Термін «феромони» відомий багатьом. Але мало хто знає, що автор теорії запахів — видатний науковець із Чернівців Яків Кіршенблат. Саме він розробив «теорію телергонів» (1957), за яку міг отримати Нобелівську премію. Але в СРСР не було потреби у відкритті, що могло принести шалені прибутки. Єдине, за чим стежили, — аби науковець не виїхав за кордон, куди його кликали для виступів. Тож лаври першовідкривачів феромонів здобули німці…
Про своїх діда й видатного батька читачам «ВЗ» розповів продовжувач лікарської династії Володимир Кіршенблат.
Дід-лікар помер біля ліжка хворого
Давида Кіршенблата дуже шанували, хворі вишиковувалися до нього в чергу. Він лікував і відомих людей, зокрема Анатолія Луначарського, першу дружину Йосипа Сталіна тощо.
Мій дід помер на 81-му році життя біля ліжка хворого. Він приїхав на виклик, оглянув хворого, розписав лікування і присів у крісло, бо йому раптово стало зле… Батько розповідав, що дід мав власний кодекс честі: ніколи не брав грошей із родин медиків, фармацевтів і бідняків.
Перший у світі тест на вагітність
Мого батька, Якова Давидовича, медицина вабила з дитинства. У 15-річному віці він поїхав вчитися до Ленінградського університету. Проте туди його не прийняли через занадто юний вік, тому він пішов працювати вантажником у порт, але лекції відвідував як вільний слухач. Через 2 роки Яків Кіршенблат таки став студентом цього вишу, у 20-річному віці закінчив біологічний факультет, у 26 років захистив кандидатську дисертацію. Потому залишився працювати в університеті, а в 1941-му пішов добровольцем на фронт.
Батько був старшим лікарем артполку, командиром санітарного взводу на передовій. Водночас навчався у першому Ленінградському медичному інституті. Його тогочасні щоденники — найцінніший скарб сімейного домашнього музею. Коли я читав їх уперше — волосся на голові ставало дибки. Тато писав про те, як люди помирали від голоду у страшних муках, тоді як «товариші» при владі мали все…
Після демобілізації у 1946-му він хотів повернутися на попереднє місце роботи. Але там уже працював його найкращий друг — Артемій Іванов, відомий учений. Тож батько влаштувався в Інститут акушерства та гінекології АМН СРСР. Саме там він відкрив перший у СРСР кабінет ендокринології, розробив один із перших у світі тестів на вагітність — так звану реакцію Кіршенблата — Гербільського (реакція ендокринних залоз в’юнів на сечу вагітної жінки), а в 1951 році захистив докторську, хоча написав її ще до війни.
Відома «справа ленінградських лікарів» перекреслила всю кар’єру Якова Кіршенблата. Якби не його хороший знайомий і відомий полярник Іван Папанін, який тоді працював у відділі науки ЦК КПРС у Москві, він не тільки залишився б без роботи, а й, можливо, потрапив би до в’язниці.
За конкурсом батько пройшов на посаду завідувача кафедри нормальної фізіології Чернівецького медичного інституту (нині — Буковинський державний медичний університет). Не помилюся, коли скажу, що він жив наукою. Вставав о 5-й ранку, пив чай, з’їдав бутерброд і починав працювати. Вважав, що ранкові години — найсприятливіші для роботи.
З усього світу запрошували читати лекції
У Чернівцях Яків Кіршенблат продовжував займатися фізіологією, ендокринологією та нейроендокринною регуляцією. Ентомологам — спеціалістам, які вивчають комах, відомий вид жуків, названих на його честь, — «Стафіліні-кіршенблаті». Саме у Чернівцях в 1957 році батько розробив теорію телергонів (від грец. tele — далеко та ergon — дія), котру потім назвали теорією запахів.
Телергони (феромони) — речовини, які виділяють тварини у зовнішнє середовище, впливаючи в такий спосіб на істот того або іншого виду (кайромони, аломони). Телергонологія пояснює закони, за якими діє і живе величезний мурашник чи колонія термітів, а також відкриває таємницю мателика-самця, котрий за 4 кілометри відчуває самицю, й оленя, що «кличе на побачення» оленицю, перебуваючи за десятки кілометрів від неї. Батько відкрив хімічні засоби взаємодії тварин й одразу ж зрозумів, які колосальні можливості має новий напрямок у науці, особливо для народного господарства. За допомогою телергонів можна, наприклад, відлякувати шкідників полів, і тоді не доведеться використовувати пестициди й інсектициди. Батько написав про це першому секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову, пояснивши переваги і перспективи свого відкриття. Але, на жаль, ідеї ніхто не підтримав.
Не знаю, як батькові все ж вдалося надіслати статтю у британський науковий журнал Nature. Однак навіть після її опублікування, хоча йому писали, запрошуючи читати лекції, з усього світу, від своєї держави підтримки не було. За таке відкриття батько міг стати лауреатом Нобелівської премії, а його навіть за кордон не випустили жодного разу.
Термін «феромони» замість «телергони» ввели німецькі вчені-ентомологи Пітер Карлсон та Мартін Лушер в 1959 році. До того ж запатентували своє відкриття…
«Хороший терапевт — теж непогана спеціальність»
Я, як і мої батько та дід, мріяв про медицину, відколи себе пам’ятаю. Проте коли підійшов час вступу до вишу, виявилося, що в Чернівцях не було спеціалізації біофізики, якою я дуже хотів займатися. До Московського медичного інституту не взяли, бо не мав столичної прописки. Тому все-таки довелося йти вчитися до Чернівецького медичного інституту.
Хоча батько і працював у цьому самому виші, однак ніколи не втручався у моє навчання. На вступних випробуваннях я на «відмінно» склав один іспит — з хімії. Але мене питали впродовж години: хотіли побачити, що я знаю насправді. З третього курсу проводив ургентні операції з хірургами Чернівецької міської лікарні №3, і мені дуже подобалася ця спеціалізація. Але несподівано помітив у себе погіршення зору. Тоді завідувач кафедри викликав мене і сказав, що я не зможу оперувати далі, бо це негативно позначиться на моєму здоров’ї. І додав: «Хороший терапевт — теж непогана спеціальність». Тоді я й пішов у субординатуру з терапії. Зізнаюся: жодного разу не шкодував про свій вибір.
У медицині я вже півстоліття, й увесь час працюю у КМУ «Чернівецька міська лікарня №3»: починав лікарем-терапевтом, а потім обійняв посаду заступника головного лікаря з лікувальної роботи, на якій — уже 35 років поспіль.
У чому винні лікарі?
Мені, як і дідові та батьку, теж «пощастило» жити в часи змін. Реформа медичної галузі однозначно потрібна, проте методи її впровадження мають бути дещо іншими. Медицина — не революційний процес, а еволюційний. Не можна змінювати все одним махом, не налагодивши економіки держави. Висока якість медицини може бути забезпечена лише тоді, коли вона матиме надійне економічне підґрунтя. Інакше — це революція, наслідки якої можуть бути доволі сумні.
Особисто мене дуже бентежить одна з останніх заяв заступника Міністра охорони здоров’я Павла Ковтонюка про те, що нібито звільнятимуть з посад пенсіонерів та «огородників». «Огородниками» він називає лікарів сімейної медицини, які працюють у сільських амбулаторіях і після кількагодинного прийому пацієнтів поспішають на город, аби виростити картоплю, моркву, буряки, а не купувати. Виникає питання: у чому винні ці лікарі? За що їх звільняти? За те, що намагаються вижити на зарплату у 3200 грн? Тоді дайте можливість лікарю заробляти так, аби йому не потрібен був город, аби сільський лікар міг піти на ринок і придбати все необхідне, не задумуючись про те, що завтра доведеться економити на хлібі… Щодо пенсіонерів у медицині, то моя думка така: кожен має працювати рівно стільки, скільки може. Погоджуюся, що за станом здоров’я іноді пенсіонер уже не в змозі бути практикуючим лікарем. Але чому не застосувати його теоретичних знань для навчання молодих фахівців? Хто вчитиме нашу молодь? Комп’ютер? Медицина — це передусім клінічний досвід, і саме у досвідчених успішних лікарів пенсійного віку він найпотужніший. Мене дуже дивує, коли у 28 років медик захищає докторську дисертацію з клінічної дисципліни. Нічого не маю проти його теоретичних знань, однак достатню кількість клінічних він іще не може мати. Поки немає власного досвіду, власних «синців» і перемог, навіть, на жаль, власних втрат — не може бути розвитку й особистого клінічного досвіду.
Реформування первинної галузі та перехід на сімейну медицину — це не новація. Мій дід — земський лікар — якраз і виконував усі ті функції, які нині будуть покладені на лікаря загальної практики-сімейної медицини. Це правильно, проте державі варто подбати про високоякісну підготовку фахівців цієї галузі. На Заході, наприклад, сімейний лікар навчається упродовж 10 років. Лише так можна оволодіти тією колосальною кількістю знань та вмінь, яка необхідна подібному спеціалістові. Тому 6-місячні курси перекваліфікації — це дуже мало. Українській медицині варто подбати про освіту медиків — важливе підґрунтя проведення реформ.
Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ»