Кількість хворих, що потребують відновлення втрачених функцій, щороку збільшується. Проте вкрай важливому фаху реабілітолога навчають лише в інститутах фізичної культури і поодиноких медичних вишах. Змінити ситуацію намагаються у Львові.
ВЗ Яка ситуація із фахівцями з фізичної реабілітації та ерготерапевтами у державі на сьогодні? І чому виникла потреба у створенні нової школи для фізичних реабілітологів?
Дієва навчальна програма із цього напрямку була започаткована у Львівському університеті фізичної культури ще в середині 90-х років. Допомогли в цьому канадські колеги (представники провідних університетів) та львівські фахівці-практики. Проте контролю за якістю виконання програми та її відповідністю системі української освіти не було.
Аби якісно навчити молодих фізичних реабілітологів чи ерготерапевтів, у процесі повинні брати участь фахівці із відповідною освітою з напрямку «Фізична терапія». Власне, з цього й починали, запроваджуючи згадану програму. Однак не всі виші, які почали готувати такі кадри, мали фахівців з відповідною освітою, хоча офіційно перейняли програму і працювали в її рамках. Тож першу організаційну проблему було закладено саме тут.
Друга проблема: для якісної підготовки студент повинен контактувати з усіма категоріями пацієнтів ще до закінчення навчання. Відповідно до мінімальних вимог Всесвітньої конфедерації фізичної терапії та Всесвітньої федерації ерготерапевтів, перш ніж закінчити навчання, майбутній спеціаліст має відпрацювати щонайменше 1000 годин навчальної практики на клінічних і неклінічних базах. Отже, постає питання якості організації практичного навчання.
Тобто вкрай низький показник ефективності навчання реабілітологів обумовлений відсутністю спеціалістів, які могли б надавати освітні послуги на достатньо високому рівні, єдиного професійного механізму оцінювання якості наявних програм, а також значним зменшенням годин навчальних практик порівняно з міжнародними стандартами, несформованістю постійної супервізійної підтримки реабілітологів.
ВЗ Що зумовило створення Школи реабілітаційної медицини саме в Українському католицькому університеті?
— УКУ — доволі потужний виш. Хоча цей напрямок і був абсолютно новим для нас, ми сумлінно взялися за роботу. Перший рік діяльності нашої Школи присвятили тому, аби переконати спільноту: ми можемо навчати реабілітації. І це нам цілком вдалося — низка проведених тренінгів зі згаданого напрямку є тому підтвердженням. Друга теза, яку хотіли довести, — ми можемо реабілітувати, отож протягом першого року також займалися налагодженням роботи реабілітаційного центру.
ВЗ За якими програмами навчатимуться майбутні студенти?
— Ми розглядали дві моделі навчання: країн Балтії та США й Канади. Наприклад, у балтійських країнах вдалися до попередньої підготовки фахівців, що тривала протягом року. Спеціалісти, котрі мали базові знання з анатомії, фізіології та кінезіології, достатні навички комунікації й педагогічні здібності, перекваліфікувалися на фізичних реабілітологів чи ерготерапевтів. Держави Північної Америки пішли далі — там фахівцям для роботи недостатньо ступеня бакалавра, тож навчання триває 6 років, включно із дворічною магістерською програмою.
В УКУ обрали північноамериканський шлях. Наша магістерська програма спрямована на те, аби якнайшвидше виховати першу генерацію фахівців, котрі згодом зможуть забезпечити навчальний процес і на рівні бакалаврату, і на магістерському. Наша програма з напрямку «Фізіотерапія» ґрунтуватиметься на ступені бакалавра з напрямку «Фізична реабілітація» та на базовій медичній освіті. На магістерську програму з напряму «Ерготерапія» зможуть вступати психологи, корекційні педагоги, представники молодшого медичного персоналу, які мають диплом бакалавра. Після двох років навчання ми сподіваємося підготувати фахівців, котрих можна залучати як до практики в реабілітаційних закладах, так і до участі в навчальному процесі. Загалом програма і з фізичної терапії, і з ерготерапії складається із чотирьох етапів. Перший етап — суто теоретичний, коли студенти здобувають знання в аудиторному форматі, другий етап — симуляція: студенти один на одному тренуються позиціонувати й оцінювати стан пацієнта. На третьому та четвертому етапах вони починають контактувати із хворими: спочатку тільки долучаються до роботи, а згодом беруть активну участь у її плануванні, оцінюванні та наданні допомоги. Відповідно перший-другий етапи реалізовуються в стінах навчального закладу, а наступні два — безпосередньо на клінічних базах.
Ми також повинні дотримуватися певних вимог до належної організації практики. Для цього із шістьма клінічними базами укладені угоди про співпрацю. Згідно з ними буде чітко прописано дати проведення практики, її програму, теми, години, відділення лікарень, у яких студенти практикуватимуться, не кажучи вже про кількість студентів, закріплених за одним супервізором. Відповідно до угод лікарні також гарантуватимуть безперешкодний доступ студентів до пацієнтів, медичної документації тощо. Додатково укладатимуться угоди і з клінічними супервізорами, які повинні забезпечити певну кількість пацієнтів для студентів.
ВЗ Коли розпочнеться навчання студентів за вказаними програмами?
— Цього року студентів вирішили не набирати: ми продовжили підготовчу фазу, оскільки натрапили на ще один камінь спотикання — законодавче підґрунтя для роботи. Йдеться про створення прецеденту в навчальних планах, практиці, регуляторних документах тощо. Проблема полягає в тому, що нам спочатку доводиться одночасно навчати студентів й вибудовувати реабілітаційне середовище, розробляти командний принцип роботи буквально з нуля. Проте справа рухається, і маємо надію, що незабаром країна отримає висококваліфіковані кадри в такій украй важливій галузі.
Юлія МАСЮКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ», м. Львів