За роки проведення воєнних дій на Сході України багато чого змінилося й у Збройних силах загалом, і у військовій медицині зокрема. Здобутий досвід став у пригоді й медикам, котрі надають допомогу пораненим на передовій, і хірургам та терапевтам, які лікують постраждалих у госпіталях, і чиновникам, що керують процесом надання комплексної допомоги. Однак ціна цього досвіду — дуже висока…
На початку воєнних дій
Ігор КИРИЧЕНКО, начальник терапевтичної клініки Військово-медичного клінічного центру Північного регіону, полковник медичної служби, Заслужений лікар України, кандидат медичних наукАле це не найстрашніше… Ніколи не забуду, як одного спекотного літнього дня начальник госпіталю дав мені наказ прямувати на аеродром: «Там потрібні люди зі стійкою психікою». З того, який саме транспорт наказав брати, зрозумів — перевозитиму не поранених… Ми прийняли 14 чиїхось загиблих синів зі страшними, несумісними із життям пораненнями — їх тіла мені довго снилися…
Військова медицина — лакмусовий папірець, що показує стан адаптації до війни всієї армії. Медикам ніколи розмірковувати, що та як, їм потрібно рятувати людей… На мій погляд, саме колеги-лікарі першими оговталися від стресу й почали брати участь у бойових діях. Так, не вистачало хірургічних столів, медперсоналу, але була взаємодопомога і взаємозаміна, було розуміння, що відступати не можна, бо це для багатьох означатиме смерть.
Моя мама хотіла, аби я став лікарем, а батько — аби військовим. Вдячний долі, що став саме військовим лікарем, але наскільки це важкий тягар та яка висока відповідальність, зрозумів тільки в ті спекотні дні літа 2014-го.
Три роки потому
Влітку 2017-го я виконував службові обов’язки в зоні бойових дій — був провідним терапевтом штабу АТО. У пригоді став досвід організації лікувально-діагностичної роботи військово-медичних підрозділів у тилу, коли приймали з фронту і рятували військових з ускладненими гіпертонічними кризами, порушеннями серцевого ритму, інфарктами, інсультами, тяжкими пневмоніями. Спочатку надходили переважно поранені, а згодом побільшало саме терапевтичних хворих: давалися взнаки стреси та важкі умови на передовій. На фронті перебувають не тільки молоді бійці, а й ті, кому за 50, і особи із хронічними патологіями. В умовах АТО через нашу клініку щороку проходить понад 3 тис. хворих. Зокрема, пацієнтів із пневмонією за цей час було понад 1,1 тис., майже 100 — з інфарктом міокарда.
Особливо вразив і запам’ятався випадок, котрий стався із зовсім молодим, 22-річним, офіцером. Одразу після того, як обійняв посаду провідного терапевта, я об’їздив практично всі бригади та їх підрозділи, і з кожним медичним працівником обмінявся телефонами, щоб вони мали змогу у складних випадках проконсультуватися для надання кваліфікованої допомоги. І от одного разу вночі дзвінок від стурбованого фельдшера, який не мав досвіду лікування інфаркту міокарда. Телефоном через Viber він передав кардіограму хворого, і мені стало зрозуміло, що в геть молодого бійця — широкий інфаркт, ускладнений кардіогенним шоком, і що необхідно вкластися в ту саму «золоту годину». Я коригував призначення ліків, відслідковував перебіг захворювання, через Viber аналізував ЕКГ у динаміці, а тим часом організовував негайну евакуацію військового авіаційним транспортом до Харкова та надання йому екстреної спеціалізованої хірургічної допомоги. Всі учасники рятувальної операції працювали злагоджено, немов механізм годинника. Коли реанімаційний автомобіль під’їхав до злітного майданчика, туди якраз приземлявся санітарний вертоліт. На офіцера вже чекала реанімаційна бригада нашого центру, щоб одразу перевезти його до Інституту загальної та невідкладної хірургії ім. В. Т. Зайцева, який найближче розташований до місця посадки.
Висококваліфіковані фахівці негайно провели коронографію і виявили оклюзію коронарної артерії масивним тромбом. За показаннями одразу ж виконали стентування, і молоде життя було врятоване.
Що змінила війна у медичній службі?
Досвід воєнних дій змінив, по-перше, самих медиків, зміцнив їх дух, стійкість, дав розуміння своєї особливої ролі в АТО. Я бачив блиск в очах медпрацівників, що означав готовність надавати допомогу і плідно співпрацювати з усіма, хто здатен покращити її рівень. Мені припало до вподоби й ставлення керівного складу військової медицини до рядових медиків, виховна роль головних медичних фахівців, які постійно були на передовій, об’їжджали підрозділи, спілкувалися з молодими спеціалістами. Це не тільки сприяло організації якісного та своєчасного надання медичної допомоги, визначенню шляхів евакуації тощо, а й впливало на виховання кадрів, виявлення кращих, надання їм можливості службового росту, навчання, розвитку.
За роки війни завдяки агітаційній роботі збільшилася кількість цивільних медиків. Насамперед, це середній і молодший персонал. Іноді їм, особливо місцевим, доводиться дуже нелегко. Не всі їх земляки з прифронтової зони ставляться до них позитивно, враховуючи депресивність настроїв населення, що з’являється під впливом інформаційної війни. Однак місцеві жителі з обох боків фронту зі своїми проблемами звертаються до наших лікарів. Переходять через блокпости й отримують кваліфіковану допомогу у військових госпіталях та створених у районних лікарнях лікарсько-сестринських бригадах підсилення, що складаються із військових терапевтів, хірургів, анестезіологів і медсестр. На прийом до них часом шикуються черги із місцевих жителів.
Другою значною зміною у військовій медицині є організація її роботи. Я не даремно розповідав, як ми рятували молодого офіцера з інфарктом — це яскравий приклад скоординованої діяльності всіх рівнів надання медичної допомоги для досягнення результату — порятунку життя.
І третьою позитивною ознакою є посилення матеріальної бази. Польові госпіталі, які ми створювали на початку війни, нині перетворилися на стаціонарні заклади з надання висококваліфікованої допомоги. Усі вони укомплектовані високопрофесійними лікарями, які три роки тому виконували службові обов’язки за ротацією з відповідних регіональних військово-медичних клінічних центрів. А тепер посади комплектуються штатними лікарями, середнім та молодшим медичним персоналом. Госпіталі оснащені необхідною сучасною діагностичною апаратурою, обладнанням для реанімаційних заходів та подальшого лікування. Крім цього, розроблені ефективні шляхи евакуації хворих і поранених з поля бою та з підрозділів, що ведуть бойові дії.
Зараз уже немає потреби транспортувати поранених чи хворих до регіональних медичних центрів. Починаючи з другого року ведення війни, їх лікують, не вивозячи із зони АТО. Коли ж виникають ускладнення, то військовослужбовцям надають допомогу в клінічних центрах і тилових госпіталях, одним із яких є наш Військово-медичний клінічний центр Північного регіону. Він розташований найближче до лінії фронту, тому і навантаження тут найвище. Але ми маємо все необхідне обладнання — від комп’ютерного томографа до апаратури спостереження за життєвими показниками у відділенні реанімації. З гордістю можу сказати, що наш центр не поступається відповідним військово-медичним закладам світу, які займаються порятунком життя людей, котрі беруть участь у військових конфліктах. Але тим, що саме війна стала приводом для розвитку медицини, пишатися не варто. Дуже хочеться, щоб вона скінчилася якомога швидше, щоб не страждали люди, щоб лікарям не снилися воїни, яких не вдалося врятувати…
Зараз на передовій — відносне затишшя, бувають дні, коли настає й повна тиша. Військові схильні вважати: тиша — перед бурею, але лікарі вірять, що за тишею прийде довгоочікуваний мир.
Записала Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ», м. Харків
