Уже четвертий Новий рік 49-річна Лариса Кирикович зустрічає на передовій — можливо, не разом, але десь поруч зі своїми чоловіком та сином, які теж беруть участь в АТО. Ця родина стала єдиною в країні, яка отримала не державний, а волонтерський орден «Народний герой України». Як вони потрапили на війну зі свого далекого від неї селища Зарічного, що на Рівненщині, пані Лариса розповіла, перебуваючи безпосередньо в зоні бойових дій — у місті Красногорівка поблизу Мар’їнки.
За родиною — на Схід
Лариса КИРИКОВИЧ, медик-волонтерМи з чоловіком почали допомагати нашим бійцям як волонтери, бо на той час мали свій бізнес — мережу магазинів у районі. А восени 2014-го на Схід поїхав і мій чоловік Юрій, теж медик. Я продовжувала опікуватися як добровольцями, так і бійцями Збройних сил України. У грудні 2014-го, перед святами, поїхала в зону АТО завезти смаколики, навіть сподівалася забрати хлопців додому на вихідні, однак якраз у ті дні ситуація на фронті загострилася. Вони були потрібні там, і я теж лишилася. На той час це вже був підрозділ госпітальєрів, із якого потім виріс медичний батальйон «Госпітальєри» Української добровольчої армії. Під час роботи в пологовому мені доводилося часто мати справу з невідкладними станами, кровотечами, однак, незважаючи на свій досвід, я відчула, наскільки військова медицина відрізняється від цивільної. Треба було перенавчатися на ходу — там по-іншому не можна. Бо перше завдання військового медика — не нашкодити, а друге — довезти пораненого до стабілізаційного медичного пункту. Це було досить складно, бо спочатку ми не мали швидких і користувалися пікапами-позашляховиками. Тяжких поранених клали на матраци в кузові, легших садовили і їхали, ризикуючи потрапити під обстріл… Військовий медик — це не білий халат. Це кров, болото і пісок. Це постійна готовність. Це відповідальність і самостійність, здатність швидко приймати правильні рішення, адже кожне з них може вартувати чийогось життя: чоловіка, сина, побратима чи колеги…
Вийти живим із «котла»
Ми побували в багатьох гарячих точках: Піски, район Донецького аеропорту, шахта «Бутівка-Донецька», Щастя, Станиця Луганська, Старогнатівка (тут я отримала контузію), Авдіївка, Мар’їнка, Красногорівка, де перебуваю й нині — на лінії розмежування. Пам’ятаю, у Пісках у 2015-му, коли там усі дороги прострілювалися, ми по рації доповідали кожній позиції, що їдуть медики, аби свої випадково не відкрили вогонь. Про ворога говорити не доводиться… Не раз потрапляли під обстріли, у тому числі «Градами». Окрик-попередження — й усі ховаються в укриття, а в нас — поранений у машині, тож ми лишаємося з ним. За мить розплющую очі, а за два метри від мене — снаряд «Граду», який чомусь не розірвався! Це був мій другий день народження…
Ніколи не забуду й того серпневого дня 2015-го під Старогнатівкою, хоча й пригадувати все дуже важко. Ми перебували безпосередньо на полі бою, разом із підрозділом. Нам потрібно було пройти через мінні поля, аби допомогти пораненим. Бій був короткий, але страшний. Наш підрозділ просив підмогу, проте артилерія її не надала. Тож потрапили в маленький, однак жорстокий «котел», у якому нас покинули напризволяще. Як наслідок — 4 загиблих та 11 поранених…
Коли поряд лежать твої побратими, з якими ти буквально вчора ввечері ще сиділа та розмовляла про дітей, — це дуже важко. Ще важче тим хлопцям, які возили тіла на похорони та дивилися в очі дітям загиблих… Тоді я довго не могла оговтатися: перед очима постійно поставали бійці з тяжкими пораненнями й обгорілі тіла, які діставали з БТРів. Можливо, тому нас із чоловіком та сином ніколи не ставлять в один екіпаж. Бачимося кілька разів на тиждень по кілька хвилин, іноді розмовляємо по телефону. Так і воюємо…
Чим ліпше навчені люди, тим менші втрати
У липні 2016 року я очолила медслужбу 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії. Працюємо там, де наші побратими, — на передових позиціях. У кожному підрозділі батальйону є парамедики, кількість яких залежить від кількості бійців: один на 10-15 осіб. Це добре навчені люди, здатні надати всю необхідну допомогу на полі бою. Їм допомагають бригади на реанімобілях, які вивозять поранених із небезпечної зони.
Наданню необхідної першої допомоги навчаємо бійців постійно. Особливу увагу приділяємо новобранцям, адже від того, чи зможе поранений вчасно допомогти собі або побратимові, залежать їх життя. Чим ліпше навчені цьому люди, тим менші втрати несе підрозділ. Допомогу надаємо не тільки своїм побратимам, а й бійцям ЗСУ, позиції яких розташовані поряд з нашими, а також місцевому населенню. Але мушу визнати, що добровольці — особливого гарту люди. Ти ще виймаєш з його тіла уламки, а він уже відчув полегшення та рветься знову на передову, до побратимів. Усі вони стали моєю сім’єю, а я для них «Мамою» — такий у мене позивний. Хлопці часто приходять до мене поговорити, і ти як медик, жінка, а тепер уже й психолог, знаєш, що в кого болить, й намагаєшся зарадити хоч чимось. Прикро, що в нас дуже мало військових психологів, здатних допомогти бійцям і в зоні бойових дій, і тим, хто вже повернувся додому. На жаль, цивільні фахівці не можуть на рівних спілкуватися з тими, хто пройшов через пекло, — це спочатку потрібно відчути самому…
Анастасія ПОЙДА, спеціально для «ВЗ»
