В Україні, на жаль, досі багато з того, що у світі вже стало рутинною практикою, сприймається як щось нове та прогресивне. Це стосується зокрема малоінвазивної хірургії. Однак у нас є і лікарі-ентузіасти, і медичні заклади, яким, попри банальний брак фінансування, зневіру та скепсис колег, вдається йти в ногу із часом.
ВЗ Що спонукало створити Центр малоінвазивної хірургії? Які методики впроваджуєте?
Андрій ДВОРАКЕВИЧ, лікар-хірург, завідувач ендоскопічно-операційного відділення КЗ ЛОР «Львівська обласна дитяча клінічна лікарня «Охматдит», керівник Центру малоінвазивної хірургії КЗ ЛОР ЛОДКЛ «Охматдит», член селекційної ради фонду CMCFІнколи до нас потрапляють діти із неправильно встановленим попереднім діагнозом. Були випадки, коли дитині заліковували апендицит антибіотиками, клінічна картина вже була стерта, загальний стан погіршувався. А завдяки використанню малоінвазивних методик нам вдавалося чітко верифікувати діагноз апендициту, утворення внутрішньоабдомінального абсцесу. Відповідно терміново проведили дренування гнійника й видаляли апендикс. Колись це було б масштабне оперативне втручання, а зараз такій дитині зробили лише три невеликі отвори у передній черевній стінці. Під час ендовідеооперації ми також можемо виявити супутні патології, такі як кісти яєчника, патології жовчного міхура, пухлини кишечнику, й усунути їх. Власне, ці переваги й спонукали нас рухатися в напрямку розвитку ендоскопічної хірургії.
За понад десятирічну історію центру ми опанували більше 30 методик, які використовуємо у кількох основних напрямках: загальній дитячій хірургії, урології, підлітковій гінекології, торакальній хірургії, травматології й ортопедії, ЛОР-хірургії. Окрім уже буденних втручань, чимало операцій, проведених у нашому центрі, було виконано вперше в Україні. Зокрема й лапароскопічні втручання при пахвинній грижі (PIRS), торакоскопічна корекція з приводу атрезії стравоходу, операції NUSS із тораскопією при лейкоподібній деформації грудної клітки та багато інших.
Основною перевагою малоінвазивної хірургії є відсутність потреби одразу відкривати черевну порожнину, грудну клітку, колінний суглоб чи будь-яку іншу ділянку. Цитуючи мого закордонного колегу, можна коротко підсумувати: «Малоінвазивна хірургія — це користь для пацієнта, проте додаткова складність для хірурга».
Окрім невідкладних чи планових втручань, котрі так чи інакше загрожують здоров’ю пацієнтів, ми також опанували методики, які можуть значно покращити психологічний стан людини та позбавити багатьох комплексів. Наприклад, проводимо тораскопічну симпатектомію при синдромі «вологих долонь» і «червоного обличчя». Лише уявіть, що не тільки підлітки, а й дорослі роками страждають від комплексів, боячись потиснути комусь руку! А цю проблему можна вирішити за годину.
Часто можна почути, що малоінвазивні втручання — хірургія майбутнього. Проте це не так — вони вже давно стали рутиною у світі, хоча в нас ці методики впроваджуються дуже повільно. Адже передусім потрібні амбіції й бажання команди лікарів йти в ногу із часом та передовими технологіями. Колись мої викладачі й колеги доволі скептично реагували на моє бажання видаляти апендикс лапароскопічним методом. Проте побачивши за кордоном на власні очі, що таке втручання цілком реальне, я зрозумів: мушу оволодіти новими навичками. Відтоді, як ми успішно почали впроваджувати цей метод, минуло вже 9 років.
ВЗ Як в умовах хронічного недофінансування вдається вдосконалювати навички, впроваджувати методики, закуповувати обладнання?
— Насамперед мушу сказати, що керівництво нашого лікувального закладу завжди сприяло впровадженню нових ідей і підтримувало цей напрям. Ми постійно пишемо програми на отримання грантів. Попри хронічне недофінансування, нам вдавалося знаходити спонсорів, зацікавлювати їх і переконувати, що ми здатні реалізувати свої задуми.
А тепер завдяки спонсорам і небайдужим меценатам, які відремонтували операційну й закупили обладнання, ми проводимо сотні операцій щороку. Лікарі з районних лікарень уже знають, куди спрямувати дітей, щоб вони отримали необхідну і якісну допомогу.
У нашому центрі достатньо ресурсів для того, аби надати допомогу всім, хто її потребує. Хоча інколи певний фінансовий тягар і лягає на плечі батьків. У вкрай безвихідних ситуаціях ми звертаємося до благодійних фондів. Багато років із нами працюють БФ «Я не один», БФ «Крила надії», чимало громадських організацій, місцевих корпорацій і мережевих закладів. Багато благодійників також знають, що можуть звернутися до нас і надати адресну допомогу. На сьогодні за кошти інвестора здійснюємо масштабний ремонт загальної операційної.
ВЗ У який спосіб розвиваєте малоінвазивну хірургію в області, запалюєте молодь ідеєю?
— Той факт, що кількість лікарів, які хочуть навчитася і зрештою оволодівають цими методиками, невпинно зростає, не може не тішити. Передусім молоді хірурги переймаються ідеєю, коли бачать результати на власні очі. До слова, навіть лікарі зі столиці їдуть до нашої лікарні на стажування. А фахівці з районних медичних закладів Львівщини вже не мають потреби їхати за кордон — навчаються в нас. Наша операційна завжди відчинена для лікарів, котрі хочуть здобути нові знання та досвід. Ми транслюємо хід втручання на екрани поза операційною, зокрема в актовому залі, поєднуючи лекції з практикою.
Особливе враження на молодих лікарів справляють операції, проведені безпосередньо у їх закладах. Я за будь-якої можливості також виїжджаю оперувати або ж асистувати колегам у районних лікарнях. Так у нас відбувається двобічний обмін досвідом. Вважаю, що, навчаючи інших, навчаюся й сам.
Також молоді фахівці знають, що можуть отримати нагоду поїхати на стажування до провідних клінік світу. Селекційна рада фонду CMCF (Children’s Medical Care Foundation), членом якої є зокрема і я, щороку відбирає близько десяти фахівців різних галузей з України і надає їм можливість підвищити свій рівень, здобути необхідні знання й оволодіти новими навичками. Ми залучаємо лише найкращих і найбільш мотивованих, тож молодим лікарям є до чого прагнути.
ВЗ Який шлях мають пройти інші лікарі або ж лікарні, аби впровадити ваш досвід?
— Іншого шляху, окрім еволюційного, немає. Для роботи лікареві потрібно насамперед опанувати прилади й навчитися працювати по-новому, адже під час втручання ми не бачимо перед собою операційного поля.
На жаль, деякі лікарі, особливо старшого віку, не мають бажання, та й потреби вдосконалювати свої навички, адже працюють не за контрактом, а на постійній основі. Це, звісно, окрема тема для розмови, проте лікарям необхідно створити певні зовнішні умови, які стимулювали б їх до розвитку і руху уперед.
Юлія МАСЮКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ», м. Львів
