навички. І чим більше таких негативних подій вона переживає в перші
3-4 роки життя, тим більше шансів, що проблема зафіксується на все життя. Виходить, що ми свідомо знищуємо потенціал наших майбутніх поколінь.
Давайте протистояти такому підходу в медицині, давайте розширимо свої обов’язки, задекларовані у штатному розписі, пожертвуємо власним часом і силами, щоб допомогти своїм маленьким пацієнтам вирости здоровими та щасливими.
Записала Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ»
