Ще кілька років тому 51-річна жителька Запоріжжя Ніна Ярмаркіна і не думала, що повернеться в медицину, — сімейні обставини змушували заробляти в інших місцях. Та одного вечора 2014 року вона побачила у Фейсбуці заклик до медиків прийти до облдержадміністрації. Так почалася її дорога на війну.
Військовий медик —і психолог, і мама
Ніна ЯРМАРКІНА, медик-волонтерТам я познайомилася з дуже енергійною волонтеркою Юлею Головко. Після розпуску самооборони, на початку 2015 року, вона зателефонувала і сказала, що працює медиком у полку «Азов», який тоді дислокувався в Широкіному, і що я там теж потрібна. Я поїхала подивитись і залишилася, потрапивши фактично на війну.
Перед нами поставили завдання організувати на одній із військових баз амбулаторію, адже бійці хворіють, як і всі. Не скажу, що це було просто, однак ми впоралися — і приміщення мали, і медикаменти… Тож на довгих 1,5 року я стала начальником амбулаторії бази «Урзуф», приймала хворих і як лікар, і як медсестра. Роботи вистачало: вона могла починатися о 6-й ранку і закінчуватись опівночі.
Коли ти військовий медик, до звичайної роботи додаються ще й інші завдання: ти маєш бути і психологом, і мамою, і навіть… цербером. Інколи забігали бійці, діти 18-19 років, аби просто поговорити, обійнятися. Іноді треба було вислухати розповіді про чиїсь домашні проблеми. І, звісно, щодня ми працювали з травмами, контузіями, до того ж практично в усіх бійців були проблеми зі спиною та суглобами — через важке спорядження, яке вони на собі носять. Навіть коли в бійця звичайна ГРВІ, потрібна інтенсивна терапія, тому що завтра він знову піде в окоп, а там холодно, волого, і незначна хвороба може обернутися бронхітом чи пневмонією.
Медиків у полон не беруть
У вересні 2016 року я повернулася додому, однак не надовго: мені знову подзвонила Юля Головко і запросила долучитися до нового медичного проекту — 8-му окремому батальйону «Аратта» Української добровольчої армії, який на той час стояв у тому ж Широкіному, потрібні були медики. Їх обслуговували госпітальєри, своєї медичної служби не було. Ми створили медслужбу батальйону, який фактично забезпечував допомогою ще кілька підрозділів. Знайшли підвал на 5 кімнат, в одній із яких облаштували медпункт. Волонтери забезпечували медикаментами, інструментарієм, пізніше комбат «вибив» нам реанімобіль, і все спочатку: поранення, контузії, віруси, хронічні захворювання…
Коли починається обстріл, ти сидиш із рюкзаком напоготові, слухаєш через рацію, що відбувається на полі бою. Коли тебе викликають, маєш прибути на пункт евакуації — остання вулиця села, за півкілометра від якої починаються позиції. Далі проїхати не можна: реанімобіль потрапляє під обстріл. Ти хапаєш медикаменти, сумки, емоцій при цьому, як не дивно, немає ніяких — вони щезають, начебто падає якась заслінка. Ти чітко знаєш, що треба робити, як діяти, на автоматі виконуєш свою роботу, практично мовчки — ми з колегою розуміли одна одну без слів. Далі знову реанімобіль і дорога до лікарні, під час якої ти не тільки спиняєш кров чи стабілізуєш стан пораненого, а й розмовляєш із ним, якщо він притомний, намагаєшся жартувати, відволікати. А потім здаєш «трьохсотого» і стоїш під вікнами, чекаєш, поки з операційної махнуть і покажуть знаками, що з ним усе добре. І тільки тоді видихаєш… Є така бойова статистика: медиків у полон не беруть, їх знищують, бо один лікар — це сім врятованих бійців.
Танці під обстрілами
Нашим завданням було не тільки рятувати хворих, а й готувати «молоду зміну». До навчального процесу намагалися підходити творчо: коли під час занять із молодими санінструкторами починалися обстріли, то ми вмикали музику і… влаштовували танці, аби відволікти їх.
Найголовніше: ми мали прищепити кожному бійцеві розуміння, що медична аптечка — це той самий автомат. Її треба так само берегти, бо в бойових умовах вона може врятувати життя. Якщо боєць сам собі не допоможе, не накладе турнікет, особливо коли він в окопі, під обстрілом, — це вартуватиме йому життя, адже медична допомога може наспіти тільки через деякий час. Кажуть, що до смерті можна звикнути. Насправді до цього не можна адаптуватися ні в мирному житті, ні на війні.
Іноді було неймовірно важко морально. Інколи — неймовірно страшно. Не даремно кажуть, що війна — не жіноча справа. Дуже хочеться, аби там було більше лікарів-чоловіків, та поки статистика свідчить, що більшість медиків на передовій — жінки.
Анастасія ПОЙДА, спеціально для «ВЗ», м. Запоріжжя
