Гіппократ — безумовно, найавторитетніший лікар усіх часів і народів, але найвпливовіші твори класичної медицини авторства великого елліна, здавалося б, резонно розглядати вже з точки зору історії, а не в медичному контексті. Проте група вчених із США та Греції довела, що його доробки зарано списувати в архів.
Діагнози підтверджено!
Гіппократ жив у IV-V ст. до н.е. на острові Кос, розташованому в Егейському морі. Давньогрецький лікар та його численні учні описали симптоми хвороб і методи їх лікування, а історики багато років намагалися з’ясувати, які ж саме то були захворювання. До сьогодні в них було мало орієнтирів, на які вони могли б покладатися у верифікації діагнозів, окрім розшифрованих текстів та власної інтуїції.
Аж ось наприкінці 2017 року дослідники із Кембриджа разом із грецькими експертами в галузі археології й антропології знайшли підтвердження письмовим описам гельмінтозів, від яких потерпали стародавні греки. (Узагалі, до часів Гіппократа дані про інфекційні та паразитарні захворювання в античних мешканців островів Егейського моря фактично не збиралися, на відміну від пізніших періодів.)
У текстах Гіппократа були описані симптоми паразитарних інвазій та навіть наводилися назви «черв’яків», які їх викликали: Helmins strongyle, Ascaris, Helmins plateia.
Команда дослідників знайшла перші археологічні докази існування цих паразитів, детально описаних 2500 років тому у творах Гіппократа, в екскрементах з доісторичних поховань епохи неоліту, бронзової ери та римського періоду на грецькому острові Кеа. Мікроскопія допомогла ідентифікувати у випорожненнях яйця черв’яків, які давно відомі в сучасній медицині під назвами «Волосоголовець хвістоволосий» (Trichuris trichiura) та «Аскарида людська» (Ascaris lumbricoides). Від трихоцефальозу потерпали ще греки епохи неоліту, другий паразит інфікував еллінів, які жили в бронзову еру. Цікаво, що в текстах Гіппократа детально описано симптоми цих гельмінтозів: блювання, у тому числі з червами, діарея, лихоманка й озноб, печія, слабкість, здуття живота.
Що ж, це дослідження «стародавніх паразитів» не тільки показує, як ми можемо об’єднати археологію з історією медицини, аби краще зрозуміти досвід відомих вчених та лікарів античності, а й дає нам привід зменшити скепсис до творів давньогрецьких медиків і переглянути доробки, котрі належать найавторитетнішому з них.
Привід переглянути
Батько медицини все ж вирізняється на тлі античних та середньовічних медиків глобальністю і містичністю: він залишив нам не тільки фундаментальні праці з медицини, а й доволі сумнівів щодо їх авторства. До того ж чимало творів Гіппократа стали відомими лише в перекладі. І якщо ретельно переглянути всі його надбання та досягнення, думка про те, що під іменем Гіппократа приховується група давньогрецьких учених, стає більш вірогідною.
Соранас Ефеський, перший грецький гінеколог, який жив у ІІ ст. н. е., став також першим біографом Гіппократа і джерелом основної інформації про нього. Утім, ще й сьогодні точаться суперечки навіть щодо дати народження батька медицини — годі й казати про встановлення авторства наукового спадку, що носить його ім’я.
Корпус, збірник, або колекція Гіппократа (лат. Corpus Hippocraticum) — антологія, котра складається із близько 60 ранніх давньогрецьких медичних текстів, тісно пов’язаних із самим Гіппократом та його вченням. Корпус Гіппократа містить підручники, лекції, дослідження, нотатки та філософські нариси з різних медичних дисциплін у довільному порядку, вони варіюють (іноді суттєво) за змістом, датою написання, стилістикою.
Також варто зазначити, що це тексти значною мірою невідомого авторства — жоден з них не підписано Гіппократом. Незважаючи на це, Corpus Hippocraticum розглядається як окрема праця, котра якнайкраще репрезентує медицину Гіппократа — той абсолютно новаторський природознавчий підхід, що залишається основою всієї сучасної медицини.
Геть забобони!
Гіппократ був першим, хто стверджував, що хвороби виникають природним шляхом, а не через покарання богів чи інші трансцендентні явища. Відтоді захворювання почали розглядати як наслідок впливу факторів навколишнього середовища, дієти та звичок. Саме він відділив медицину від релігії, а також започаткував основні дисципліни, наприклад, анатомію та фізіологію, хоча їх головні тези згодом було визнано хибними. Утім, це не завадило залишити термінологію батька медицини: саме Гіппократ почав класифікувати хвороби як гострі, хронічні, ендемічні й епідемічні та використовувати терміни «загострення», «рецидив», «криза», «пароксизм» тощо.
Школа Гіппократа надавала великого значення практикам клінічного спостереження та документації: лікарі мусили дуже чітко й об’єктивно фіксувати свої висновки та терапевтичні методи для того, щоб ці записи могли бути передані й використані іншими колегами чи учнями. Знову таки, йому ми зобов’язані суворими професійними стандартами: праця Гіппократа «Про лікаря» рекомендує фахівцям бути «завжди впевненими, чесними, спокійними, розуміючими та серйозними».
Гіппократ часто вдавався до модифікації способу життя як до терапевтичного інструменту — корекції дієти та виконання фізичних вправ. Зокрема, у такий спосіб він намагався лікувати цукровий діабет, і тому вважається ще й основоположником профілактичної медицини (йому навіть приписують такі маловідомі кредо, як «Нехай їжа буде вашими ліками» та «Прогулянка — найкращі ліки для людини»).
Терапевтичний підхід Гіппократа час від часу зазнавав справедливої критики, передусім через те, що не був сконцентрований на спеціалізованому лікуванні (хоча цей напрямок почали розвивати в Елладі ще за його часів). Пасивність лікування Гіппократа зазначали навіть середньовічні фахівці, а французький лікар XVII ст. Антуан Ходуар навіть назвав його практику «медитацією до смерті» (утім, різні джерела приписують цей сарказм ще кільком авторам різних часів — знову легенда!).
Звісно, медицина Гіппократа і подекуди її філософія далека від сучасної науки. Проте не слід забувати, що саме батько медицини, овіяний міфами та легендами, першим порушив основні питання превентивної медицини, гігієни, діагностики, прогностики, терапії, та найголовніше те, що він заклав фундамент сучасної медичної теорії й практики.
Підготувала Любомира ПРОТАСЮК, спеціально для «ВЗ»
