Нам не дуже подобається порівнювати себе із країнами третього світу, але іноді це робити потрібно. Принаймні для того, аби бачити реальний рівень розвитку свого суспільства. Виявляється, деякі «відсталі» (як ми звикли собі це уявляти) африканські держави ось-ось наздоженуть у розвитку Україну, а в дечому її навіть уже й обігнали. Стосується це, зокрема, й галузі охорони здоров’я.
Країна контрастів
Павло СІЛЬКОВСЬКИЙ, лікар-анестезіолог відділення анестезіології та інтенсивної терапії КЗ «Рівненська обласна дитяча лікарня» Рівненської обласної радиКенію я назвав би країною контрастів, адже в ній легко уживаються розкіш і жахливі злидні. Хоча загалом вона справляє гарне враження і насправді мені дуже сподобалася. І якщо на Гаїті мені нічого було запозичити в професійному плані, то в Кенії я отримав досвід, який українцям можна переймати та брати за взірець.
Це бідна країна, хоча й не набагато бідніша за Україну. Головна відмінність у тому, що тут видно реальний розвиток. Зокрема в Кенії злагоджено працюють усі державні інститути, у тому числі й галузь охорони здоров’я. Як і в Україні, там створено державну мережу лікувальних закладів, як і в нас, майже в усіх кенійських селах є амбуаторії. Хоча не в кожній із них можуть бути лікарі, однак медсестри є обов’язково, тобто елементарна медична допомога селянам доступна.
У містах діють лікарні, є санітарний транспорт, функціонують системи оповіщення. Система екстреної медичної допомоги нагадує українську, хоча розвинена не так добре. Наприклад, якщо у нас швидка доїжджає за 10-15 хвилин, то там — за 25-30, бо недостатньо автомобілів.
Страхова медицина
По-справжньому мене вразило те, що із 2010 року в цій африканській країні запроваджено страхову медицину! Держава допомагає лише дітям до 5 років, усі інші мають самостійно потурбуватися про страховку. Її отримують або шляхом відрахувань із зарплатні, або ж купуючи річний страховий поліс. Базовий страховий поліс коштує приблизно 60 дол. на рік, він покриває багато медичних послуг, окрім стоматологічних. Це відносно недорого, хоча, звичайно, сільським мешканцям ця страховка не доступна, крім того, у них немає жодного соціального забезпечення. Селяни, що працюють, отримують лише 1-2 дол. на день, тож за страховий поліс їм треба віддати двомісячну зарплату. У містян грошей більше, тому і застрахуватися їм простіше.
До речі, не маючи страховки, за один візит у лікарню кенійці тільки на обстеження можуть витратити стільки ж, скільки коштує річний поліс. Я працював у невеликій лікарні, на кшталт нашої районної, і бачив її прайс на послуги. Так от: ціни на медичні обстеження у них значно вищі, ніж, скажімо, в українській приватній клініці. Наприклад, УЗД коштує
13 дол., ЕКГ — 10 дол., рентген органів грудної клітки — 8 дол., рентген ротової порожнини — 6 дол. тощо.
Саме через високу вартість медичних послуг бідні кенійці і не звертаються до лікарів по допомогу. У принципі, як і українці. Утім, мені здається, що в Україні люди не поспішають вчасно звертатися по медичну допомогу швидше через недовіру до лікарів. Бо в нас і без грошей пацієнта приймуть, проведуть обстеження, призначать лікування — лікар не сидітиме й не дивитиметься просто так на хвору дитину. А в Кенії отримати безоплатну медичну допомогу майже нереально. Більшість лікарень там приватні й задарма хворих не приймають. Директор однієї такої клініки розповідав нам, що вони, у принципі, не проти надати хворому безоплатну послугу, але не роблять цього, враховуючи кенійський менталітет, через який можна нажити купу проблем. Адже, якщо лікарі нададуть безкоштовну допомогу одному пацієнту, невдовзі про це стане відомо багатьом іншим, і до лікарні потягнеться черга хворих, які теж проситимуть полікувати їх безоп-латно. А таких збитків приватний заклад дозволити собі не може.
Болюче питання заробітної плати
У Кенії є, звичайно, й державні лікарні. Вони значно бідніші за українські і, на відміну від приватних, дуже погано оснащені. Проте заробітна плата в тамтешніх лікарів — 2 тис. дол. (у приватних закладах, залежно від лікарні, фахівці отримують від 2,5 до 5 тис. дол.), у медсестер — 400-500 дол. Це дуже високий дохід, особливо зважаючи на те, скільки отримують кенійські селяни. Однак саме в той час, коли я працював у цій країні, держава вирішила зменшити зарплату лікарів до 1-1,5 тис. дол. через економічні проблеми. Лікарі на знак протесту дружно розпочали страйк, і три місяці поспіль державні медичні заклади в Кенії трималися на медсестрах і санітарках. Лікарі на час страйку пішли підробляти в приватні клініки.
Мені ж у цій ситуації було дуже прикро за українських медиків, які за свою роботу не отримують навіть тієї 1 тис. дол., за яку кенійські не хочуть працювати. І при цьому не страйкують, зате за свої 150 дол. точно перепрацьовують, тоді як їх кенійські колеги, на мій суб’єктивний пог-ляд, особливо й не напружуються.
Антисанітарія й низький професіоналізм
У лікарнях — повна антисанітарія (утім, як і загалом довкола). Зачинених для відвідувачів відділень немає. У палатах можуть перебувати одночасно 15-20 родичів — і це для них нормально, хоча в приміщенні уже, здається, продихнути не можна.
В операційній «стерильний» хірург може, наприклад, спокійно поправити на носі окуляри, що мені було дуже незвично бачити (у нас лікар просить про це санітарку). Про санітарний контроль у цих приміщеннях також не дуже дбають. Через це після операцій часто бувають ускладнення. Я був також здивований, що в операційній хірургу асистував лікар-терапевт — це був його підробіток. Його рухи були настільки невмілими, що не могли не привернути увагу. В Україні це просто неможливо.
При цьому в Кенії оскаржити дії лікарів чи результат лікування для пацієнта нереально, адже в тамтешніх медиків незаперечний авторитет. Але через те, що вони мають високі зарплати (лікарська спеціальність — найбільш високооплачувана в Кенії і випереджає в цьому промисловість) та водночас — жодного відчуття відповідальності, розвиватися в них бажання немає. Тому й фахівці з них — не дуже. Єдиний, кого із колег по операційній я щиро поважав, був лікар-аненстезіолог. У тих умовах його дії і тактика ведення пацієнтів — високопрофесійні.
Загалом у мене склалося враження, що працювати лікарем в Кенії набагато легше і комфортніше, ніж в Україні. А як тамтешні люди ставляться до лікарів! Їх поважають і слухаються, з ними не сперечаються. За найменшу маніпуляцію пацієнт кланяється лікарю, висловлюючи свою вдячність і цінуючи його працю. У нас, на жаль, зовсім інше: «Ну, пос-лухав тебе лікар стетоскопом і написав призначення в картці. Нічого особливого…»
Життя без… стоматологів
У Кенії ми працювали в небагатій приватній лікарні середнього рівня — Matata Hospital. Вона функціонує в невеликому містечку, де в неї немає конкуренції, тож і поліпшенням умов чи ремонтом приміщень там особливо не переймаються. Також ми виїжджали в села, де приймали до 250 пацієнтів у день. Слід сказати, що в питаннях власного здоров’я кенійські селяни абсолютно безграмотні. Швидше за все, вони просто не усвідомлюють можливих наслідків, гадаючи, що все минеться саме по собі. Можливо, й через те, що лікування для них задороге. Через це в багатьох задавнені хвороби. До нас приносили дітей із серцевою недос-татністю, були хворі з набряками і величезними гнійними ранами, задавненими переломами і вивихами, хворобами зубів. До слова, зі стоматологічною допомогою там дуже велика проблема. У Matata Hospital, зокрема, такого спеціаліста взагалі немає. Коли співробітники лікарні довідалися, що я видаляю зуби, вони самі вишикувалися в чергу до мене на прийом.
Довелося вперше побачити й деякі екзотичні захворювання, які в нас не трапляються. Наприклад, нейрофіб-роматоз, квашіоркор (хвороба хронічного дефіциту вітамінів групи В), багато грибкових заворювань. Трап-лялися також малярія і тиф, яких в Україні вже давно позбулися.
Бідність — не перешкода розвитку медичної галузі
До поїздки в Кенію я думав, що системи охорони здоров’я в Африці, як такої, практично немає. Але після побаченого змінив свою думку і навіть у дечому по-доброму заздрю тутешнім лікарям. Адже в деяких питаннях вони змогли не те що наздогнати, а навіть перегнати Україну. Принаймні, у сфері фінансового захисту медиків і запровадження страхової медицини — точно! Якби в Кенії ще й рівень соціального забезпечення був такий, як у нас, у них узагалі все було б чудово. Бо там держава жодним чином не підтримує малозабезпечених громадян. Та й різниця між міськими і сільськими мешканцями, які реально бідують, — разюча.
Так, можливості Кенії значно обмеженіші, ніж України, проте це не заважає цій державі видавати закони, які сприяють розвитку медичної галузі. Ми ж, маючи більші можливості, кращий рівень медичного забезпечення, потужний інтелектуальний потенціал, чомусь топчемося на місці. На мій погляд, поступ української медицини гальмується штучно.
Порівнюючи Кенію й Україну, хочу зазначити: ми ще не настільки бідні, як нам здається, бо там багато людей позбавлені навіть того елементарного, що доступне нам. Але коли замислитися про те, що ми могли б мати насправді, якби наша держава приділяла галузі охорони здоров’я таку саму увагу, як у цій небагатій африканській країні, стає дуже прик-ро за вітчизняну медицину.
Дана РОМАНЮК, спеціально для «ВЗ»
