Закон про реформу є — розуміння реформи немає

Первинка от-от має розпочати працювати по-новому. Однак часто оце «по-новому» — майже все, що знають про впровадження реформи пацієнти, а то й самі сімейні лікарі. Принцип «Гроші ходять за пацієнтом» та підписання декларацій про обслуговування для багатьох із них досі — лише фрази із телевізора, не підкріплені роз’ясненнями того, як усе це відбуватиметься на практиці.

Віталій НІКОЛАЙЧУК, головний лікар Черняхівського територіального медичного об’єднання, Житомирська область

Однією з головних цілей реформування проголошується задоволеність пацієнтів отриманими послугами. Однак для «задоволеності» вони перш за все повинні бути обізнані з кроками реформи, починаючи з упровадження її на первинній ланці. Так, шляхи реформування медицини обговорювали, але (констатую як житель «глибинки») лише у вузьких медичних колах. Широкого суспільного обговорення — по телебаченню, у газетах тощо — практично не було. Складається враження, що з ідеєю реформування галузі дуже поспішали й забули поцікавитися думкою пацієнтів. А пересічним громадянам треба було дати докладну інформацію, і зробити це заздалегідь, а не тепер — на етапі укладання угоди із сімейними лікарями. Пацієнт не розуміє, для чого підписувати декларацію, що нею передбачено, як діятиме цей механізм, а часу на роз’яснення немає.

У нас спостерігається, я сказав би, певна ретроградність: спочатку прийняли закон про реформу, і тільки тепер ми — керівники медичних закладів — отримали змогу донести свою думку до тих, хто розробляв і приймав його. І коли керівництву лікувальних установ усе більш-менш зрозуміло (хоча доводиться констатувати, що знову ж таки лише зараз проводиться відчутна роз’яснювальна робота), то не кожен сімейний лікар може розпові­с­­ти, як він працюватиме з 1 січня 2018 року.

З приводу етапів реформування, то, на мою думку, вони правильні, розумно прописані, логічні. Але це — за умови абсолютно чіткого й ідеального їх виконання. Зокрема пацієнт повинен бути ознайомлений із концепцією реформування, основними кроками й очікуваними результатами. Він має не тільки усвідомлювати, що з 1 квітня нас­тупного року мусить укласти угоду із сімейним лікарем, а й бути зацікавленим у цьому. Бо що робити сімейному лікарю, коли він прийде в сім’ю, запропонує заповнити декларацію (у яку до того ж треба внести електронний підпис пацієнта та його персональні дані), а його там спитають: «Чого ви від нас хочете?» А вже про те, аби зацікавлені пацієнти самі «прибігли» до лікаря з пропозицією підписати ці документи, годі й говорити. Так вчинять лише одиниці, інші ж покладуться на «якось воно буде». Крім того, на сьогодні ще навіть немає затвердженого бланка самої декларації. То що ми зараз обговорюємо?!

Декларації, про які найбільше торочать, — не найважливіший аспект роботи сімейного лікаря в нових умовах. Наприклад, на основі чого він надаватиме свої послуги? Диплома про освіту та інших документів, котрі підтверджують кваліфікацію, уже недостатньо. Потрібна ліцензія на право займатися медичною практикою. А чи всі лікарі знають, як її можна отримати? Чи всі ознайомлені з умовами? І чи не лякатиме їх складний процес ліцензування? Адже в цих питаннях, наскільки я знаю, теж іще не все залагоджено. Зок­рема зберігаються табель оснащення та вимоги до місця роботи, хоча прописано, що надавати медичну допомогу пацієнту лікар може й удома, за місцем проживання…

Наступне питання, котре логічно виникає: а як надалі функціонуватимуть центри ПМСД? Чи змушені будуть сімейні лікарі утримувати цю структуру зі своїх коштів, бо держава не виділятиме грошей на такі потреби? Також не виділятимуть коштів для ФАПів, медпунктів. Зрозуміло: спочатку сімейні лікарі все-таки працюватимуть у структурі центрів ПМСД — орендуватимуть площі чи «скидатимуться» на оплату комунальних послуг, утримання бухгалтерії, керівного складу, технічного персоналу тощо. Однак чи вистачить у них для цього коштів, гарантованих державою?

У новостворених об’єднаних територіальних громадах, наприклад, можуть бути організовані нові центри ПМСД, а у їх складі — ФАПи та амбулаторії. Передбачається, що фінасувати ці заклади має місцева громада — держава кошти не виділятиме. Є якісь рамкові параметри: не більше 2 тис. пацієнтів та не менше однієї медсестри на одного сімейного лікаря, — а все інше він має регулювати сам.

Якщо ж більшість лікарів працюватимуть як ФОП, тоді вони, виходячи зі свого бюджету, вирішуватимуть, на що його використати — чи для забезпечення надання медичної допомоги, чи для того, аби раз на місяць найняти фахівця для бухгалтерської роботи. Тобто оті скорочення, яких працівники медзакладів так бояться, проводитимуться «руками» не МОЗ, а сімейних лікарів.

Інший момент: як узяти на роботу інтерна? Такий фахівець, щойно приїхавши в район, не укладе необхідної кількості угод із пацієнтами. Тобто тут можливий такий вихід: якщо сімейні лікарі, котрі працюють у районі, бачать, що їм необхідно підготувати фахівця, вони мають замовити інтерна, «скинутися» йому грішми й пацієнтами. Іншого фінансування не передбачено.

Питань насправді дуже багато. Усе це — від браку широкої інформаційної роботи на рівні держави. Наприклад, люди впевнені, що з реформуванням медицини держава платитиме за їх обстеження та лікування, оскільки з нового року впроваджується пакет гарантованих безкош­товних медичних послуг (перелік яких, до речі, ще не відомий ані пацієнтам, ані лікарям). Вони сприймають це як страхову медицину, однак вони дуже помиляються.

Сьогодні в Україні багато говорять про те, що страхова медицина повинна бути обов’язковою, більше того — впроваджуватися паралельно з процесом реформування галузі. Не знаю, яким буде політичне рішення, але коли страхова медицина зароджуватиметься — нехай навіть державно-приватного спрямування — її прообразом можуть бути лікарняні каси, які наразі діють в небагатьох областях України. Зокрема у нас на Житомирщині це благодійна організація «Лікарняна каса Житомирської області». Вона працює за уніфікованими протоколами лікування, затвердженими Міністерст­вом охорони здоров’я України, відтак має перелік медикаментів і виробів медичного призначення, якими забезпечує своїх членів та діє в єдиному медичному просторі.

Чесно кажучи, я щиро сподівався, що в реформі знайде відображення цей досвід. Такі структури, як ЛК, зробили б значний внесок у загальний бюджет охорони здоров’я.

Створюючи той же перелік гарантованих державою безоплатних медичних послуг, про який так багато нині говорять, варто було б урахувати досвід ЛК. У виграші від цього будуть передусім пацієнти. Адже, перебуваючи в ЛК, вони отримають ширший пакет: певну частину забезпечення медикаментами, наприк­лад, взяла б на себе держава, іншу — ЛК. Можливо таке? Цілком. Законотворцям лише треба звернути увагу на уже напрацьований досвід. Тому я вважаю, що Міністерству охорони здоров’я України варто якомога швидше взятися за вив­чення результатів роботи ЛК загалом і Житомирщини зокрема.

Проілюструю свої думки цифрами. Наприклад, у нашому районі за 9 місяців 2017 року тільки на медикаментозне забезпечення членів ЛК було витрачено 1,3 млн грн. Якщо врахувати, що консолідований бюджет медичної галузі району становить 19 млн грн, то це досить значна сума! Те саме може відбуватися на рівні держави: на потреби медицини спрямовували б знач­но більше, ніж запропоновані Міністерством охорони здоров’я 100 млрд грн.

До того ж, ЛК має досвід контролю якості надання медичної допомоги. У майбутній Національній службі здоров’я відповідну структуру створюватимуть «із нуля», а варто було б, на мою думку, запозичити вже наявний і — що головне! — позитивний досвід.

Стосовно реформування вторинного рівня медицини, то тут також багато елементів, які «перегукуються» зі складовими реформування первинки: буде встановлено ціну на послуги й ніхто не виділятиме медичної субвенції — скільки, грубо кажучи, заробив, надаючи ці пос­луги, стільки зможеш витратити на утримання штату, приміщення, території та служб, які вважатимеш за потрібні. Щоравда, при цьому в Черняхові, скажімо, районна лікарня зможе працювати лише на чверть від планової потужності. Люди за умови правильного розподілу ресурсів, лікарів, надання послуг не постраждають. Я про інше: комунальне майно, яке в оренду ніхто не братиме, бо нікому воно в маленькому містечку не потрібне. Тому ці ресурси простоюватимуть. Наприклад, ми створимо діагностичну поліклініку, яка працюватиме 4 години на день. А що робити з рештою приміщень, котрі потрібно утримувати? Місцевій владі варто заздалегідь подумати про вирішення подібних питань.

Реформування вторинного рівня надання медичної допомоги мають упроваджувати з 2019 року — 2018 рік буде підготовчим періодом. Тож необхідно вже зараз створити перелік гарантованих державою безоплатних медичних послуг, про який так багато нині дискутують на всіх рівнях. Потрібно на державному рівні попрацювати над умовами трансформації медичного закладу у комунальне підприємство. Слід вирішити ще багато начебто «дрібних» і «неважливих» питань, аби не розбиратися із ними «на ходу», як це нині робиться на первинці.