Там, де повинні бути військові медики, працюють цивільні

Цивільні медпрацівники одними з перших відчули катастрофічну неготовність військової медицини до роботи в умовах реальних бойових дій. Це їх «кидали» замість санінструкторів на БТРи, й кожну третю машину в колоні ворог обстрілював з особливою ретельністю, знаючи, що саме там зазвичай їде медик. Це розташування їх медрот накривали з танків так щільно, ніби бачили, де були медики, а ті, стоячи на колінах, перев’язували бійців. І саме вони після повернення, йдучи вулицею, зустрічали хлопців «звідти» і чули: «Доку, привіт! Дякую тобі за те, що ти там був!»

Правильний вибір

Володимир АНДРІЙКО, лікар-травматолог КУ «Обласний медичний центр вертебрології і реабілітації» Житомирської обласної ради

Не раз говорив зі своєю донькою про це, розповідав про своє навчання (у 1993 році закінчив Тернопільський медінститут, де в нас була військова кафедра, тож я — офіцер запасу), пояснював, що в разі загрози безпеці країни в першу чергу призиватимуть нас як військових лікарів. Тож, коли прийшла повістка до військ­комату, жодної хвилини не вагався.

Про своє рішення не шкодую, адже там, на службі, зустрів людей, яких з повним правом можна назвати справжніми чоловіками. Бо саме такі не шукали причини відкараскатися від обов’язку, свідомо йшли на ризик, а отже, не могли підвести. Цей принцип себе виправдовує у сучасній армії. Крім того, я потрапив у 95-ту аеромобільну бригаду, котра дислокується в Житомирі, — її ми знаємо як елітний десантний підрозділ.

Упевненість допомагає

Основні поранення, з якими довелося мати справу, — осколкові та кульові. Мені пощастило, що вони не супроводжувалися повною втратою ніг і рук. Пам’ятаю й першого «свого» пораненого — бійця з осколковими ураженням спини після мінометного обстрілу. Ми надали кваліфіковану допомогу, тож обійшлося без ускладнень і тяжких уражень органів.

Варто зазначити: бійці, котрі потрапляли в наші руки й знали, що з ними працюють висококваліфіковані травматологи, анестезіологи, відчували впевненість — про їх здоров’я турбуються на належному рівні. Такий момент дуже важливий — знати, що поруч є люди, котрі в будь-якій ситуації можуть допомогти. Я говорю не лише про медицину, бо коли є прик­риття (та сама вогнева підт­римка), коли люди впевнені, що не будуть кинуті на полі бою, це допомагає всім — і лікарям, і бійцям.

Різниця між цивільною та воєнною медициною

Звісно, втягуватися у військове русло після роботи в цивільній клініці було важкувато. Проте люди до всього звикають. У назві бригади, де довелося служити, є слово «мобільна» — це передбачає готовність будь-якої миті виїхати за наказом. У нас фактично 24 години на добу тривало чергування. Тому такого цивільного поняття, як відпочинок, не було — незважаючи на те, день це чи ніч, треба бути готовим за лічені хвилини зібратись і виїхати за завданням.

Крім того, у цивільній медицині людина може вибирати, де лікуватися: у міській лікарні чи в обласній клініці. Там же, на війні, усе розписано, визначені евакуаційні напрямки, яких слід дотримуватися. Ця система себе виправдовує — люди працюють надзвичайно злагоджено.

Проте слід сказати про специфіку (на жаль, не надто позитивну) регіону, де ми перебували: місцеві цивільні лікарні не завжди йшли нам назустріч. Це дуже неприємно, коли, наприклад, завідувач відділення (до того ж Заслужений лікар України!) говорить, що не прийме бійців. Тобто траплялося, коли навіть медпрацівники, котрі не мають права відмовити в наданні медичної допомоги, на жаль, діяли за певними політичними переконаннями. Нас попереджали про такі моменти. Але ми ніколи не йшли на конфлікт, тому що більшість тамтешніх лікарів розуміють важливість дій української регулярної армії, усвідомлюють, що мова йде про життя людини, яке залежить від них.

Кадри — цивільні, забезпечення — військове

Основний кадровий потенціал становили цивільні мобілізовані медпрацівники. Військові фахівці були в меншості. Наприклад, якщо цивільний медуніверситет випускає 300 фахівців, а до місць розподілу доїжджають одиниці — невідомо, де й куди вони «розсіюються». Те саме, схоже, відбувається і в армії. Можливо, ці люди вибирають базові госпіталі.

Медикаментозне забезпечення було на достатньому рівні — й від держави, і від волонтерів. Скажу навіть, що порівняно з цивільною медициною медикаментами ми були забезпечені на 100%. Я навіть спершу не міг звикнути до цієї ситуації: усе, що нам треба, є! Ми ж, цивільні лікарі, на жаль, призвичаїлися до ситуації, коли маємо видати пацієнту перелік необхідних для оперативного втручання препаратів, бо інакше — лікувати нічим. Армія ж у цьому плані працює чітко — у кожному секторі є медичні керівники, котрі контролюють постачання медикаментів, навіть залежно від погодних умов (наприклад, із нас­танням осінньо-зимових холодів отримували препарати для лікування вірусних захворювань). Цей момент дуже радував. А от медперсоналу не вистачало. Усе трималося, вважайте, на мобілізованих лікарях. Як говорив один «генерал від медицини», мовляв, у нас єдина країна, де лікар перебуває на передовій, — ніде у світі такого немає. І це неправильно. В усіх цивілізованих країнах є санінст­руктори, а бійці навчені надавати взаємодопомогу і самодопомогу — це перший етап. Й лише на другому — за операційним столом — працює хірург, проводячи професійні медичні втручання. А на передовій що лікарю робити: під час обстрілу вчити бійця, як накласти джгут, щоб спинити кровотечу? Це ж не логічно.

Проте навіть попри гіркоту спогадів не жалкую, що пройшов це, бо здобув колосальний досвід. Однак найбільше хочу миру — і для себе, і для всіх. Бо ж головне для людини — її життя. Коли навколо вибухають міни, коли літають кулі, то звичайна реакція — страх. Але там, на фронті, варіантів немає: або уб’ють нас, або ми — їх. Тому й відбулася переоцінка багатьох речей, адже довелося пропустити їх через приз­му війни. Саме ставлення до життя змінилося. Навіть до води і їжі, тому що був час, коли привозили бочку води, яку доводилося ділити на велику кількість людей, її елементарно не вистачало. Видавалась одна консерва на двох-трьох бійців, тому що важко було з постачанням. Та й саме життя я почав неймовірно цінувати. Пам’ятаю, коли приїжджали на ротацію в Житомир, то не якимось магазинам або кафе ми раділи — тішилися тому, що тут спокійно, тут — не стріляють. Що тут — тиша і мир.

Вікторія ПАЛАМАРЧУК, спеціально для «ВЗ», м. Житомир