Йшов перший рік війни…

Найважчий період в історії бойових дій на Сході нашої держави — 2014 рік, коли Збройні сили України виявилися не готовими до вторгнення російських окупантів, а цивільним медикам доводилося не тільки надавати допомогу воякам, а й насамперед на практиці набувати досвіду і організовувати систему надання медичної допомоги в бойових умовах.

Медиків катастрофічно не вистачало

Коли російський агресор розпочав неоголошену війну проти України, ми в колективі щодня обговорювали ці події. Боліла душа за співвітчизників, які перебували на фронті, кожен думав про те, як їм допомогти. Дізнавшись, що медиків в зоні бойових дій катастрофічно не вистачає, ми з колегою Дашею Негодою твердо вирішили піти добровольцями. Звернулися до військкомату, де нам одразу ж запропонували вибір: танковий підрозділ чи автомобільний. Обрали другий, і 13 серпня 2014 року обидві стали бійцями 55-го окремого автомобільного батальйону «Чорний ліс». На місці з’ясувалося, що медпрацівників насправді дуже бракує: у кожній роті — по одному санінструктору, а в медпункті батальйону працювали начмед і лише троє фельдшерів.

Спершу потрапили до Богданівки Кіровоградської області, де було облаштоване військове містечко для підготовки. Першу й другу роту розмістили в старому клубі, а нам спершу довелося ночувати в медпункті. Стояли холодні ночі, і ми страшенно мерзли. Обмундирування було кепське: форму для нас, невисоких і худеньких дівчат, ще якось підібрали (пізніше, коли через місяць відпустили на кілька днів додому, купила собі якісніший одяг за власний кошт), а берці 36-го розміру мені замовила сестра.

Два місяці тривало бойове злагодження. Як санінструктор я мала нав­чити 86 бійців самодопомозі, найважливішим моментом котрої було накладання джгута при кровотечі. Вояки плутали артеріальну кровотечу із венозною, тож змушувала їх по кілька разів повторювати вправи. Відчувала скептичне ставлення до себе: мовляв, дівчисько, а ще чогось вимагає… Довіра зародилася пізніше, коли ми опинилися в бойових умовах. І не просто довіра, а справжнє фронтове братерство.

Я теж училася — збирати й розбирати автомат (до речі, зброя була ще радянська, залежана на складах, не розроблена, туга) та стріляти: комбат возив нас, медиків, на стрільбище, де ми опановували ці навички.

Нині розумію, наскільки непідготовленими до сучасної війни ми тоді були. Привезені з дому підручники з військово-польової медицини виявилися такими само застарілими, як і зброя. Ліків практично не було: «арсенал» військового медика складався з лейкопластиру, зеленки й анальгіну. Бракувало навіть перекису водню. Джгути радянського виробництва розривалися в руках. Не мали й індивідуальних аптечок — я змушувала бійців клеїти коробочки, куди вкладала найнеобхідніше: крім вищеназваного, протишоковий шприц, стерильний пакет для перев’язки, 10 пігулок для очищення води, налбуфін — усе це пізніше доставили нам активісти.

Без волонтерів ми пропали б

Навіть не уявляю тепер, як ми впоралися б з усім без волонтерів, адже держава, крім застарілої зброї та набоїв, забезпечувала вояків лише частково. Про харчування у 2014-му годі й говорити: без патріотів-меценатів, певно, голодували б. З теп­лотою згадую про те, як увесь час, поки ми перебували на бойовому зведенні у Богданівці, місцевий фермер щодня привозив бійцям гарячі страви, а колектив Кіровоградського обласного шкірно-венерологічного диспансеру постачав нам консерви, чай, каву, печиво, цукерки, інші продукти.

Коли ми почали комплектувати аптечки та зрозуміли, що на наявному наборі препаратів далеко не заїдеш, зателефонувала голові Кобеляцької асоціації фермерів та приватних землевласників Володимирові Білоруську (я звідти родом) і попросила допомогти. На прохання відгукнулися одразу і привезли ящики із необхідними ліками: знеболювальними, антигіпертензивними препаратами, антибіотиками, перев’язувальним матеріалом, навіть свічками від геморою, які були так потрібні водіям, тощо. А як допомагали волонтери з Кропивницького, Знам’янки! Прийшов вантаж навіть із Канади: там живе син начмеда, який забезпечив сучасними натовськими лонгетами усіх наших санінструкторів. Коли мене відпустили на кілька днів додому, християнський центр Горішніх Плавнів передав від парафіян 8 тис. грн на ліки, і я повернулася в батальйон з коробками лікарських засобів.

Санінструктор і конвойний в одній особі

А потім нас відрядили в селище Лісове Кіровоградської області. То був кінець жовтня-початок листопада 2014 року. Поселилися в старих занедбаних казармах, хлопці нашвидкуруч засклили вікна. Спали на двоярусних ліжках у спальних мішках (знову ж таки спасибі волонтерам!). Але приміщення не опалювалося, і холод, здавалося, пронизував до кісток.

Завдання бійців автомобільного батальйону — доставляти боєприпаси. Їхали зазвичай колоною з 15 машин — старі неброньовані КАМАЗи, гума «лиса», запчастин немає… Як член команди я виконувала обов’язки конвойного: відповідала за вантаж та його охорону. Коли ж ставався медичний випадок, діяла як медсестра чи санінструктор. А такі моменти траплялися не раз. Якось, коли відкривали борти, боєць упав і зламав руку. Негайно наклала лонгет, знеболила, а потім пост­раждалого доправили в медпункт.

Прифронтова зона — відкрита територія: ані лісу, ані посадок. Кожна машина там як на долоні. А такий безцінний для армії вантаж водночас був дуже небезпечним для нас: влучить ворожий снаряд — злетимо в повітря. Тому намагалися їхати швидко — зупинок не допускали. Якось уже розвантажилися, коли розпочався артобстріл. Попросили наших артилеристів відволікти увагу, зробити нам коридор. На щастя, тоді вискочили.

Проте одного разу водії порушили золоте правило не зупинятися в жодному разі, й це мало не коштувало всім життя. Трапилося це під Маріу­полем з колегами із сусіднього підрозділу нашої частини. Їхали вони з вантажем, а тут бачать — місцеві бабусі торгують яблуками. Зупинилися на кілька хвилин, щоб купити. І тільки-но від’їхали — по них ударив шквал ворожого вогню. Добре, що не влучили: машини, маневруючи, вирвалися з цього пекла. Усі зрозуміли: серед отих бабусь котрась виявилася коригувальницею вогню противника…

Наш батальйон не брав безпосередньої участі в боях, але, забезпечуючи фронт боєприпасами, допомагав нищити ворога. Проте й моїм побратимам довелося сьорбнути лиха. Коли почалися події під Дебальцевим, колона 1-ї роти потрапила в оточення, загинув молодий 23-річний водій. Ті, хто вцілів, виходили з оточення «нав­помацки»: дороги не знали, річку довелося переходити вбрід. Багато з них потім змушені були лікуватися в госпіталях. Пам’ятаю й те, як під час розвантаження один із наших водіїв упав і знепритомнів. Добре, що поруч опинилася волонтерська швидка. Колеги надали йому першу допомогу, діагностували інсульт, забезпечили ліками, підказали, як діяти. Дві доби хворому довелося лежати у спальному відсіку КАМАЗа. Ставила йому крапельниці, робила уколи — усе на ходу. Потім, коли стан пацієнта поліпшився, відвезла його в Лісове, а звідти наш начмед доправив хворого до госпіталю.

Треба визнати, що мобілізація 2014 року часто-густо відбувалася без належного медичного обстеження, унаслідок чого на службу потрапило чимало осіб із хронічними недугами — гіпертонією, захворюваннями хребта, серцево-судинними недугами тощо. Як відомо, ці хвороби в складних умовах війни мають властивість загострюватися, тож доводилося лікувати бійців, як то кажуть, на ходу. Боролися і з сезонними недугами: ГРВІ, отитами, тонзилітами тощо. Двох вояків були змушені комісувати: в одного виявили епілепсію, в іншого — виразку шлунка. Надзвичайно виснажливою була робота вантажників: по 16-18 годин на добу, надриваючи спини, тягали важезні ящики з боєприпасами. Не легше доводилося й водіям: життя на колесах, сон уривками, повсякчасна напруга сил і нервів. Згадую, як і сама за 12 діб суцільних рейсів виснажилася настільки, що потім проспала… цілу добу.

За час нашого спільного бойового шляху (а ми побували багато де — у Світлодарі, Дебальцевому, Авдіївці, Щасті, станиці Луганській та інших точках буремного Сходу) фронтова сім’я стала для мене рідною. Бувало, встаю вночі, проходжу казармою вздовж ярусів із ліжками і прислухаюся, хто як спить. Один кричить уві сні, хтось плаче, інший важко дихає… Підійду, заспокою. Психологів на той час в армії не було, тож для вояків роти я була замість психолога. Відчувала, коли когось війна реально ламає — такому треба дати можливість виговоритись, а то й виплакатися. Плаче він — плачу і я… Часом контактувала з дружинами хлопців — доводилося їх залучати, аби зміцнити бойовий дух. На той час між мною, медпрацівником, і бійцями встановилася повна довіра. Траплялося, занедужає хтось і чекає на мене, не йде у медпункт. «Чому? — питаю. — Там же лікар!» — «Алло, краще ти мене послухай: кашель душить, — відповідає. — Ти ж можеш!» Я й справді навчилася прослуховувати легені фонендоскопом — чи жорстке дихання, чи є хрипи… Якось наші хлопці повернулися з чергової нелегкої поїздки, і я аж у десятьох виявила атипову пневмонію. Лікар підтвердив цей діагноз, і хворих направили в лікарню.

Ніколи не забуду свій день народ­ження 20 липня 2015 року — стільки букетів мені досі не дарували! Виявилося, що бійці обірвали всі квіти на подвір’ї бази. А комбат прийшов останнім і був дуже засмучений: «Алло, вибач, жодної квітки не знайшов…»

Тут і там — не зрівняти

Демобілізувалася 25 вересня 2015 року. Коли сьогодні запитують, чому поїхала в АТО, адже вдома залишалися чоловік і 13-річна донька, відповідаю: «Не могла інакше…» Ніколи не пошкодувала про те, що пішла в армію, хоча труднощів довелося зазнати неймовірних. Мені поталанило з колективом — на будь-кого у роті могла покластися.

Узагалі, там, у зоні АТО, сутність людини просвічується, як на рентгені. Немає напівтонів: бачиш біле або чорне. Натомість у мирному житті зазвичай важче розпізнати, хто є хто. І коли повертаєшся звідти, до цього важко звикати заново. Так, війна — це страшно. Але там знаєш: ось — ворог, а ось — друг. Прикро, що на місцях ми, фронтовики, часто стикаємося з байдужістю. Здається, дехто забув, що добровольці першими поставили заслін ворогу. Інакше як пояснити, що навіть на урочистості з нагоди Дня захисника Вітчизни у своєму місті я жодного разу не отримала запрошення…

Однак душу гріє те, що ми сумлінно виконали свій обов’язок і за чотири роки війни багато чому нав­чилися, а військова медицина зробила значний крок уперед. Вірю: війні колись настане кінець, Росія дорого заплатить за військову агресію проти України, а наша держава зрештою повернеться обличчям до своїх захисників.

Записав Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ»