Хоспіс у Дубно, створений сім років тому, став першим закладом з надання паліативної допомоги на Рівненщині. На жаль, поки що він так і залишається єдиною установою такого типу в області. Однак, полегшуючи страждання немічним людям, наразі хоспіс і сам потребує допомоги та підтримки, бо, як і його пацієнти, він не живе, а виживає.
Експериментальне ноу-хау
Микола КРУЖАЙЛО, завідувач відділення паліативної медицини (хоспіс) ВКНЗ «Дубенський медичний коледж» Рівненської обласної радиТаке поєднання (коледж-хоспіс) — своєрідне ноу-хау. Існують просто лікарні-хоспіси, хоспіси як відділення у складі лікарень чи просто хоспісні ліжка у структурі відділень. За кордоном хоспіси діють також при церквах. А от про хоспіси при коледжах я досі не чув. Не знаю достеменно, чому було прийняте таке рішення. Але коли створювали хоспіс, то персоналу обіцяли роботу мало не в раю! Бо коледж — це освіта, а освіту, як відомо, фінансують значно ліпше, ніж медицину. Насправді ж усе вийшло не так. Виявилося, що кошториси — різні, й на хоспіс коледж не може витратити жодної копійки. Тобто відділення паліативної медицини (хоспіс) і коледж фінансуються окремо. Іншими словами, хоспіс — така собі валізка для медколеджу, котру важко нести і шкода кинути, бо як-не-як — а база для студентів (хоча чимало батьків проти того, аби хоспіс був полігоном для навчання дітей).
З цього приводу можна багато дискутувати, і в кожній думці знайдеться зерно правди, але, як би там не було, передусім варто подбати про хворих людей, що потребують нашої допомоги. Адже хоспіс — специфічний заклад, лікарня для хворих, чиї недуги не піддаються лікуванню. Тож ми мусимо зробити все, аби хворий не думав, що про нього забули, аби він та його родина бачили й відчували: ним опікуються. Ми повинні наблизити до хворого домашній затишок і тепло. На жаль, здійснити це в нинішніх умовах дуже складно. Та і які умови взагалі можуть бути в колишніх келіях монахинь?
Медичний заклад чи історична пам’ятка?
Хоспіс розташований у будівлі XVI-XVII століть — монастирі кармеліток, що перебуває під охороною держави як історична та культова споруда, тож зрозуміло, що суттєва реконструкція для поліпшення перебування хворих тут неможлива. Депутати Рівненської обласної ради намагалися реорганізувати хоспіс і перевести його у сучасне приміщення. Навіть було зроблено перші кроки: споруду передали УПЦ КП (ми тепер у суборенді), але на цьому все й зупинилося. Видно, «війна за портфелі» в обласній раді й облдержадміністрації заважає можновладцям. Вони не бачать, у яких умовах перебувають люди наприкінці свого життя.
Треба віддати належне директору Дубенського медичного коледжу Надії Венгрин, стараннями якої у хоспісі все ж чимало зроблено: відремонтовано санвузли, у палатах встановлено умивальники. Завдяки різним гуманітарним місіям вона придбала функціональні ліжка, білизну, кисневий концентратор, електрокардіограф, візки, обладнала сучасну холодову кімнату. Створено навіть одну VIP-палату з окремим санвузлом, крім цього, у багатьох палатах є телевізори, радіо. Чимало приміщень облаштовані під смаки хворих, адже перебувають вони в них тривалий час. Маємо достатню кількість візків, щоб тих, кого можна, улітку вивезти на прогулянку. Але до євростандартів нам іще далеко. Хоча від хворих і їх родичів скарг не було. Усе це завдяки персоналу, який самовіддано працює, аби забезпечити цим нещасним належний комфорт.
Пацієнти є — місць немає
Щороку в Україні помирають майже 500 тис. хворих на онкопатологію та інші тяжкі хронічні захворювання, що супроводжуються больовим синдромом. Це страшна цифра, яка, на жаль, не зменшується. Таким чином, виходячи зі стандартів ВООЗ — 1 ліжко на 10 тис. населення, потреба у хоспісних ліжках становить понад 4,5 тис. В Україні ж розгорнуто трохи більше 850 ліжок, у тому числі 35 наших. Для регіону це практично нічого! Зараз украй необхідно відкрити хоспіс у м. Рівне та десь на півночі області, скажімо у Сарнах. До слова, «Програма розвитку паліативної допомоги в Рівненській області 2016-2020 рр.», прийнята обласною радою минулого скликання, це передбачає.
Як показує аналіз документів, найбільша кількість хворих надходить із Дубно, сіл Дубенського району, ближніх районів і Рівного. Але це не означає, що в Дубровиці, Сарнах чи Вараші хоспісних хворих немає. Просто ми від них дуже далеко — понад 250 км, і вони до нас не доїжджають.
Та й без них, варто зізнатися, потужностей нашого хоспісу не вистачає, щоб надати допомогу всім, хто її потребує, адже ліжок тільки 35. До речі, коли хоспіс тільки-но почав працювати, у ньому було розгорнуто 45 ліжок. Але тоді ми не мали нормативної бази і фактично приймали на лікування всіх бажаючих, не враховуючи потреб хворих. З часом накопичили досвід, персонал закладу пройшов відповідні навчання, тренінги, курси вдосконалення. А у 2013 році вийшли Наказ МОЗ №41 «Про організацію паліативної допомоги в Україні», де було розписано порядок надання подібних послуг, низка інших нормативних документів, методичних вказівок тощо. Значну допомогу отримали від Івано-Франківського хоспісу, зокрема знаної на всю Україну та за кордоном лікаря Людмили Андріїшин. І, зрештою, ми змогли правильно відбирати хворих для перебування у хоспісі. Крім того, обсяг допомоги, на яку може розраховувати пацієнт нашого закладу, дуже специфічний, тож для того, аби надати її якісно, ми скоротили кількість ліжок до 35.
Відтак ретельно відбираємо хворих на госпіталізацію. В основному приймаємо пацієнтів із четвертою стадією раку, особливо з вираженим больовим синдромом, метастазами в кістки чи інші органи, а також із тяжкими паралічами після крововиливу в мозок, розладами діяльності внутрішніх органів чи тяжкими захворюваннями серцево-судинної системи з набряками і ядухою. Правду кажучи, багато хто не розуміє, що таке відділення паліативної чи хоспісної допомоги. Чомусь основна маса населення ототожнює нас з інтернатом для інвалідів і людей похилого віку. Проте хоспіс — це лікувальний заклад, специфікою якого є надання допомоги невиліковним хворим мультидисциплінарною командою у складі лікарів, медичних сестер, психолога, волонтерів, священика чи духівника з обов’язковим залученням родичів. Тож перш ніж направити пацієнта до нас, лікарі повинні присвоїти йому статус паліативного хворого з прогнозованою тривалістю життя в межах 12 місяців.
З моменту створення закладу і до сьогодні у хоспісі побували 652 пацієнти, з них 254 зі злоякісними новоутвореннями різних локалізацій. Померли у закладі за весь період 305 хворих, значна частина виписалася, щоб піти із життя вдома, в оточенні близьких людей. Одиноких серед наших пацієнтів практично немає. Звісно, переважна більшість хворих старечого віку, але багато й молодших. Наймолодша наша пацієнтка була 1989 року народження, найстарша — 1913-го.
Кадри вирішують якщо не все, то багато чого
Девіз хоспісу, за яким працюємо: «Ми не можемо додати днів до життя, але можемо додати життя до днів, визначених кожному Богом». Допомога нашої мільтидисциплінарної команди полягає в тому, щоб позбавити болю, фізичного і душевного, забезпечити хворому гідне життя до останньої хвилини, убезпечити сім’ю від дискомфорту, допомогти родичам. Сьогодні у її складі — 61 фахівець, у тому числі 16 медичних сестер і 16 молодших медичних сестер для цілодобового забезпечення роботи. Створено виїзну паліативну службу та збережено лабораторію. Працюють харчоблок і допоміжна служба. Щодо студентів коледжу, то на базі хоспісу під керівництвом викладача вони опановують навички загального догляду за хворими. Також студенти входять до груп волонтерів, які у позанавчальний час надають посильну допомогу нашим пацієнтам.
У хоспісі створено також кімнату психологічного розвантаження персоналу, у якій відбуваються тренінги, де медичних працівників навчають, як зменшити вплив так званого синдрому вигорання чи захиститися від нього. Повірте, у працівників хоспісу дуже виснажлива робота — ви не знайдете жодного відділення у звичайному стаціонарі, де одночасно перебувало б стільки важкохворих! Так, є кардіологічні чи травматологічні відділення, де багато пацієнтів з тяжкими патологіями. Але там вони отримують допомогу, одужують і йдуть додому, а в нас — до Бога. У жодному відділенні під час ранкового туалету не потрібно одночасно знімати й одягати 25-30 підгузків. А ще треба чоловіків поголити, жінкам розчесати волосся, усім почистити зуби…
Основна ж наша проблема — це транспортування хворих. У хоспісі немає ліфта, тож доводиться «совати» (інакше не скажеш) хворих і покійників на другий поверх і вниз руками жінок — медичних сестер і нянь. Це навіть уявити страшно. Особливо вночі, коли покійника треба занести з другого поверху в холодову кімнату. Іноземні меценати виділили нам кошти на встановлення такого підйомника, але «бюрократична машина» не дає можливості цього зробити.
Заклад створили і… забули про нього
І це при тому, що держава жодним чином нам не допомагає. Хоспіс створили та й забули… Знаєте, я в медичній галузі вже майже 46 років, як то кажуть, «бачив смаленого вовка», але такого зневажливого ставлення до медицини, як зараз, ніколи не було. Крім громадської організації «Українська ліга розвитку паліативної та хоспісної допомоги» та Міжнародного фонду «Відродження», ми нікому не потрібні.
Для того аби щось зробити, потрібно мати кошти. Проста арифметика: на січень, як і на лютий, для придбання медикаментів нам виділили по 7 тис. грн. Отже, на щодень для кожного із 35 наших хворих виходить по 6,66 грн. Ось саме тому у хоспісі сьогодні замість 35 пацієнтів перебувають 25, бо так на кожного з них припадає аж… по 9 грн. А хворому ж треба і їсти, і щонайменше 1-2 підгузки, 1-2 пелюшки, серветки, вологі та сухі, туалетний папір… Щоб обслужити таку людину, медична сестра та няня повинні одягнути рукавички, фартух, маску. А ще хворих потрібно мити, розчісувати, чистити їм зуби. Про ліки мовчу, бо їх просто немає. Хто думає, що я перебільшую, може особисто перевірити на сайті МОЗ України, на якому відображено всі медичні установи і наявність у них ліків та предметів догляду залежно від фінансування. Там у нашого закладу — суцільні нулі. Так і живемо…
Сподіваємося, що в цьому році нарешті виділять кошти на паліативну медицину, адже медична реформа передбачає утримання хоспісів і надання паліативної допомоги в повному обсязі за рахунок держави. Щоправда, поки ми маємо лише обіцянки очільника МОЗ України Уляни Супрун. Я ще можу зрозуміти затримку коштів поліклінікам, центрам ПМСД, лікарням, адже там ще не укладено угод «пацієнт-лікар», не всі заклади стали комунальними. Але що заважає виділити фінансування для нас? Наш хоспіс — давно комунальний заклад обласної ради, нам не треба укладати жодних угод, то що чи хто заважає надати нам кошти для забезпечення належної допомоги пацієнтам, ніяк не второпаю!
Сьогодні «позичаю очі в Сірка» і кожного переконую, що в держави немає грошей, реформи ще тривають, невдовзі все буде, з однією метою: аби родичі хворого внесли кошти на створений нами рахунок благодійного фонду. Крім цього, проводимо різні акції, щоб залучити хоч якусь суму. На щастя, розуміння знаходимо, тож принагідно дякую всім, хто допомагає вирішувати наші проблеми. Значні суми ми отримали від наших друзів з-за кордону, зокрема від пана Харальда (Harald Vågene) з благодійної організації LionsClub (Норвегія), а ще — із Польщі, Франції та інших країн. Вдячні також релігійним громадам й організаціям, котрі не полишають нас сам на сам із нашими проблемами.
Дуже хочемо, аби можновладці зрештою нас почули-побачили і дали можливість нормально працювати. А для цього треба небагато: гідну заробітну плату замість копійок, які ми отримуємо, та належне фінансування закладу для забезпечення кожному хворому повноцінного життя до його завершення.
Дана РОМАНЮК, спеціально для «ВЗ»
