На роздоріжжі між минулим і сучасним

Наша армія загалом і військова медицина зокрема протягом останніх років значно змінилися й стали більше відповідати сучасним вимогам. Але, на жаль, в армійських штабах та військкоматах усе ще панує бюрократія, представники якої в погоні за гарними показниками призивають до війська осіб із хронічними та соціально-небезпечними хворобами і навіть психічнохворих.

Навчання за старими зразками

Олексій ПРИСМИЦЬКИЙ, лікар-ортопед-травматолог першої категорії Чернігівської міської лікарні №4, старший лейтенант запасу медичної служби, начальник хірургічно-перев’язувального відділення, старший ординатор медичної роти 1-ї гвардійської танкової бригади

Початок служби

Після півторамісячного навчання нас розподілили по військових частинах. Мене разом із десятьма колегами нап­равили в 1-шу гвардійську танкову бригаду (постійне місце дислокації — селище Гончарівське Чернігівської області). 17 березня я приїхав у частину, а вже 18-го мене відправили під Волноваху в діючу армію. Їхали п’ять днів, наш вагон причіплювали до різних потягів: пасажирських, товарняків, по кілька діб стояли на станціях. І якщо спочатку був страх: куди везуть, як воно там буде, то наприкінці залишилося тільки одне бажання — швидше б доїхати до місця.

Під Волноваху ми приїхали на вже обжиті позиції — змінювали військовослужбовців третьої хвилі. Укріплення, окопи, бліндажі — усе було готове. Ще в учбовій частині я уявляв, що працюватиму в госпіталі за спеціальністю — ортопедом-травматологом, але сталося не так, як гадалося: бойові позиції, бліндажі, окопи, танки в укриттях…

Наша медрота займала два бліндажі: в одному зберігалися медикаменти, в іншому — жили ми. Приймали хворих і проводили медичні маніпуляції, у тому числі й невеликі хірургічні втручання, у медичному наметі.

Коли прибули на позиції, перше, що зробили, — пересортували лікарські засоби. Мене як травматолога приємно здивували скотчкасти — американські полімерні гіпси (щоправда, застосовувати їх у польових умовах було незручно), ізраїльські бандажі, еластичні бинти. Це ще раз засвідчило те, наскільки великою є волонтерська допомога нашій армії.

Друге завдання, яке стояло перед нами, — навчити військовослужбовців надавати собі і своїм товаришам першу невідкладну допомогу. З яким інтересом хлопці брали участь у відпрацюванні практичних навичок — треба було бачити! Кожен боєць розумів, що ці знання — шанс на збереження життя як свого, так і побратимів. Багато бійців підходили до нас і просили, щоб ми склали їм перелік найнеобхідніших препаратів для індивідуальних аптечок. Ці списки передавали волонтерам, і вони укомплектовували так звані домашні аптечки.

Хворі призовники — на совісті військкоматів

Головна проблема, із якою ми зіт­кнулися буквально з перших днів, — хронічні захворювання. Наші військкомати призивали до війська усіх підряд, не враховуючи стану здоров’я мобілізованих. Якщо додати екстремальні обставини, велике фізичне і психологічне навантаження, то нічого дивуватися, що швидко «повилазили» всі хронічні хвороби. Із чим ми тільки не мали справи: захворювання нирок, шлунка, серцево-судинні недуги, цукровий діабет, остеохондрози, офтальмологічні проблеми… Діагностували передінсультні стани, гіпертонічні кризи, навіть онкологію виявили — до війська взяли хворого на лейкоз (потім наш діагноз підтвердили в госпіталі). Були також гепатити, ВІЛ-інфекція і навіть СНІД — волонтери передали набір експрес-тестів, потім усіх із позитивними аналізами відправляли до госпіталю, у багатьох діагноз, на жаль, підтвердився.

Важко уявити, як призовники проходили медкомісію (при тому, що це була вже четверта хвиля мобілізації!), коли, наприклад, в одного з водіїв санітарної машини ми виявили складну катаракту обох очей, він був практично напівсліпий. І можна наз­вати щасливим збігом обставин те, що цей водій не потрапив в аварію, не травмувався сам і не травмував хворих та поранених, яких перевозив.

Про що можна говорити, якщо не всі призовники пройшли елементарну флюорографію — наші колеги виявили декілька хворих на туберкульоз. Якби на первинному етапі був хоча б якийсь медичний контроль, ми на фронті не стикалися б із подіб­ними проблемами. На жаль, наші військкомати працюють на показники, а не на кінцевий результат.

Чималою проблемою для нас стали хворі на алкоголізм і бійці з психічними розладами. І тут проблема навіть не в тому, що такий військовослужбовець усіма правдами і неправдами намагається розжитися алкоголем — у бойовій обстановці це зробити досить проблематично. У хронічного алкоголіка, позбавленого можливості отримати звичну дозу, починається ломка. Він впадає в стан депресії, починаються нервові зриви, виникають маніакально-депресивний синдром, суїцидальний настрій. Усе це викликає складнощі та проблеми й у мирний час, а в бойових умовах, на передовій, за наявності найрізноманітнішої зброї може привести до трагічної розв’язки. На щастя, нам вдавалося вчасно виявляти таких психічно неврівноважених бійців і відправляти їх до госпіталю, запобігши спробі суїцидів та стрілянини. Не сперечаюся, що за умови поверхового огляду таких хворих виявити досить складно, тим паче, що вони, як правило, не стоять на обліку в нарколога чи психіатра. Тому дуже прискіпливим, вважаю, має бути психологічний контроль і психологічне тестування новобранців, який відсіював би людей із відхиленнями психіки. Такі особи в бойових умовах — джерело підвищеної небезпеки.

Забезпечення ліками і медзасобами

Саме на початок 2015 року припав пік волонтерського руху, тож медикаментами, перев’язувальними засобами ми були забезпечені практично стовідсотково. Можна було замовити будь-які препарати — привозили все. Деякі ліки та засоби, звичайно, надходили і по лінії Міністерства оборони.

Однак з другої половини 2015 року волонтерське постачання значно зменшилося, а вже на початку 2016-го практично зійшло нанівець. Свою негативну роль зіграло в цьому й армійське керівництво, яке неодноразово заявляло у пресі про стовідсоткове забезпечення військових частин усіма необхідними медикаментами. Крім того, усі військові лікарі отримали негласне розпорядження: медикаментів у волонтерів не брати.

Варто визнати, що дійсно з другої половини 2015 року наші заявки по лінії Міністерства оборони практично повністю виконувалися. Якщо чогось недопостачали, ми додатково замовляли ці засоби на складах військових госпіталів й отримували їх. Хоча асортимент лікарських засобів був достатньо вузький — нас забезпечували тільки найдешевшими вітчизняними медпрепаратами, які, відповідно, були не дуже дієвими. До того ж, коли ми писали заявку, скажімо, зі 130 позицій, то отримували тільки близько 20 найменувань ліків, вибір яких був досить дивним. Наприклад, з антибіотиків якийсь час постачали лише цефтріаксон, проте в необмеженій кількості були забезпечені анальгіном й активованим вугіллям: їх привозили по 4-5 ящиків. Оскільки ми, як я казав, мали негласне розпорядження не звертатися за допомогою до волонтерів, то дзвонили своїм колегам-медикам, котрі збирали сумки з медикаментами, яких нам не вистачало, і відправляли тією ж «Новою поштою». Отже, викручувалися, як могли, тому без лікарських засобів бійці не залишалися.

Слабкою ланкою медзабезпечення були аптечки. На початку 2015 року в нашій бригаді склалася просто катаст­рофічна ситуація з індивідуальними засобами захисту бійців. Аптечок не було взагалі, а джгути Есмарха, які нам підвозили зі складів, від тривалого лежання просто розповзалися в руках. Знову-таки виручали волонтери, які забезпечили американськими джгутами CAT і нашими — «Січ».

Із середини 2015 року волонтери почали завозити аптечки з повною комплектацією, а вже ближче до осені ми отримали перші «сучасні» армійські аптечки, а якщо казати відверто: пародію на них. До складу армійських аптечок входили джгут Есмарха, ніж із серпоподібним лезом для розрізання одягу, порошок для спинення кровотечі (під час роботи на відкритій місцевості він може потрапити в дихальні шляхи і спровокувати дихальну непрохідність), налбуфін тощо. Чим керувалися, роблячи таку комплектацію, — невідомо. Наприк­лад, проводився тендер на вітчизняні джгути «Січ», ми сподівалися, що саме ними і будуть укомплектовані аптечки. Але в них поклали ті самі старі гумові прострочені джгути…

У червні отримали тактичні травматологічні рюкзаки, і це був суттєвий прорив у забезпеченні. У них входили пневмошини, еластичні бинти, коміри Шанца, пластикові охолоджуючі пакети, фосфорні палички, термоплівка, а також міні-набір у комплекті для допомоги при офтальмологічних, стоматологічних та ЛОР-травмах. Крім того, кожен лікар доукомплектовував тактичний рюкзак відповідно до своїх потреб, зокрема джгутами CAT, ізраїльськими бандажами, розчинами, системами для їх внутрішньовенного введення, наборами торакальних голок, ларингеальною трубкою, ампулами з необхідними препаратами, кровоспинними бинтами тощо.

Медрота під Мар’їнкою

З Волновахи нас перекинули під Мар’їнку — там нам довелося самим будувати бліндажі й укріплення. Ми намагалися повноцінно розгорнути медроту, але повністю це зробити не вдалося: не вистачало обладнання. Практично все устаткування було ще радянських часів, нового постачалися лічені одиниці, крім того, багато чого було безповоротно втрачено в перший рік проведення АТО. Не було найнеобхіднішого: рентгена, кардіо­графа, лабораторного обладнання — тобто того, без чого неможливо налагодити надання повноцінної медичної допомоги. Але ми все-таки намагалися працювати по-максимуму, виходячи з того, що мали на базі медроти.

Безумовно, бійців із важкими станами негайно відправляли в госпіталь, але везти хворого за 60 кілометрів у Курахове (саме там розташовувався найближчий госпіталь) із подряпинами чи легкою формою ГРЗ сенсу не було. Таких хворих ми лікували в амбулаторних умовах. Реанімаційні заходи теж проводили на місці: у нас була киснева подушка і балон із киснем ще радянських часів.

У Мар’їнці ми взялися за переформування медичної роти, закріпивши лікарів і середній медперсонал за окремими підрозділами, активно почали навчати санінструкторів. У кожному бойовому відділенні були призначені люди, які надавали першу медичну допомогу своїм бойовим побратимам. Проводили з ними заняття, забезпечували необхідними медичними засобами. Тобто якось заклякла система почала змінюватися, і лікарі вже могли зайнятися своєю безпосередньою роботою — наданням кваліфікованої медичної допомоги, а не виконанням функцій санітарів і візників.

Вугледарський досвід: сподівання на краще

По-справжньому повноцінно нам вдалося налагодити кваліфіковану лікарську допомогу та працювати за фахом у Вугледарі — у цьому була велика заслуга начмеда бригади, капітана медслужби Андрія Тірона. Там, на базі міської лікарні, ми надавали повноцінну медичну допомогу як нашим військовослужбовцям, так і місцевому населенню.

Обладнання в лікарні було непогане, зокрема цифровий сучасний рентгенапарат і лабораторія. Я нареш­ті отримав можливість працювати за фахом. Навантаження були великі, ми виконували як екстрені, так і планові операції (місцеве населення не мало повноцінної медичної допомоги з 2014 року). Були серед хворих і діти. Пригадується випадок: вночі наші медсестри привели до відділення жінку з маленькою дівчинкою — жителів так званої сірої зони («нічийної» території між позиціями, де без світла, тепла і води живуть люди, у тому числі й діти). У дівчинки був складний вивих, але мати не знала, як доправити дитину до лікарні, і практично два дні тримала її на знеболювальних. Але потім жінка все-таки зважилася перейти на територію, що контролюється українськими військами, і вночі з дитиною прийшла в розташування медроти. Ми вправили дівчинці руку, нагодували їх, заспокоїли. Я досі згадую цю маленьку пацієнтку з болем, адже життя на передньому краї несумісне з поняттям щасливого дитинства…

Олена БЕРЕЗКІНА, спеціально для «ВЗ», м. Чернігів