Роль медиків-добровольців у неоголошеній війні на Сході досі належним чином не оцінена. А саме ці люди не тільки рятували поранених бійців, а й заповнювали ту нішу, яка виявилася порожньою через військові дії, — йшли працювати у ФАПи, ЦРЛ прифронтових містечок і допомагали місцевому населенню. Колись історія неодмінно оцінить цей подвиг цивільних лікарів на війні.
Не могла інакше…
Світлана СКЛЯР, фельдшер виїзної бригади станції екстреної медичної допомоги №1 КУ «Полтавський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Полтавської обласної радиЯкось, уже у 2016 році, натрапила на сайт Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Дізналася, що ПДМШ уклав меморандум із МОЗ про співпрацю і залучає цивільних медиків до роботи в зоні АТО. Одразу ж написала заяву, і через деякий час отримала пропозицію від керівництва шпиталю поїхати працювати цивільним фельдшером у прифронтову зону. Залишалося узгодити питання із керівництвом комунальної установи, у якій працювала. Головний лікар Олександр Лавренко із розумінням поставився до моєї заяви (згідно з меморандумом я їхала у відрядження), але запитав: «Добре подумала? Там же важко й небезпечно. А ти така молода і тендітна…» — «Олександре Степановичу, я думаю про це з 2014 року, — відповіла. — Вирішила твердо. Підпишіть, будь ласка, заяву!»
Дехто з моїх знайомих і колег намагався мене відмовити: чого, мовляв, тобі тут не сидиться? Говорила їм, що не можу інакше! А як іще пояснити те, що національна біда не може бути чужою, що якби всі відсиджувалися вдома, хто тоді боронив би рідну землю від ворога?
Уже у вересні 2016 року вирушила у прифронтову зону, у село Дмитрівка Новоайдарського району Луганської області. Їхала за власний кошт. Спочатку добралася до Рубіжного, а там мене зустрів автомобіль ПДМШ, який і доправив до Дмитрівки.
Під прицілом ворога
Населений пункт Дмитрівка, у якому з початку війни залишилося лише 800 мешканців, розташований за 35 км від російського кордону. Відчуття, м’яко кажучи, не з приємних, адже всі знають, що вздовж кордону стоять потужні кадрові військові частини Російської Федерації. Місцева санітарка ФАПу, у якому довелося працювати, розповіла, що у 2014 році Дмитрівка пережила ураганний обстріл з боку російських найманців. Наші армійці, які обороняли село, тоді загинули всі — фактично згоріли в артилерійському вогні. Вояків і місцевих жителів поховали в братській могилі, а по дворах залишилися нерозірвані снаряди й міни — їх потім тривалий час знешкоджували.
Частина населення виїхала, місцевий ФАП теж залишився без спеціалістів, а мешканці — без медичної допомоги. Раз на тиждень із Нового Айдара приїздив фельдшер. До райцентру курсувала лише одна маршрутка — раз на добу. Аптеки не було, а більшість населення — переважно похилого віку, тож потребувала постійного диспансерного нагляду і ліків.
ФАП виглядав занедбаним: обшарпані стіни, води немає… З ініціативи ПДМШ і за сприяння сільської ради за місяць приміщення відремонтували, оснастили всім необхідним (волонтери надали медикаменти, інструментарій тощо), і ФАП перетворився на дієвий пункт надання первинної медичної допомоги.
Робочий день тривав з 9-ї до 18-ї і був заповнений ущент. Щодня до нас зверталися пацієнти із гіпертонічною хворобою, миготливою аритмією, ішемічною хворобою серця, іншими хронічними захворюваннями тощо. За потреби декого направляли в райцентр, до вузькопрофільних спеціалістів (там теж працювали добровольці ПДМШ — неврологи, судинні хірурги, інфекціоніст, гінеколог). Виконували ми й процедури: ставили крапельниці, робили уколи, кварцування шкіри тощо.
Квартирувала я у 74-річної місцевої жительки, у минулому вчительки, яка також була моєю пацієнткою, бо страждала на ішемічну хворобу серця та миготливу аритмію. Її діти жили в Одесі й кликали матір до себе. Але, навіть переживши страшний обстріл 2014 року, ця мужня жінка не полишала домівки. Охоче говорила зі мною українською мовою, це при тому, що майже все населення спілкувалося російською. Я ж розмовляла винятково рідною, і було радісно чути від декого з пацієнтів: «Як гарно ви говорите українською…»
І все ж ми відчували: незважаючи на нашу допомогу, на все пережите, для багатьох жителів, як не прикро, українські танки залишалися ворожими. На мою думку, наш десант із 20 цивільних медиків з різних куточків України (Полтави, Коломиї, Кропивницького, Києва та інших міст) не тільки надавав медичну допомогу, а й допомагав «зшивати» Схід і Захід України. Я щодня чула слово «дякую» і пишалася цим. Таким був мій перший місяць відрядження у прифронтовій зоні, звідки згодом додому мене проводжали і колеги, і пацієнти зі сльозами на очах.
Авдіївка у вогні
У січні цього року мені зателефонував керівник медичної евакуації ПДМШ Олександр Гагаєв і сказав: «30-та бригада Збройних сил України чекає на підсилення медичної частини цивільними медиками. Чи не змогли б ви приїхати?» Звичайно, я відгукнулася і 30 січня вже прибула в Новотроїцьке, де дислокувалася бригада. А в цей час трапилися жахливі події на передовій — в Авдіївці все палало у вогні.
На машині ПДМШ нас, шістьох медиків, доправили на місце. Прибули ми о 21-й. Стояли люті морози, а в містечку не було світла, не працювало опалення. Обстріли були такими потужними, що ми відчували себе не в житловому районі, а наче у сумнозвісній «промці» — промисловій зоні, яку бойовики нещадно поливали вогнем.
Ночували в холодному приміщенні ЦРЛ. У лікарні працювали генератори, аби подати світло в приймальне та реанімаційне відділення й операційну. Там трудилися, без перебільшення, 24 години на добу мужні лікарі та медсестри 66-го шпиталю, із якими я мала честь працювати.
Нашим завданням було забезпечити медичну евакуацію як військових, так і цивільних. Жити довелося на території станції екстреної медичної допомоги. Уся перша половина лютого — суцільні обстріли як промислових, так і житлових кварталів. Снаряди вибухали прямо на вулицях. Як зараз бачу таку картину: вогнем противника фактично вирвало стіну квартири житлового будинку, видно оголені кімнати, а от кухня лишилася цілою, і там порається старенька жінка — жива й неушкоджена. Забігають МНСники, а бабуся ніяк не може отямитися і збагнути, що ж трапилося…
За нашими спостереженнями, найбільше потерпали перехожі на вулицях. До нас доправляли їх з уламковими пораненнями рук, ніг, голови. Ми надавали першу медичну допомогу, а далі, за потреби, відправляли на лікування у 66-й шпиталь, де працювали надзвичайні фахівці — хірурги, анестезіологи, травматологи. Згадую їх червоні, втомлені очі, однак, попри напруження, вони цілодобово рятували життя.
На жаль, врятувати вдавалося не всіх. В Авдіївці я вперше зіткнулася із жорстоким обличчям війни. На початку лютого машина МНС привезла гуманітарну допомогу до місцевої школи, і в неї влучив ворожий снаряд. Водій загинув на місці, у жінки-волонтера — травматична ампутація лівої руки. І хоча її напівживою привезли до нас у лікарню, врятувати потерпілу не вдалося. Підполковник МНС отримав уламкові поранення черевної порожнини та грудної клітки. Наші хірурги зробили все необхідне й стабілізували його стан, потім перевели у Дніпропетровську обласну лікарню. На жаль, як дізналися згодом, через два тижні він помер — поранення виявилися несумісними із життям.
Пам’ятаю, як доводилося рятувати двох молодих військових. В одного з хлопців — травматичний пневмоторакс, в іншого — серйозні уламкові поранення. Надали їм першу медичну допомогу, а далі пацієнтів уже прийняв 66-й шпиталь. Доля виявилася милостивою до них — обидва вижили.
Узагалі, час перебування в Авдіївці згадується як суцільна напруга сил у боротьбі за людське життя, і це, здавалося, тривало безкінечно. Ночували ми на території станції швидкої допомоги. Були дні, коли в бронежилетах і засинали…
Своя серед своїх
Під час другого відрядження в зону АТО я виявилася єдиною жінкою у команді із шести фельдшерів. І завжди відчувала турботу про себе з боку представників сильної статі. Усі ми були патріотами, однодумцями, добровольцями за покликанням, і це нас об’єднувало. Наприклад, Олександр Бухонок із Києва працював у престижній клініці «Борис», але примчав сюди, у гарячу точку Сходу, щоб надавати допомогу. Вдома в нього залишалася маленька донечка. З теплотою згадую ще одного киянина В’ячеслава Леонтьєва, фельдшера-анестезиста — дуже відповідальну людину, професіонала високої проби, на якого завжди можна було покластися і який рвався туди, де найважче. Хіба можна забути цих хлопців-героїв?
Їхали ми туди не за нагородами, не думали про це, просто хотіли бути корисними. Кожен із нас сьогодні офіційно визнаний учасником АТО, проте не учасником бойових дій. Мабуть, на заваді — добровольчий статус. І все ж прикро — не за себе, а за тих хірургів, анестезіологів та інших висококласних спеціалістів ПДМШ, які нарівні із військовими лікарями несуть подвійне навантаження на фронті. Думаю, держава колись поверне їм свій борг.
Зізнаюся, було дуже приємно, коли в липні цього року дізналася, що мене нагородили медаллю «За сприяння Збройним силам України». Знаю, що й досі там, на Сході, велика потреба у кваліфікованих медиках. І було б добре, якби більше цивільних лікарів і медсестер їздили на роботу в АТО. Для себе особисто я вирішила: обов’язково ще поїду туди, де потрібні мої руки, професійний досвід і палке бажання допомогти.
Записав Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава
