Багато хто вважає свою роботу другим домом, адже й справді більшість свого часу ми проводимо саме тут. А чи могли б так сказати про свою роботу працівники хоспісу? Як воно — щодня бачити людський біль? Як жити самому там, де чиєсь життя згасає?
Каміння з емоцій
Анна БІРУК, психолог відділення паліативної медицини (хоспісу) ВКНЗ «Дубенський медичний коледж» Рівненської обласної радиТака вже специфіка нашого закладу, що в ньому часто помирають хворі. Не завжди легко буває змиритися з втратами. Бо ж ми — не роботи, а люди із живими серцем і душею, і не можемо вимурувати стіну, відгородившись від пацієнтів. Адже ми не тільки працюємо з ними, а й переживаємо разом їх минуле і теперішнє. Хворі діляться з нами спогадами, розказують про сім’ї, довіряють усі свої думки. Звісно, що часто виникають симпатії, медсестри й санітарки прив’язуються до своїх підопічних, співчувають їм, між ними виникають довірливі стосунки. Ну не може медсестра в хоспісі просто зробити укол і вийти одразу з палати — обов’язково кілька хвилин ще поговорить з пацієнтом, який так прагне людяності та щирості. Так і стають близькими один одному.
Зрозуміло: усі працівники хоспісу усвідомлюють, що пацієнти тут доживають свої останні дні, та все одно смерть кожного з них завжди є стресовою ситуацією для медиків. І кожен ставиться до цього по-своєму: хтось дуже вболіває, хтось менше. Та головне — не тримати цей біль у собі камінцем. Бо з таких маленьких камінців із часом утвориться величезний камінь, позбутися якого буде дуже важко.
Не перейти межі
Універсального способу захисту від емоційного вигорання, на жаль, не існує — тут потрібен індивідуальний підхід. За багато років роботи в хоспісі я вже вивчила характери, темпераменти, емпатії та вподобання медпрацівників, тож відповідно до них підбираю методи профілактики вказаного стану. Періодично проводжу психологічну діагностику медперсоналу, наприклад, прошу їх намалювати будь-що і звертаю при цьому увагу на кольори, які вони використовують, а зміст самого малюнка потім аналізуємо разом.
Та медсестри й молодші медсестри і самі відчувають, коли в них настає крайній момент і час звернутися по допомогу, аби не перейти межі й не зірватися. Мені дуже подобається для розвантаження використовувати стрінг-арт, коли на цвяшки на дошці намотують нитками різні візерунки. Ось приходить до мене людина збуджена, переповнена емоціями, і я пропоную їй цю методику. Обираємо малюнок, кольори ниток. Спочатку в неї не виходить, нитки заплутуються, вона сердиться, потім зосереджується й водночас починає говорити і розповідає про все, що наболіло. Зрештою, сама незчується, як виллє душу. А підсвідомо, опрацювавши свої емоції та почуття, отримує й релаксацію. А до того ж — ще й картину, виготовлену власноруч.
Золоте правило для боротьби з емоційним вигоранням — уміння переключатися. Не можна нести роботу додому, а домашні справи — на роботу. У медиків є чудовий засіб захисту від стресів — білий халат. На ньому залишаються всі переживання, негативні емоції та почуття, які накопичуються на роботі. І знімаючи його, перед тим, як іти додому, ми позбуваємося разом з ним нехорошого вантажу.
Звісно, не в кожного виходить так легко. Хтось, буває, зривається на рідних. Тому разом на тренінгах ми вчимося виконувати дихальні вправи, аби втамовувати емоції й заспокоюватися. Раджу також, прийшовши додому з роботи, усамітнися на кілька хвилин або ж прийняти ванну, змиваючи із себе весь негатив, і лише тоді виходити до рідних. Для багатьох ресурсом є діти, які найкраще відволікають від робочих проблем і заряджають своєю енергією.
До речі, уже другий рік у нашому хоспісі діє кімната психологічного розвантаження. Вона завжди відчинена, і будь-хто в будь-який час може піти туди, щоб усамітнитися, посидіти та зібратися з думками, проаналізувати певну ситуацію. Можна ввімкнути спокійну музику і відволіктися від турбот. У цій кімнаті є також папір і олівці, тож можна помалювати (хай навіть якісь каракулі) та вилити у такий спосіб свої емоції. Медики приходять сюди, коли відчувають потребу в такій розрядці.
Часто проводимо індивідуальні та колективні бесіди й тренінги. Обираємо тему й обговорюємо її. Вчимося принципам контейнерності, тобто вмінню приймати враження й емоції, але пропустити їх через себе так, щоб вони не зашкодили фізичному і психологічному здоров’ю.
Навряд чи, влаштовуючись на роботу в хоспіс, медики до кінця розуміють усі нюанси такої роботи. Після процесу адаптації з’являється усвідомлення того, як тут працювати. Десь на другому-третьому чергуванні настає кризовий переломний момент. І ті, хто його переборює, залишаються. Та буває, що працівники не витримують емоційного навантаження. За час існування хоспісу було три випадки звільнення молодшого медичного персоналу.
Наприкінці життя
З іншого боку, не менш необхідна психологічна підтримка й нашим пацієнтам. Майже всі вони розуміють, куди їх привезли і для чого. Але при цьому я дивуюся їх насназі до життя і вмінню цінувати кожну його хвилину. Якщо подумати, то за своїми щоденними клопотами-турботами ми фактично не бачимо життя довкола. А наші пацієнти іноді звертають увагу на такі речі, яким ми самі не надали б значення, можливо, щось і втративши.
Ось і нещодавно заходжу в палату, а пацієнтка сидить і уважно дивиться у вікно, посміхаючись. А за ним, здавалося б, нічого особливого — пролітає сніг. Та її зачарували сніжинки, які виблискували під сонячними променями: «Ви бачите, яка краса?»
Ці люди на зламі свого життя в кожному бачать щось хороше, намагаються ловити кожну хвилинку. Вони годують голубів біля вікна і радіють тому, що комусь потрібні, адже можуть щось зробити, хоча б і для птахів.
Часто ми з пацієнтами також малюємо або ліпимо із м’якого пластиліну. Це теж допомагає їм відволіктися від гнітючих думок. Якось одна пацієнтка захотіла виліпити грушу. Та так захопилася, що зліпила й деревце, і тин біля нього. А потім згадала, що підсвідомо відтворила «картинку» зі свого дитинства: біля батьківської хати росла груша і стояв тин, на який дітлахи залазили, щоб поласувати смачними плодами. Ці приємні спогади додали жінці сил до життя. А медперсонал, знаючи про це, тепер приносить їй із дому груші, аби зайвий раз порадувати.
Часто буває, що пацієнти хочуть поговорити про свій кінець, і ми йдемо їм назустріч. Прикро, але в нашому суспільстві існує певне табу на смерть, як на щось неприємне та страшне. Але це — звичайний природний процес, і всі ми десь глибоко всередині розуміємо, що наше життя рано чи пізно закінчиться. І якщо хворий має страх перед смертю, ми намагаємося розібратися, чому він виник, що саме тривожить людину. Часто з’ясовується: насправді хворий боїться не смерті, а лише болю. Тож коли ми пояснюємо, що в хоспісі роблять усе можливе, аби пацієнти не відчували болю, людина заспокоєються.
Наші пацієнти готові говорити про смерть. Вони по-різному сприймають цю інформацію, але здебільшого спокійно. Багато хто хоче владнати певні юридичні моменти, скласти заповіт абощо. А інші пишуть листи своїм онукам, які ще не народилися, або ж дітям, котрим не зважувалися щось сказати, але все життя цього хотіли. Багато хто хоче посповідатися.
Тому говорити в хоспісі про смерть ми не боїмося. Навпаки, налаштовуємо наших пацієнтів сприймати їх останній прихисток — хоспіс — не як будинок смерті, а як дім життя. Так, ми не можемо додати днів до життя пацієнтів, але ми можемо додати барв до нього, наповнити цінністю їх останні хвилини.
Дана РОМАНЮК, спеціально для «ВЗ»
