Олена Куценко: Система охорони здоров’я має бути орієнтованою на кількість здорових років життя

Усі одностайні щодо оцінки нинішнього стану системи охорони здоров’я — так жити далі неможливо. Однак вихід пропонують різний: залежно від мети, яку ставлять перед собою. Тому деякі варіанти «порятунку» спричиняють зворотний ефект.

На дні?

Олена КУЦЕНКО, незалежний консультант зі стратегічного розвитку та управління

Стратегія реформ має бути глибоко продуманою, економічно обґрунтованою і враховувати не тільки стан медицини, яку всі критикують, а й систему охорони здоров’я в цілому. Адже навіть коли повністю змінити принципи фінансування системи медичного обслуговування (поки що нам запропонували лише такий інструмент), це докорінно не змінить ситуації в цілому і не дасть змоги досягнути мети, заради якої взагалі мали б запроваджуватися реформи. Адже такою метою не може бути правильний розподіл коштів чи тим більше їх економія. Реформи мають удосконалити всю систему охорони здоров’я, аби вона забезпечила потрібний результат — здоров’я населення. Тож «із дна» потрібно піднімати і питання фінансування та забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, і кадрову проблему в медичній галузі (не тільки з точки зору оплати праці медиків, а й того, як підвищити їх компетенцію, навчити працювати в нових умовах тощо). Непродумана модель нової системи охорони здоров’я (особливо в умовах непередбачуваності розвитку економіки країни в цілому) може породити ще більші ризики.

На кого орієнтуватися?

Безперечно, у процесі розробки нової концепції потрібно вийти за межі української реальності й уважно озирнутися навколо. Однак при цьому до різних країн варто придивлятися не в тому плані, скільки вони витрачають на охорону здоров’я, а як її організували, скільки вона додає здорових років життя. Адже кожна людина очікує на те, що держава створить їй умови, за яких вона може безпечно народитися і жити, не хворіти, а занедужавши — отримати якісну та своєчасну медичну допомогу без додаткових витрат, а також на підвищення якості та тривалості життя в цілому. Це і є цілі стійкого здоров’я, які мають лягти в основу будь-якої концепції розвитку охорони здоров’я у сучасному світі. Тому нині більшість країн активно відходять від старих моделей, орієнтованих винятково на виявлення зах­ворювань, оплату медичних послуг, локалізацію чи подолання епідемій і спалахів інфекційних хвороб тощо, оскільки вони себе вичерпали.

Світ шукає і впроваджує ефективніші моделі, які ґрунтуються на своєчасному втручанні у зовнішні чинники загроз для здоров’я й оплаті за якісний, відповідальний результат, а не за процес лікування, котрий лише нагромаджуватиме кількість діагностичних та лікувальних процедур. Платники податків чи страхових внесків не готові оплачувати такий збитковий підхід, тож політики й вимушені розробляти абсолютно нові концепції охорони здоров’я, орієнтовані на кількість здорових років життя. До речі, останні передбачають не скорочення витрат на лікувальні зак­лади, а зменшення навантаження на бюджети домогосподарств. Крім того, держави світу підвищують контроль за якістю продуктів харчування, повітря, води тощо, адже саме це може суттєво знизити частоту хронічних захворювань, які не зумовлені генетично, а набуті за життя. ВООЗ чітко вказує, що 24% тягаря хвороб і 23% смертей у світі спричинені саме зов­нішніми чинниками.

Україна опинилася в унікальній ситуації, коли можна вчитися на чужому досвіді й одразу розпочинати створення нової моделі. Нас даремно намагаються переконати в тому, що ми аборигени, які користуються рахівницями, коли світ уже освоїв калькулятор. Це не так. Україна має потужний стартовий потенціал для прориву в галузі охорони здоров’я. До того ж у нашій країні традиційно існувала система контролю навколишнього середовища, тож достатньо її оновити сучасними інструментами моніторингу, закріпити і підняти на новий рівень. Інша справа, що бездарне управління економічною складовою та фактична відміна відповідальності за згаданий контроль у державі призвели до «крену» корабля.

Не все те золото, що блищить

Повертаючись до того, чи все вирішує кількість грошей, виділених на медицину, пропоную ознайомитися з рейтингом Bloomberg 2017 року щодо ефективності систем охорони здоров’я різних країн у плані їх здатності збільшити тривалість життя людей. Лідером у ньому стала Італія (дитина, яка народилася в цій країні, має шанс дожити до 80 років). Попри економічні проблеми в державі, виз­начальними факторами згаданого успіху стали дві обставини. Перша — пієтет італійців до здорових умов життя покладено в основу державної політики і культивується інформаційним середовищем, друга — у державі існує надлишок медичних кадрів (як за загальними показниками).

Друге місце у рейтингу посіла Іспанія, навіть Греція зі своїми економічними проблемами — 20-е. Натомість США — на 54-му місці (зі стрімкою динамікою падіння), хоча витрачає на свою високотехнологічну медицину (зауважте — не на систему охорони здоров’я, якої там фактично не існує) 17,5% ВВП. За прогнозами експертів, до 2030 року цей показник зросте до 40%, якщо нічого не змінити, адже ліберальна модель ринку утримується на постійному збільшенні обсягу та вартості послуг.

Однак ці приклади українцям чомусь не наводять. Їм, як «аборигенам», пропонують поміняти золото на брязкальця, аргументуючи це відсутністю коштів, котрі мають багаті країни, і рекомендуючи «оптимізацію» галузі у вигляді зменшення її доступності та відсутності системи захисту довкілля. Однак ми повинні усвідомлювати цінність наших активів, у тому числі й у галузі охорони здоров’я. По-перше, це добре підготовлені фахівці, яких немає в більшості країн, що розвиваються (недаремно їх намагаються переманити за кордон). По-друге, вибудувана мережа закладів та інституцій. Саме платники податків є власниками інфраструктурних і наукових активів. Тож, коли нас закликають їх знищити, як застарілі (замість удосконалити чи прибрати те, що гальмує подальший розвиток у нових умовах), не будьте наївними — думайте, кому це вигідно. Наведу лише один приклад. Керівникам закладів вторинного рівня нині постійно втовкмачують, що утримувати лабораторії в лікарнях економічно невигідно, що в таких умовах вони не проведуть дослідження «на найвищому рівні» (створюючи при цьому умови, за яких це дійсно неможливо). А затим пропонують і «рятівне коло» — передати всю цю «мороку» аутсорсинговим компаніям, які утримують лабораторні мережі (хоча щодо достовірності результатів їх досліджень також виникає багато питань). Власників подібних мереж часто-густо потрібно шукати за межами України. Те саме і з УЗД, МРТ й іншими методами дослідження. У такий спосіб вітчизняні лікувальні заклади позбавляють можливості надавати згадані послуги, тож виникає питання щодо економічної доцільності витрачання виділених державою коштів на діагностику. Тобто нехай платять і пацієнт, і держава, але в приватну кишеню? Це яскраве свідчення того, що більшість запропонованих ініціатив мають на меті перерозподілити кошти на користь комерційної медицини.

Слідкуйте за руками

Подібне розбазарювання стратегічно важливих «вузлів» системи охорони здоров’я ми вже бачили на прикладі ДСЕС України, яку розібрали на гвинтики — частину роздали різним службам, частину взагалі відкинули. Та ніхто не розуміє, як ці гвинтики мають співпрацювати, аби нинішня система епіднагляду, що існує де-юре, таки виконувала свої функції надійного щита де-факто. Інший приклад — надання дозволів на використання лікарських засобів іноземного виробництва, які нині в Україні можна отримати лише на підставі досьє на препарат без надання відповідної доказової бази щодо його ефективності. Хтось може перевірити достовірність такого досьє? І чим керується регулятор, заплющуючи очі на реєстрацію фуфломіцинів навіть у Національному переліку? Лікарям потрібен регулятор, який візьме на себе відповідальність за те, аби на ринок України потрапляли ліки винятково з доказовою базою, а також за забезпечення їх чіткої логістики й оперативного розподілу. Особливо це стосується вакцин і сироваток, ситуація з якими в Україні катастрофічна, та й інші ліки надходять зі значним запізненням, незважаючи на перед­оплату за них. А тим часом лікарям розповідають про реформи, необхідність забезпечити якість лікування й опиратися лише на доказову медицину. Чи ж отримали вони для цього дієві інструменти, зокрема й ефективні сучасні ліки?

Так, нинішнім управлінцям дістався нелегкий спадок, однак вони як найняті платниками податків менед­жери мають виконувати покладені на них завдання, реорганізувати, а не нищити потенціал галузі, дискредитуючи лікарів та існуючі інституції. Поки що вони із цими завданнями впоратися не можуть. Визначати експериментальні цілі це так привабливо, однак головне — розробити дієвий механізм їх досягнення й чітко окреслити те, що суспільство отримає в результаті. Поки що нам пропонують лише «відкрити Америку» 30-х років минулого століття, тільки з комп’ютерами і тотальним дефіцитом медичних кад­рів. Я не кажу про те, що не потрібно розробляти механізм оплати медичної допомоги чи запроваджувати контроль за дотриманням клінічних протоколів. Це дуже корисні інструменти, якщо не підміняти ними головну мету — вилікування пацієнта. Однак ліберальна модель охорони здоров’я, кот­ру нам нав’язують, не працюватиме в нашій культурі. Вона розсиплеться так само, як і спроба замінити педіат­рів сімейними лікарями — тепер не маємо ні тих, ні інших. Бо перших «виштовхали» із системи надання медичної допомоги дітям, а других іще як слід не навчили. Помилку визнали, хоча і з запізненням, а що робити з наслідками? Тож потрібно розвивати, а не ламати налагоджену систему, думати і передбачати, а не рахувати ґулі на лобі. На жаль, чужі старі граблі — улюблений інструмент реформ їх архітекторів.

Чи вміють архітектори рахувати?

Аби в Україні справді хотіли побудувати європейську (соціально орієнтовану) модель охорони здоров’я з урахуванням кращого досвіду досягнення результатів, то не запрошували б у якості очільників галузі громадян тих країн, де працює винятково комерційна медицина. Та й серед їх радників ми помітили б фахівців із досвідом політики, у центрі якої — не прибуток, а людина і відповідальність за поступове й узгоджене впровадження соціальної моделі охорони здоров’я з високими стандартами охорони довкілля та контро­лю якості продуктів, води тощо (як у європейських країнах). Неможливо однією рукою будувати комерційну медицину, лише назвавши її соціальною, а другою — показувати чесні розрахунки. Тому нам і пропонують почекати кілька років, аби начебто все порахувати, а насправді — перетворити медицину зі статті видатків на статтю прибутків. Хто ж оприлюднить розрахунки, орієнтовані на дохід із хвороб?! І ось маємо вже поступову реалізацію ідеї комерційної медицини: є кошти — лікуйся, немає — шукай, або… Лікарів також планують зробити «трішки продавцями»: маєш багато пацієнтів, яких зможеш втримати якомога тривалішим лікуванням, а відтак, і продати їм більше послуг, — отримаєш заробіток з бюд­жету. І жодних критеріїв оцінки результату такого лікування в пріоритеті не буде, бо контроль зменшує прибуток!

Ще у 2007 році ВООЗ застерігала, що така модель «вбиває» суть охорони здоров’я, містить багато загроз і породжує недовіру населення до лікарських призначень, які можуть бути зайвими. Але в Україні комерційний підхід витісняє політику охорони здоров’я. До того ж реформатори тримають калькулятор під сукном — про відкритість у цих питаннях можна тільки мріяти. Нам пропонують оцінювати управлінський бюджет, як і раніше, не за результатами, а за статтями розподілу. То це не бюджет, а згрупований у результаті домовленостей кошторис витрат! Насправді він мав би відображати джерела надходжень, їх обсяги, низку інших важливих показників, задля досягнення яких були витрачені ці кошти. Без подібного документа та цільового бюджетування, орієнтованого на результат, можна тільки фантазувати на тему «як завтра буде краще».

Утім, Україна не зможе йти «не в ногу» зі світом, оскільки підписала Угоду про асоціацію з ЄС та Директиву 2014/95/ЄС про розкриття нефінансової та диверсифікованої інформації деякими великими компаніями та групами. Таку інформацію повинні будуть надавати всі публічні організації, у тому числі й заклади охорони здоров’я, комерційні підприємства, які мають у своїй діяльності соціальну складову. Згадані зміни набувають чинності із січня 2018 року, однак МОЗ не готує до цього керівників медичних закладів, тож їх просто поставлять перед фактом, через що матимемо додатковий колапс у роботі галузі (так само, як і з управлінням цільовим бюджетуванням). Хоча керівників можна було б добре підготувати впродовж року. Однак цілі, вочевидь, інші — чим слабший менеджмент, тим швидше можна вилучити грошові потоки.

На жаль, під приводом реформування сьогодні знищують і медичну статистику: усі відомості раптом вилучили з інформаційного поля. Наприклад, на офіційному сайті МОЗ остання інформація про інфекційні захворювання датується 2014 роком і стосується… гарячки Ебола. Нас­правді рукописи не згорають, дані й надалі накопичуються в окремих файлах, але прикро, що МОЗ не запропонувало нової платформи для їх достовірного збору та публічного аналізу і використання. Це можна пояснити тільки дуже невтішними динамікою захворюваності населення та результатами діяльності системи охорони здоров’я.

Викликає здивування і те, що МОЗ прагне обмежитися контролем медичних послуг замість урахування обсягів та результатів медичної допомоги в цілому. Тоді це буде не Міністерство охорони здоров’я, а бутик з медичних послуг, у кращому разі — щось на зразок департаменту Міністерства економіки. Та й чому нам пропонують змінити систему, створену за наші податки, на полегшену конструкцію, яка просто зароблятиме на хворобах? Тому МОЗ і переконує всіх, що державі не потрібно виділяти на охорону здоров’я рекомендований ВООЗ відсоток ВВП. Хоча у ст. 12 Основ законодавства України про охорону здоров’я також чітко вказано: державна політика охорони здоров’я забезпечується бюд­жетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її науково обґрунтованим потребам, але не менше 10% національного доходу, натомість наші державні мужі торгуються лише за 5%! Більше того, МОЗ стверджує, що коштів у галузі нині достатньо, бо ж і не планує особливо витрачатися, окрім хіба що на деякі «яскраві» на вигляд і приємні для слуху населення фрагментарні заходи. Для піару «нових реформ» цього дійсно вистачить. А решту зароблять на тих, кого заспокоїли? Тому й пропонують продаж землі під лікарнями, мовляв, отримаєте золоті гори, зробите омріяні ремонти. А що далі, коли нова штукатурка обсиплеться, а лікарі виїдуть з країни? Усе має починатися з поваги до українських законів, а також із персональної відповідальності за наслідки прийнятих рішень.

Справжнім реформам бути!

Утім, я переконана: реформи системи охорони здоров’я в Україні рано чи пізно, але таки підуть шляхом досягнення конкретних результатів задля здоров’я населення. Тільки для цього потрібно відмовитися від хибних маячків, наприклад, «такого немає у США» чи навпаки. До речі, у США сьогодні також пробують перейти із системи медичного обслуговування (надання послуг) на систему охорони здоров’я, орієнтовану на кількість здорових років життя, зокрема намагаються перейняти модель Сінгапуру. Системи, що «генерують» тривалість життя, вшиті в генетичний код скандинавських і середземноморських країн, і невідомо, чи імплантуються вони у США, але іншого виходу не існує: 90% звернень пацієнтів потребують не так високотехнологічної допомоги, як інноваційного й уважного ставлення до досягнення стійкого результату, постійної опіки над здоров’ям та забезпечення якості довкілля й тривалості життя. На це мають бути орієнтовані й українські реформи. До цього маємо готувати лікарів та медичні заклади — незалежно від форми їх власності. Не варто ділити їх на державні й приватні — в обох секторах є заклади, де процес лікування якісно організовано й орієнтовано на результат (забезпечено прозорість обліку, діалог із колективом тощо), хоча деякі їх «колеги по цеху» намагаються лише заробляти на високомаржинальних послугах. Публічне оприлюднення інформації про бюджети і результати діяльності медичних закладів дуже швидко приведе таких модників до тями. І стане зрозуміло, наприклад, що лапароскопічний метод лікування сечокам’яної хвороби економічно вигідніший, ніж механічне подрібнення каменів, оскільки повертає хворому здоров’я, а не призводить до його інвалідизації.

У кожному медичному закладі має працювати система управління, один з компонентів якої — орієнтування лікувального процесу на результат (це компетенція безпосередньо головного лікаря, інакше він, м’яко кажучи, не виконує своєї функції). Друга складова — управління продуктивністю, розвитком і економікою. Керування результатом лікування не є формальним, тобто керівник не просто повинен слідкувати за тим, аби підлеглі вчасно прийшли на роботу, прийняли певну кількість пацієнтів, виконали певну кількість процедур. Він зобов’язаний забезпечити розвиток процесу лікування та контроль за ним (передусім — за його результатами). Та, оскільки таких звітів у головних лікарів не вимагають «нагорі», більшість із них цим не дуже й переймається.

Якось я поцікавилася у керівників державних лікарень, чи планують вони свою діяльність з точки зору досягнення кращих результатів лікування, чи визначали, які ресурси потрібні для цього. У відповідь почула, що для себе подібні розрахунки вони робили, хоча й не оприлюднюють їх. Також скаржилися, що 2/3 даних, котрі їх змушують збирати, узагалі не потрапляють до медичної статистики, а щоб захистити своїх лікарів від «праведного гніву» вищого керівницт­ва, їм доводиться подавати інформацію, що, м’яко кажучи, не зов­сім відповідає дійсності. Насправді ж така гра в піжмурки приз­водить до того, що доступні фінансові програми для медичних установ (особливо для державного сектора) ідуть, як то кажуть, мимо каси. Якби була забезпечена реальна прозорість діяльності закладу, якби керівник розробив план його розвит­ку на основі аналізу потреб, цільового планування та бюджетування, а також засвідчив, що управляє процесом лікування, лікарня стала б привабливою і для пацієнтів, і для партнерів та змогла б отримати значно більше коштів за додатковими проектами.

Автономізація — друге дихання?

Лікувально-профілактичні заклади — серце медичних реформ, тому дуже важливо забезпечити їх самостійність. Однак це дійсно мають бути комунальні, а не комерційні підприємства, оскільки їх активи належать громаді. Утім, аби скористатися «автономією» і дійсно працювати на результат, таким підприємствам (як і комерційним закладам) потрібно мати якісні механізми управління. Тому МОЗ мало б допомогти керівникам лікарень опанувати знання, без яких украй складно налагодити систему цільового планування та бюд­жетування. Як приклад — сьогодні багато лікарень і клінік намагаються отримати сертифікат ISO 9001, розраховуючи на те, що він автоматично забезпечить високу якість надання медичної допомоги. Це ілюзія. Передусім потрібно абсолютно по-новому організувати процес лікування, переорієнтувавши його на результат. Однак керівників цьому також не вчили, тож вони й хапаються за сертифікат, як потопаючий за соломинку. Подібне відбувається і з автономізацією: заклади, які змінять свій статус на комунальні підприємства, самостійно управлятимуть успадкованими активами. Проте всі розуміють, у якому стані сьогодні перебуває цей «спадок» (з огляду на критичне недофінансування галузі впродовж останніх десятиліть): частина приміщень лікарень непридатна до експлуатації, медичне обладнання вкрай застаріле. Натомість керівникам кажуть: «Ви вільні, конкуруйте з приватними клініками!» А де взяти кошти? Це питання можна вирішувати за рахунок різних програм, проектів, але знову ж таки, якщо «донори» на місцях бачитимуть спроможність лікарень забезпечити конкретний результат шляхом використання коштів. Тоді підприємства дійсно зможуть розраховувати на технічну чи іншу підтримку, і не тільки своєї громади.

Тож нині медична спільнота має мобілізуватися. Ініціативним, відповідальним керівникам украй необхідна підтримка колективу. Утім, пересічні лікарі не є управлінцями, тому їм потрібно пояснити правила гри, аби лікування не перетворилося на викачування грошей з пацієнтів.

Зрештою, усі мають зрозуміти — без об’єднання зусиль вони втратять свій заклад, а отже, й роботу. У разі зміни системи фінансування галузі, фіаско будь-якої лікарні може настати дуже швидко, якщо вона не надаватиме послуги належної якості. МОЗ це пояснює дією суворих законів ринку, які начебто буде запроваджено в медицині. Хоча насправді вкладає в це поняття лише плату за медичні послуги (виходить, коли населення більше хворіє, то для ринку краще?). Однак я переконана, що подібні зазіхання спричинять грандіозний скандал у суспільстві й відповідно втрату рейтингу політиками різного рівня, що негативно позначиться на результатах виборів. Тобто знову ж таки все в наших руках, шановні!

Останній цвях в ідеологію комерціалізації медицини вбив один з найбільших і найкращих медичних цент­рів світу — клініка Мейо (США), яку ще називають клінікою останньої надії. Вона понад 100 років існувала як приватний заклад, сьогодні ж це некомерційна організація. До речі, коли заклад був комерційним, понад 70% його прибутку витрачалося на розвиток, передусім на підвищення якості. Наші медичні заклади, які стануть комунальними підприємствами, також отримають можливість накопичувати на своїх рахунках кошти, і дуже важливо навчитися ефективно їх освоювати задля досягнення кращого результату. Інакше в ідеї автономізації немає сенсу, а в медичних закладів — майбутнього.

Світ навиворіт?

У кожній країні існує структура, що контролює якість медичних послуг. Однак МОЗ України намагається створити в особі Національної служби здоров’я лише філіал з розподілу фінансів, тому заяви про контроль якості так і залишаться заявами. Бо агенцію ось-ось створять, а про механізми контролю якості лікування ніхто й не чув, оскільки, вочевидь, їх не існує. Натомість у медичній сфері такий лібералізм недопустимий, оскільки йдеться про елементи національної безпеки. Ми вже маємо невтішні нас­лідки ліберального підходу до перевірок підприємств — мораторій замість створення нового (дієвого і сучасного) механізму контролю. В охороні здоров’я перспективи набагато гірші — відповідальність за якість надання медичної допомоги перекладуть на лікарів. Підтвердженням тому є вимоги нових Ліцензійних умов ведення медичної практики. Хоча насправді наші лікарі завжди відчували таку відповідальність, їм просто необхідно забезпечити належні умови праці та оплати.

Сьогодні лікарів накрила хвиля звинувачень у тому, що вони тільки й думають, як заробити. А про що має думати людина, яка отримує найнижчу зарплату навіть серед бюд­жетників? Однак традиційно в нашій системі лікарів налаштовували на порятунок хворого, а не на збагачення за його рахунок (і це великий плюс). Також недоречними є огульні звинувачення в тому, що українські лікарі не хочуть працювати в нових умовах чи не мають для цього достатніх знань. Масовий їх відтік за кордон розвінчує такі міфи. Там вони працюють у нових, складних умовах і, як бачимо, витримують конкуренцію (а вдома чомусь опираються прогресивним нововведенням?), та й знань у них вистачає для того, аби досягти успіху і гідно заробляти. Це ще одна унікальна риса українських лікарів, яку не хоче помічати МОЗ. Тому галузь і надалі втрачає дорогоцінний кадровий капітал: минулого року з України виїхало близько 7 тис. лікарів, а європейські країни ще більше знижують бар’єри для визнання їх дипломів. Тож якщо МОЗ і керівники медичних закладів не подбають про створення належних умов роботи для медиків, якщо професію лікаря в Україні й надалі дискредитуватимуть, чекай біди.

Надайте медикам можливість працювати в прозорій системі замість звинувачувати їх у корупції! Чому лікарі охоче йдуть у приватні клініки? Бо мають можливість працювати в кращих умовах і отримувати «білу зарплату», не наражаючись на звинувачення в тому, що «хапуги» не забезпечили хворих ліками чи взяли гроші в кишеню за обстеження. У цивілізованому суспільстві про лікарські помилки говорять відкрито, аби запобігти їм у майбутньому, а про роботу лікаря — з пошаною. В Україні ж інформаційний простір заповнений протилежним: лікарські помилки — табу, а шельмування білих халатів — тема номер один.

Водночас тема здоров’я в усіх державних політиках в Україні не є топовою, а високу захворюваність населення пояснюють відсутністю в нього культури здорового способу життя. Пропаганда такої культури — чудова справа, але профілактика — це не лише фітнес, як нам часто намагаються подати, бо так простіше, дешевше і зручніше для влади. На жаль, наша держава самоусунулася від контролю за чинниками, які забезпечують здоров’я населення і які ми делегували їй захищати (епідеміологічне благополуччя, якість харчових продуктів та інших товарів, екологія довкілля, безпечні умови праці тощо), що й призводить до зростання захворюваності населення. Відповідальність громадян за власне здоров’я ніхто не відміняв, при цьому в країнах Європи діють більш жорсткі системи контролю за умовами життя і побуту населення та іншими чинниками, що впливають на здоров’я людини і не залежать від неї. Україні, котра налаштувалася на приєднання до європейської спільноти, також потрібно якнайшвидше ініціювати зміни, які припинили б вакханалію в окреслених питаннях. Це неправда, що українці масово нех­тують власним здоров’ям, культурний прошарок населення вихований інакше, тому в нас є всі шанси переорієнтувати систему охорони здоров’я на забезпечення кількості здорових років життя, не витрачаючи на це шалених коштів.

Тільки держава має пам’ятати, що в такої системи є два крила — власне медицина (вклад якої у забезпечення здоров’я не перевищує 15%) і санітарно-епідеміологічне благополуччя та безпечні умови життя населення (головний чинник). Важливо підтримувати в робочому стані, зміцнювати й оберігати обидва крила, інакше державна політика у сфері охорони здоров’я піде в піке.