Реформування служби екстреної (невідкладної) допомоги МОЗ розпочинає із заміни лікарів парамедиками, завданням яких буде лише стабілізувати стан хворого і доправити до медзакладу, де він отримає належну лікарську допомогу. Чи на часі такі зміни? Це намагався з’ясувати журналіст «ВЗ» безпосередньо під час чергування однієї з бригад інтенсивної терапії КЗОЗ «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» у місті Харків.
Точка відліку
Робочий день бригади швидкої допомоги починається в центральній оперативній диспетчерській. Велике приміщення розділене скляними перегородками на зони: служба 103, куди надходять сигнали виклику від населення, — найзатишніший куточок й одночасно «найгарячіше» місце залу і два відділи евакуаторів напрямку, які відповідають за дев’ять міських і 16 районних підстанцій, розкиданих по всій області, та за спецбригади.
«Такий поділ може здатися комусь і не вкрай необхідним, адже однакова інформація відображається на всіх моніторах одночасно, у тому числі й на великому центральному екрані. Крім того, працює автоматична передача даних виклику найближчій машині. Але іноді виникають надзвичайні ситуації, коли розумна комп’ютерна система без втручання людини не зможе прийняти правильне рішення, — розповідає старший лікар Наталія Харченко. — Кількість бригад на лінії змінюються протягом доби. На цю годину їх по області працює 170. Ось вони всі на екрані: сині трикутники означають, що з викликом працюють наші диспетчери, червоні — бригади зайняті, зелені — машини перебувають в очікуванні чергового виклику з диспетчерської. Оскільки в місті норма доїзду до пацієнта 10 хвилин, а в області — 20, то автомобілі протягом 12-годинної зміни не повертаються на свої підстанції. Там вони бувають тільки двічі — коли починають і закінчують чергування».
Журналісту дають допуск до роботи у складі однієї з найдосвідченіших бригад інтенсивної терапії (БІТ). Вона зранку вже обслужила одного хворого — на підстанцію прийшла жінка з прилеглого мікрорайону. Таке часто буває: люди, що живуть по сусідству, з усіма своїми негараздами йдуть не до поліклініки, а на швидку — її співробітники мають великий авторитет. Звісно, медики, обслуговуючи їх, порушують встановлені правила, але як відмовити бабусі, коли «серце прихопило»? Місцеві дивуються чи не більше за всіх: «Як це — швидка без лікарів? А хто ж лікуватиме?» Схоже, в Україні ще довго доведеться змінювати стереотип сприйняття швидкої як реальної медичної допомоги населенню, а не лише бригади з доставки хворого у стаціонар.
Час втрачаємо!
Отже, знайомтеся: наша бригада складається з лікаря Людмили Кудінової, яка після закінчення медичного вишу вже майже 20 років працює на швидкій, двох фельдшерів — Анд-рія Антонова та Олександра Янка з не меншим стажем роботи в БІТ та водія Юрія Грачова.
Перший виклик — у відділення інтервенційної медицини ДУ «Інститут загальної та невідкладної хірургії ім. В. Т. Зайцева НАМН України», звідки потрібно забрати пацієнта після коронарографії й стентування судин з приводу гострого інфаркту міокарда і перевезти його до ДУ «Національний інститут терапії ім. Л. Т. Малої НАМН України» для подальшого лікування.
До палати на 4-му поверсі — буквально бігом. І вже в палаті з’ясовується, що хоч виклик і зробили, але бригади… не чекали! Пацієнту, який крім інфаркту хворіє ще й на цукровий діабет, не встигли зробити перев’язку виразки. Він наполягає на хірургічній маніпуляції, нервує. Чекаємо, поки знайдуть медсестру, перев’яжуть рану, принесуть історію хвороби, поки нарешті прийде лікар… Так спливають дорогоцінні хвилини.
Виходить, що роботу бригади швидкої навіть їх колеги, медики, не цінують. В установі третинного рівня системи охорони здоров’я хворого не підготували до перевезення, навіть не виміряли перед відправленням артеріального тиску! Це, як і з’ясування динаміки симптомів з початку і до кінця перебування пацієнта в стаціонарі та ще багато іншого, довелося робити лікарю швидкої. Адже бригада відповідає за життя тяжкохворого під час транспортування. Про яку заміну лікарів на парамедиків може йти мова?
«Спочатку повинні бути облаш-товані багатопрофільні лікарні, визначені госпітальні округи, налагоджена робота госпіталів, змінено ставлення медиків установ вищих рівнів до нашої роботи, а вже потім можна говорити про скорочення лікарів швидкої, — каже Людмила Кудінова. — Однак я не уявляю, як можна таких пацієнтів, як сьогоднішній, залишити без допомоги лікаря навіть на короткий термін?»
За одного БІТого двох неБІТих дають
У поліклінічному відділенні КЗОЗ «Харківська міська лікарня №3» — пацієнт з інфарктом. Доїхали за 7 хвилин. Піднімаємося ліфтом у кабінет кардіолога. З’ясувалося, що чоловік захворів два тижні тому під час відрядження в Київ, але звернувся до поліклініки за місцем проживання зі скаргами тільки сьогодні. Йому зробили кардіограму, запідозрили інфаркт міокарда і викликали бригаду інтенсивної терапії безпосередньо в кабінет районного кардіолога, тому що в лікарні №3 немає інфарктного відділення.
Пацієнта ми застали на тапчані, екстрену допомогу йому ніхто і не намагався надавати — чекали бригаду, медики якої одразу висловили обурення: «Чому до нашого приїзду не виконано венозний доступ, адже у вас є кваліфіковані медсестри в стаціонарі? Час втрачаємо!» Потім з’ясувалося, що в поліклініці, до всього, відсутній вантажний ліфт, а через неправильно розставлені в кабінеті меблі неможливо транспортувати хворого на ношах… Через усі ці негаразди пацієнта довелося саджати в крісло, ризикуючи його життям, а потім ще й чекати в черзі до пасажирського ліфта, тому що в поліклініці медиків швидкої ніхто не пропустив.
Після підключення хворого до крапельниць і введення потрібних медикаментів зібралися везти, як належить за інструкцією, у КЗОЗ «Харківська міська клінічна лікарня швидкої і невідкладної медичної допомоги ім. проф. А. І. Мещанінова», тобто знову потрібно було мчати через усе місто. Але поряд із поліклінікою розташована ДУ «Національний інститут терапії ім. Л. Т. Малої НАМН України», і пацієнт просився туди, адже це близько до його дому. Лікар бригади погоджується на такий варіант, та зовсім не через примхи хворого, а через те, що запідозрила діагноз значно серйозніший, ніж просто інфаркт. І ось тут став у пригоді саме людський фактор, адже комп’ютер вирішити це питання може тільки за інструкцією. Людмила Володимирівна зв’язується з відділенням госпіталізації центральної диспетчерської, які коригують роботу бригад і вирішують питання госпіталізації у випадках, що не вкладаються в інструкції.
До Інституту терапії доїжджаємо за 7 хвилин. Пацієнта доправляють до приймального відділення, куди приходять терміново викликані фахівці для консиліуму. Маленька пауза — Олександр Янко заповнює рапорт, щоб у кінці зміни відзвітувати за використані медикаменти та шприци. Чекаємо. Людмила Володимирівна повертається неcкоро, але з полегшенням заявляє: «Прийняли!» Вона не помилилася: кардіограма була інфарктоподібною, але оскільки інфаркт стався два тижні тому, у пацієнта розвинулося ускладнення.
«Ми надали йому допомогу: зробили венозний доступ, ввели знеболювальні препарати та поляризуючу суміш, провели потрійну антитромботичну терапію. Чому не тромболізували, маючи препарат «Металізе®»? Пізно, час згаяно. Мене насторожило те, що хворий останнім часом температурив, припустила можливе ускладнення — міоперикардит, який у наш час украй рідко трапляється. В Інституті терапії його залишили до остаточного з’ясування діагнозу», — розповіла лікар.
Бригада загалом витратила на цей виклик 1 годину 40 хвилин. А я подумала: «Що чекало б на пацієнта, якби не інтуїція Людмили Кудінової, не досвід Андрія Антонова і Олександра Янка? І якби на швидкій діяли чітко за інструкціями, написаними чиновниками з іншого життя?»
Ціна питання
Мої сумніви озвучила заступник директора КЗОЗ «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Галина Салдан, яка відпрацювала лікарем у складі бригади екстреної медичної допомоги майже 20 років.
«З огляду на брак багатопрофільних стаціонарів часто доводиться «кататися» між лікарнями, де не завжди погоджуються прийняти ургентного хворого. Якщо говорити про концепцію впровадження в нашу систему парамедиків, то за кордоном вони не задаються питанням, куди везти пацієнта, — доправляють у найближчий госпіталь, оскільки впевнені, що його приймуть.
Вони не заморочуються клінічними діагнозами, щоб «прилаштувати» хворого. А в нас за відсутності діагнозу лікувальні установи завжди можуть послатися на непрофільність закладу чи відділення, і швидка кататиметься з пацієнтом по лікарнях. Якщо раніше в часи обов’язкової диспансеризації люди знали свої хронічні діагнози, то зараз у багатьох харків’ян задавнені захворювання, і коли стає зовсім погано, вони викликають швидку. Пропонуємо стаціонарне лікування — часто відмовляються. Залишити таких хворих удома теж не можна. У разі летального наслідку юридичну відповідальність нестимуть медики нашого центру, тому що «не переконали». До того ж давно, ще на початку 2000-х років, коли тільки взялися реформувати нашу систему, МОЗ скасувало спеціалізацію бригад, а водночас і надбавки медикам за неї. Натомість ввели єдину спеціалізацію «Невідкладні стани». Так ми розгубили частину висококваліфікованих кадрів. У Харкові на сьогодні як виняток залишилися тільки психіатричні, неврологічні та бригади інтенсивної терапії. Безумовно, що ніякі парамедики не замінять фахівців», — робить чіткий висновок Галина Миколаївна.
Реальність нашого часу: українське населення до швидкої звертається не тільки в екстрених випадках, а й щоб зняти загострення, виміряти тиск, знизити температуру, зробити перев’язку рани… Та інколи трапляється, що безпорадні фахівці первинного, іноді й вторинного рівнів системи охорони здоров’я викликають бригаду інтенсивної терапії до своїх кабінетів, аби уточнити діагноз, поставити катетер і ввести внутрішньовенно ліки, яких у своєму розпоряд-женні не мають, а пацієнт не в змозі їх придбати за власний кошт.
Доки в нас немає чіткого законодавчого поділу функцій екстреної та невідкладної допомоги, доки робота первинної ланки розвалюється через низьку кваліфікацію та мізерні зарплати медиків, а їх функціональні обов’язки стихійно перекладаються на плечі дуже дорогої для держави екстреної допомоги, доки в кожній багатопрофільній лікарні не організовані приймальні відділення «24/7», доки не запрацювали госпітальні округи — навряд чи варто вдаватися до радикального реформування системи охорони здоров’я найближчим часом, адже ціна питання може виявитися надто високою. А заплатить її пересічний український громадянин — своїм здоров’ям і життям.
Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ»
