«Першу операцію в Донецькому аеропорту я робив, маючи кілька ампул лідокаїну, дві сигарети та пляшку Jack Daniel’s», — пригадує літо 2014 року сержант Олександр Калій із позивним Док, санітар взводу 93-ї бригади, один із «кіборгів», які боронили ДАП. За час служби в АТО чоловік офіційно врятував 278 бійців, хоча справжня цифра в декілька разів більша.
На передову — з боєм
Олександр КАЛІЙ, сержант Харківського обласного військового комісаріатуЗа два тижні разом із легендарною 93-ю бригадою він потрапив у Донецький аеропорт. «Чому взяли саме санітаром, а не медбратом? Номінально така ставка існує в кожному підрозділі. Але їх займають переважно дружини офіцерів, які сидять далеко від місця бойових дій. А саме на полі бою медбратів і не вистачає», — пояснює Олександр.
Захисники летовища вгледіли на сумці Калія червоний хрест і відвели в невеличку кімнату, ущент забиту пораненими. Майже цілий день він чистив рани, перев’язував. «Скальпеля не мав. Натомість у мене був гарний мисливський ніж. А ще кілька пляшок елітного алкоголю в якості антисептика та знеболювального. Чого-чого, а напоїв із Duty free в Донецькому аеропорту вистачало», — розповідає Док.
Того ж дня довелося провести й першу операцію в польових умовах. Серед поранених був воїн із загрозою гангрени.
«Я одразу відчув у кімнаті гострий запах сиру — саме завдяки йому й знайшов хлопця. У того вже була флегмона червоного кольору. Вона дала дуже високу температуру. От-от — і почнеться гангрена, — пригадує Олександр. — Цього бійця ми рятували разом із хірургом Вадимом Бойчуком (він згодом отримав поранення в руку, тепер не оперує). Мали лише 3 ампули лідокаїну. Стільки колють, коли зуб видаляють, а в нас це була вся анестезія. Під цим знеболюванням ми майже по живому різали передпліччя».
Оперували, підсвічуючи собі ліхтариками, які припасували до лоба. Замість операційного столу — просто рівна поверхня. Проте за першої нагоди всіх поранених відправили до шпиталю.
Гемостатичні засоби «віджимали» у противника
Після ДАП Олександр Калій разом із своїм підрозділом боронив Тоненьке, Піски, Водяне, Опитне, Спартак. Був якийсь час і під Горлівкою, де в невеличкому селі став у пригоді його педіатричний досвід. Поблизу мешкала багатодітна родина, тож «кіборгу» довелося вакцинувати малечу за Календарем. «Я просив виписати потрібні вакцини, нам їх спеціально привозили, бо медичне постачання поблизу зони бойових дій — не дуже, і щепив немовля», — пригадує чоловік.
Перші півроку на фронті в медичній сумці Калія було небагато скарбу: набори ІП для невідкладної допомоги виробництва 70-х років минулого сторіччя, із уже пожовклою ватою та старими джгутами. Гемостатичні засоби, які українські «кіборги» використовували влітку 2014-го, були російськими. «Кровостоп» ми «віджимали» у противника. Блокпост сепарський розгромили, підійшли, позбирали — ним і засипали рани», — пригадує Калій.
Згодом завдяки волонтерам Олександр уже мав все необхідне: хірургічні інструменти, шовний матеріал, анестезію, Celox — і міг за лічені хвилини розгорнути мобільну операційну. Чимало засобів для польової медицини волонтери закуповували за кордоном. Завдяки їм імпортні турнікети, якими вже давно користуються військові країн НАТО в умовах бою, витіснили радянські гумові джгути. Спочатку з’явилися оригінальні турнікети CAT, потім їх замінили вже вітчизняні — «Січ». «Знаєте, яку найпершу помилку робить чи не кожен український боєць? Намотує гумовий джгут на приклад автомату, той швидко висихає на сонці, тріскається, і за потреби ним кровотечу вже не спинити. Нащо вони це роблять — ніхто до пуття пояснити не може, — емоційно розповідає Калій. — Серед медичних засобів, які є в арміях, найкращі — ізраїльські. Їх бандажі дуже високоякісні. Там зовсім інша структура тканини — можна використовувати і як джгутовий матеріал, і для перев’язок. І тампони для ран також напрочуд хороші».
Тампони для ран в українських реаліях — майже диво. Замість них на фронті найчастіше використовують… жіночі. «Якось у мене був поранений — дуже великий хлопець. Я дістав тампон, уставив в отвір, лейкопластиром заліпив — і його повезли до шпиталю. Власне, про жіночі тампони на фронті мені ще мій дядько розповів, який воював в Афганістані», — пояснює медик. Коли бійця доправили до Артемівська (зараз Бахмут), з’ясувалося, що в нього рідкісна група крові — ІV з негативним резусом. Розшукати таку для переливання і в тилу проблема, а на фронті… Але вся кров завдяки тампону пішла в черевну порожнину. Там вона не втратила своїх властивостей, тому її звідти відкачали, процідили — і знову ввели пораненому. Так і врятували бійця.
Навчає тактичній медицині військових та цивільних
Здавалося б, за рік після початку війни медичне постачання на фронті мало б кардинально змінитися. І коли у квітні 2015 року Олександр потрапив до 3-го полку Кіровоградського спецназу, то, оглянувши аптечки бійців, склав перелік необхідного в умовах бою. Прийшов із ним до начальника медичної служби, а той лише руками розвів — нема такого. «Тому я звернувся до київських волонтерів, вони надіслали 10 тис. грн, і я купив потрібне в аптеці», — ділиться секретами виживання в умовах сучасної армії Калій.
Найчастіше на передовій Олександр мав справу з осколковими пораненнями — окупанти гатили із мінометів та важкої артилерії, не рахуючи набоїв. А бронежилети українських армійців не мали бічних пластин. «В одного хлопця, Сергія, усе тіло було всіяне осколками, навіть ділянка навколо очей. У нього були переломи обох рук, їх згодом ампутували, втратив багато крові. Благав нас: «Дострельте мене, хлопці!» Я вколов йому знеболювальне, але так, щоб він залишався притомним. І поки чекав на машину, час від часу піднімав йому ноги та опускав — щоб тілом продовжувала циркулювати кров», — пригадує воєнні будні санітар.
Коли хірург побачив пораненого — бійця несли до швидкої на ковдрі, — спитав, як хлопця звати, не сподіваючись, що той живий. Поранений озвався сам. Після ампутацій Сергій повернувся до родини, у нього нещодавно народилася дитина…
Наприкінці 2014 року до України з тренінгами із тактичної медицини приїхали американські та натівські фахівці. «Я прийшов, подивився, і нічого нового для себе не почув. Коли отримав би ці поради перед тим, як потрапити на фронт, вони виявилися б корисними. А так весь досвід польової медицини набув за півроку боїв», — зізнається Олександр.
Він щедро ділиться сьогодні своїми знаннями: проводить лекції-тренування з тактичної медицини та невідкладної допомоги для військових і цивільних, бо надзвичайні ситуації трапляються не лише на фронті. «Треба, щоб досвід не пропадав марно, бо якщо він дасть змогу врятувати бодай одне життя, значить, усе було не даремно», — переконаний медик. Так, одному зі слухачів розповіді «кіборга» стали в пригоді, коли поряд на перехожого впала бурулька. Інший врятував життя водієві, який потрапив у ДТП.
В екстремальній ситуації швидко забувають про антисептику. Але передусім треба дбати про власну безпеку. «У мене із собою завжди дві пари гумових рукавичок у пластиковому контейнері з-під «Кіндер-сюрпризу». Не варто лізти в рану голими руками — ти не знаєш, на що хворіє ця людина. Маю два приклади, коли хлопці допомагали пораненим із добровольчого батальйону, але через відсутність рукавичок інфікувалися: один — гепатитом С, другий — СНІДом», — пояснює Олександр.
Народний герой України
Попри те що Олександр уже не служить на передовій, а працює у харківському військкоматі, він продовжує опікуватися бійцями. Нещодавно разом із друзями з Богодухівського району Харківщини, де закінчив школу, медучилище та деякий час працював фельдшером, відремонтували і відправили на фронт «таблетку»: «Ця старенька модель має набагато кращу прохідність, ніж «Богдани», які можуть заїхати за пораненим, але не можуть виїхати. До того ж, «таблеткою» я вивозив півтора десятка поранених за раз, а «Богдан» стільки не витримає».
Олександр не втратив жодного пораненого: усі, хто пройшов через його руки, вижили. Офіційно таких — 278 бійців, але це ті, яких було зафіксовано документально. А реально їх — близько 700.
Попри це, Олександр Калій й досі не має державної відзнаки, окрім «Народного героя України», яким волонтери нагородили «кіборгів» у 2015 році. «У нас вшановують зв’язківців, кухарок, штабних працівників, — розмірковує Док, — а дівчата й хлопці, які на фронті, чогось нагород не мають. Може, не дуже цінують нашу роботу?».
Оксана ЯКУШКО, спеціально для «ВЗ»
