Проведення медичної реформи у будь-якій високорозвиненій країні світу починалося з реорганізації системи охорони здоров’я у такий спосіб, щоб у власному здоров’ї була зацікавлена передусім людина. У нас же сьогодні під пильним наглядом маршрут пацієнта, договори з лікарем, протоколи лікування, забезпечення медикаментами тощо, тобто все, окрім головного — профілактики. Шкода, але, схоже, ані держава, ані профільне Міністерство не надають цій важливій складовій охорони здоров’я належного значення.
Іван КАТЕРЕНЧУК, завідувач кафедри внутрішньої медицини №2 з професійними хворобами ВДНЗУ «Українська медична стоматологічна академія», доктор медичних наук, професорСаме ці моменти насамперед і треба прописувати у реформах, адже ми говоримо про охорону здоров’я. Тож про важелі, які впливають і стимулюють саме охорону, а не відновлення здоров’я — цебто елементи профілактики, — і слід говорити в першу чергу.
Шкода, але тривалість життя населення України значно менша, ніж мешканців більшості європейських країн. З огляду на ці реалії, мають бути виявлені причини того, чому громадяни нашої країни частіше хворіють, довше лікуються та менше живуть, ніж населення більшості держав Європи. Ми як лікарі знаємо: лише встановивши правильний діагноз, можна розробити ефективну систему подолання причин і наслідків.
На мій погляд, нині вся увага зосереджена лише на реформі організації лікувальної допомоги на принципах сімейної медицини та покращенні забезпечення ліками. Багато ж важливих питань залишаються поза увагою, хоча саме вони визначають якість і тривалість життя населення. Більше того: метою медичної реформи визнано забезпечення всім громадянам України рівного доступу до якісних медичних послуг та перебудову системи охорони здоров’я так, аби в її центрі був пацієнт. Тобто, на превеликий жаль, реформа охорони здоров’я розглядається через призму лікування хворого, а не через шляхи забезпечення здоров’я людини, підвищення якості та тривалості її життя.
Вважаю, що саме профілактика, а не лікування, є найважливішою ланкою у формуванні, підтримці та збереженні здоров’я населення. Передусім про власне здоров’я зобов’язаний турбуватися сам дорослий пацієнт, а про здоров’я дітей та осіб похилого і старечого віку — батьки й дорослі діти. Роботу з координації формування здорового способу життя мусять проводити Міністерство охорони здоров’я та його відповідні структури на місцях. Отже, у центрі уваги практично всіх лікувальних закладів, починаючи із ЦПМСД, має бути профілактика.
Сьогодні, згідно зі статистичними даними, основна причина передчасної смерті в Україні — захворювання серцево-судинної системи, факторами ризику яких є паління, вживання алкогольних напоїв, низька фізична активність, надмірна маса тіла, ожиріння й стреси. Досягнувши зменшення негативного впливу цих факторів, нормалізації артеріального тиску та рівня холестерину у крові, можна забезпечити зниження смертності населення у 5-10 разів. Це підтверджують результати досліджень, проведених у Європі. І тут слід зазначити: усунення низки несприятливих для здоров’я факторів не вимагає значних додаткових коштів, навпаки — на реалізації деяких гроші можна навіть зекономити.
Як це здійснити? В амбулаторях сімейної медицини має бути достатня кількість лікувально-діагностичної апаратури для визначення параметрів здоров’я пацієнта. Переконаний: засоби обстеження (ваги для контролю маси тіла, апарат для вимірювання артеріального тиску) повинні бути також у кожній сім’ї, так само як гімнастична стінка, гантелі, велосипеди тощо. На мою думку, саме сім’я зобов’язана формувати здоровий спосіб життя, а сімейний лікар як «позаштатний» її член має бути порадником і контролером дотримання правил здорового життя всієї родини. Ці його обов’язки треба офіційно прописати, що цілком відповідає головним принципам сімейної медицини, визначеним ВООЗ: довготривалість і безперервність спостереження; багатопрофільність первинної медичної допомоги; відношення до сім’ї як до одиниці медичного обслуговування; економічна ефективність та доцільність допомоги; координація медичної допомоги; відповідальність пацієнта, членів його сім’ї та суспільства за збереження й покращення його здоров’я тощо.
Якщо керуватися вказанами настановами ВООЗ, то не пацієнт, як це декларується сьогодні реформою, а сім’я повинна обирати собі сімейного лікаря. З іншого боку, згідно з умовами укладання декларації про обслуговування пацієнт може в будь-який час, звернувшись до іншого лікаря, автоматично розірвати договір, підписаний ним раніше. Тож чи будуть у цьому випадку забезпечені довготривалість і безперервність спостереження? Чи може тоді вважатися нормальною ситуція, коли, скажімо, чоловік обере собі одного сімейного лікаря, дружина — другого, а їх батьки, що проживають разом з ними, — третього? Виникає закономірне запитання: хто ж тоді сімейний лікар цієї родини? І чи не порушується тут знову ж таки вже згаданий принцип довготривалості та безперервності спостереження?
Згідно із реформою ми начебто надаємо пріоритет і великі права пацієнтові: кого хочу, того й оберу собі сімейним лікарем. А насправді мешканці сільської місцевості обмежені у виборі, бо змушені передбачати можливість не лише кваліфікованої, а й своєчасної медичної допомоги та її доступності. Не їхати ж їм на профілактичний огляд до сімейного лікаря через три села, та й чи зможе він їх навідувати в разі потреби? Чи матиме можливість такий віддалений лікар виявляти захворювання на ранніх стадіях і своєчасно їх лікувати? Чи здатний буде проводити профілактику захворювань, вивчати умови праці та життя своїх пацієнтів? Чи діятиме за таких умов матеріальна зацікавленість лікаря у проведенні профілактичних заходів та вивченні умов життя і праці його пацієнтів? Чи почує його місцева влада, яка безпосередньо впливає на природні та соціальні чинники, що визначають рівень здоров’я популяції? Запитань, як бачимо, більше, ніж відповідей.
Сьогодні декларується пристойна заробітна плата для тих сімейних лікарів, які наберуть 2 тис. пацієнтів. Тобто, виходить, коли їх буде менше, то і зарплата фахівця виявиться нижчою. Але ж у сільській місцевості нереально мати озвучену кількість пацієнтів, а, враховуючи специфіку роботи, навантаження на сімейного лікаря на селі є не меншим, ніж у місті. Тож і грошова винагорода за роботу, треба розуміти, має бути не меншою, незалежно від кількості пацієнтів.
На мою думку, реформа охорони здоров’я — це передусім реформа відносин між владними структурами та громадянами, метою якої є формування міцного здоров’я останніх, підвищення якості та тривалості їх життя завдяки дотриманню ними здорового способу життя, інших профілактичних заходів, а держава зобов’язана забезпечити своєчасне та якісне лікування в разі виникнення захворювання. Діяльність державних інститутів у реформуванні системи охорони здоров’я має бути спрямована не тільки на створення та забезпечення умов отримання громадянами якісної медичної допомоги, а й на заохочення тих із них, хто про нього дбає. Йдеться про грошові премії, безкоштовні путівки на відпочинок тощо. Чому б не запровадити це? Важливо також, щоб і наші ЗМІ пропагували та рекламували не ліки, а здоровий спосіб життя.
Саме держава має дбати і про розвиток інфраструктури для можливостей здорового способу життя (велосипедні доріжки, парки, стадіони, спортивні майданчики, туризм), забезпечувати екологічні умови, доброякісну питну воду, здорове й дієтичне харчування своїм громадянам. Згадую, як колись у кожному місті в нас були дієтичні їдальні. А де вони тепер? Та й у санаторіях раніше було 15 дієтичних столів, нині ж тільки 5. Чому? Думаю тому, що наша держава зняла із себе відповідальність за здоровий спосіб життя своїх громадян. От і маємо те, що маємо. Наведу інший приклад. Коли у Фінляндії у 60-70-ті роки минулого століття зафіксували найвищі показники смертності від серцево-судинних захворювань, там скоригували культуру споживання їжі: у кожному закладі харчування розмістили вітамінні столи з безкоштовними салатами та фруктами — так звані куточки здоров’я, почали пропагувати місцеві ягоди з антиоксидантними властивостями. І результати помітили вже через 20 років, нині ж у Фінляндії — найнижчий рівень смертності внаслідок вказаних недуг. Наша держава має взяти за взірець таке піклування про своїх громадян.
Однак будь-які заходи не дадуть належного ефекту без безпосередньої участі у реформуванні охорони здоров’я самої людини. У суспільстві необхідно створити такі умови, щоб громадянин змушений був повсякчас піклуватися про здоров’я. Хворіти не має бути вигідно! Якщо ж це станеться, людина повинна бути впевнена, що їй не доведеться витрачати останні заощадження на придбання ліків або на проведення оперативного втручання. Це зобов’язана гарантувати їй держава. Але така допомога забезпечуватиметься повсякденною працею кожного, його здоровим способом життя, фінансовим внеском у державну скарбничку здоров’я. Шлях до цього один — профілактика захворювань. Саме завдяки дотриманню громадянином правил здорового способу життя, гігієнічним навичкам, вчасному проведенню профілактичних щеплень, а також створенню для людей належних умов праці та побуту, їх участі в регулярних профілактичних оглядах і виконання ними рекомендацій сімейного лікаря можна досягти основної мети реформування — зробити життя українців довшим, а здоров’я — міцнішим.
