Мабуть, на шляху кожного з нас зустрічалися професіонали з великої літери, яким ми готові сказати слова щирої подяки. Для жителів віддаленого робітничого мікрорайону Шерстянка таким взірцем порядності, людяності та професіоналізму є заступник головного лікаря Чернігівської міської лікарні №4 Людмила Прог. Понад 45 років своєї медичної діяльності вона присвятила цій лікарні. А загальний медичний стаж лікарської династії Прог, яку на початку минулого століття заснували бабуся та дідусь Людмили Аркадіївни, налічує понад 300 років.
ВЗ Чи вплинуло медичне середовище, у якому ви росли, на вибір професії та подальшу лікарську діяльність?
Людмила ПРОГ, заступник головного лікаря Чернігівської міської лікарні №4Узагалі вони з мамою були однокурсниками. Мама разом з інститутом евакуювалася до Новосибірська, там працювала в госпіталі, а ввечері вчилася. Батьки зустрілися в Новосибірську, коли частину, де служив мій батько, переводили на Далекосхідний фронт. Більше вони вже не розлучалися.
Один із дитячих спогадів: уночі дзвонить телефон, і мама або тато тихенько збираються та йдуть на терміновий виклик. Це не вважалося якимось героїзмом — відгулів ніхто не вимагав і плати додаткової теж. Звичайна щоденна лікарська робота. Я пишаюся своїми батьками і вважаю, що мені дуже пощастило з родиною. Для мене вони завжди були прикладом професіоналізму та порядності.
Ми з сестрою росли в медичному середовищі, тож після закінчення школи нам не потрібно було думати, куди йти вчитися. Звичайно, у медичний інститут. Моя сестра Гісса стала, як мама, акушером-гінекологом, а я пішла слідами батька й обрала фах терапевта.
ВЗ Ваш син Ростислав продовжив сімейну традицію і теж став лікарем, знаним ангіохірургом…
— Ростислав — лікар-кардіолог. Після закінчення інституту декілька років працював у Дніпропетровську, там захистив кандидатську дисертацію, а 14 років тому переїхав до Німеччини. Це був дуже ризикований крок, але, з іншого боку, в Європі високо цінують професіоналізм. Ростислав блискуче склав професійні іспити й одразу ж отримав дозвіл на роботу лікарем. Уже дев’ятий рік він завідує кардіологічним відділенням клініки в Дюссельдорфі, займається неінвазивними методами дослідження та лікування (ангіографією, стентуванням судин тощо).
ВЗ Обговорюєте із сином медичні проблеми?
— Звичайно! Щовечора спілкуємося по скайпу, він розповідає мені про свої операції, про роботу відділення. На жаль, навіть половини того, що мені розказує син, я не можу запровадити у своїй лікарні: немає ані обладнання, ані фінансування. Буває, що консультуюся з сином з приводу лікування хворих: надсилаю електронною поштою кардіограми, результати аналізів, а він радить, як діяти в тому чи іншому випадку, або ж підказує, до якого фахівця можна звернутися в Україні.
ВЗ Більшу частину свого лікарського життя ви присвятили 4-й міській лікарні. Чи не виникало бажання перейти працювати в більший заклад?
— Після закінчення інституту декілька років працювала в Курську, але дуже хотілося додому. І я вмовила чоловіка переїхати до Чернігова, де з 1957 року служив військовим лікарем мій батько. Тут одразу пішла працювати до 4-го поліклінічного відділення міської лікарні — єдиної тоді у Чернігові. Четверта поліклініка була поряд із нашим будинком, і це було вагомим аргументом, бо мала маленьку дитину. Мене тоді багато хто відмовляв, казали, що поліклініка невелика, немає можливості для професійного росту. Але я не послухала і ніколи не пожалкувала про своє рішення.
Працювала і розвивалася разом з нашою лікарнею. Спочатку ми були поліклінікою, потім на її базі відкрили медсанчастину «Промбуду», а згодом заклад передали на баланс міста й створили міську лікарню №4. Саме тоді з першої лікарні до нас перевели відділення терапії, ревматології, неврології. Так визначився основний напрямок нашої діяльності.
Вважаю, що мені дуже пощастило з колегами: у нас дружний, працелюбний колектив. Нашу лікарню пацієнти іноді називають острівцем милосердя, і це дійсно так. Район у нас робітничий, дуже багато пенсіонерів. Вони колись працювали на великих потужних підприємствах, добре заробляли, були затребуваними фахівцями, а зараз опинилися на узбіччі життя. Це дуже важко пережити. Можливо, ми не завжди можемо допомогти такій людині, але обов’язково повинні вислухати її й поспівчувати. Адже лікують не тільки ліками, а й добрим словом. Узагалі ж я переконана: головна медична наука — це наука співчуття, а головна риса лікаря — милосердя. Так і працюємо.
З одного боку, ми дійсно сімейна лікарня, бо наші лікарі та медсестри знають кілька поколінь своїх пацієнтів, з іншого — спеціалізований заклад, де працюють кваліфіковані медики різного фаху. Нещодавно, скажімо, ми почали займатися реабілітацією пацієнтів неврологічного профілю, а також хворих після заміни суглоба. До наших лікарів приїздять на консультацію та лікування не тільки жителі міста й області, а й хворі з інших регіонів. На сьогодні заклад об’єднує первинну, вторинну допомогу, реабілітацію та паліативну допомогу.
ВЗ Паліативне відділення ви відкрили першими в місті. Коли виникла думка надавати послуги з паліативної медицини?
— Ця ідея прийшла ще 23 роки тому, коли захворіла мама. Вона все життя пропрацювала лікарем і не уявляла свого життя без роботи. Але поламала ногу, довго лежала в гіпсі, потім виникли порушення мозкового кровообігу. Ми із сестрою працювали, через день ночували в батьків. Батько погано почувався, дуже втомлювався. Ми шукали доглядальницю хоча б на кілька годин, щоб він міг трохи відпочити, але ніхто не погоджувася. Узагалі, на той час у нашій країні знайти доглядальницю для важкохворого було великою проблемою. І тоді я зрозуміла, що треба щось змінювати в наданні медичної допомоги таким людям. Тому, коли в Україні почали з’являтися заклади паліативної та хоспісної допомоги, я поділилася своїми думками з головним лікарем. Він мене підтримав, і ми разом працювали над втіленням ідеї створення паліативного відділення на базі нашої лікарні.
Спочатку я з’їздила до Львова й ознайомилася з організацією надання паліативної допомоги. Зізнаюся: коли побачила на власні очі, що можуть робити люди, була просто у захваті. Потім побувала в Івано-Франківську. Львів’яни й іванофранківці стали для нас прикладом, тож, скориставшись їх досвідом, ми почали створювати паліативне відділення. Це була дуже копітка та складна робота, бо довгий час ми не мали законодавчої бази. І тільки у 2013 році МОЗ України видало Наказ №41 «Про організацію паліативної допомоги в Україні», який, утім, має дуже неоднозначний зміст. Треба було знайти фінансування, бо державного забезпечення для створення і діяльності паліативних та хоспісних відділень передбачено не було. Тож від ідеї до відкриття відділення минули довгі 11 років.
Мене зараз дуже дивують розмови міністерських чиновників про лікарні-невдахи, які слід перетворити у хоспіси та реабілітаційні центри. А хтось із них порахував, скільки треба грошей, щоб створити сучасне відділення реабілітації? Це — величезні кошти, дороговартісне обладнання, висококласні фахівці. Що ж то за «вбога» лікарня, яка не здатна функціонувати, однак у змозі створити реабілітаційне відділення, де дійсно можна допомагати людям, або організувати хоспіс? Це ж не якась забігайлівка, це — обладнані палати, навчений персонал. Такі «плани» дуже засмучують фахівців паліативної та хоспісної допомоги, лікарів-реабілітологів. Держава досі нічого не зробила, щоб в Україні була відпрацьована система паліативної допомоги, як стаціонарної, так і на дому — усе це тримається на ентузіазмі медичних працівників.
ВЗ То як усе-таки вдалося відкрити паліативне відділення? Знайшли кошти?
— Узагалі, наше паліативне відділення — явище унікальне ще й у тому сенсі, що на його створення не було витрачено жодної бюджетної копійки (ані з державного бюджету, ані з міського). Усе робилося власними силами колективу медичного закладу, звичайно, за допомогою спонсорів і добрих друзів лікарні — колишніх пацієнтів, їх родичів і знайомих. У ремонті та оснащенні відділення взяли участь окремі громадяни, громадські організації й релігійні общини. Функціональні ліжка, постільна білизна, пелюшки, медичне обладнання, протипролежневі матраці, ходунки, візки — усе це спонсорська допомога благодійних фондів.
Створення та розширення хоспісного відділення відбувалося за рахунок перепрофілювання ліжко-місць терапевтичного відділення. Спочатку в нас було 15 ліжок, після розширення відділення стало 50, але цього також не вистачає. Відділення переповнене, на 50 ліжках лежать 60-62 пацієнти.
Крім того, ми все ще продовжуємо його впорядковувати. Зокрема, за рахунок благодійних внесків торік оформили залу, де можна подивитися телевізор, поспілкуватися — це дуже важливо для наших пацієнтів. Плануємо відремонтувати друге крило — маємо готовий проект реконструкції, на яку виділено кошти з міського бюджету. Збільшувати кількість ліжок не будемо, навпаки, хочемо розселити палати й замість чотиримісних зробити одно-, дво- та тримісні з душем і санвузлом у кожній. Коридор теж відремонтуємо, обладнаємо кімнати для ритуальних послуг і спілкування з родичами.
ВЗ Скільки у середньому хворих перебуває в паліативному відділенні протягом року?
— Торік у нас було 233 особи, із них 105 померли (45%). В інших хворих ми дещо стабілізували стан, і їх забрали родичі. Самотніх людей у таких випадках переводимо до геріатричного пансіонату.
На жаль, доволі часто стикаємося з непорядністю родичів щодо наших пацієнтів, тож намагаємося захищати їх інтереси — для цього маємо юриста. У кожного хворого — своя життєва історія. Іноді в геріатричний пансіонат відправляємо і пацієнтів, які мають дітей й онуків. Часто приходять люди і просять покласти в паліативне відділення їх родича. Коли це хоспісний хворий нашого профілю, звичайно, беремо. А якщо дідусеві 90 років, і він не паліативний хворий, а потребує лише догляду? На жаль, у місті немає соціального центру, куди можна було б госпіталізувати пацієнтів, які потребують не лікарської допомоги, а постійного догляду, котрий не завжди може надати родина.
ВЗ Якого профілю хворі лежать у паліативному відділенні?
— Здебільшого з онкологією, захворюваннями серцево-судинної системи, тяжкими посттравматичними порушеннями. Так, торік до нас надійшло 190 пацієнтів із захворюваннями системи кровообігу, 34 онкохворих, 2 людини з ендокринними захворюваннями, які спричиняли ускладнення, несумісні з життям, а також пацієнти неврологічного профілю (хвороби Паркінсона й Альцгеймера). Нещодавно почали брати ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД.
Терміни перебування у відділенні дуже різняться. Деякі помирають через день, багато хто лежить близько року. Один хворий у нас із першого дня організації паліативного відділення. Це молодий лікар однієї з київських клінік, який після операції не вийшов із наркозу, що спричинило кому.
ВЗ На вашу думку, треба створювати окремі хоспіси чи ж форма відділення на базі багатопрофільної лікарні виправдовує себе?
— Якщо вибирати з двох варіантів, то я надаю перевагу відділенню-хоспісу. У медичному закладі широкого профілю є лікарі різного фаху, які можуть надати всебічну допомогу хворому. На жаль, у нашому суспільстві склалося не зовсім правильне сприйняття паліативної медицини: багато хто досі вважає, що це — допомога людям із захворюваннями в термінальній стадії. Насправді паліативна допомога передбачає також поліпшення життя хронічного хворого, який має сумнівний прогноз щодо одужання. Тому паліативна медицина включає великий спектр послуг, спрямованих на забезпечення можливої якості життя важкохворої людини, зменшення болю, лікування супутніх захворювань, покращення психологічного стану.
На своїй практиці бачу: навіть за найнесприятливішого прогнозу часто буває, що тяжкохворі живуть досить довго, періоди загострення недуги чергуються з ремісіями. Тому ми не відмовляємося від медикаментозного лікування пацієнтів паліативного відділення, й у цьому плані нам набагато легше, ніж колегам, котрі працюють в окремому медичному закладі. Хворими опікується ціла команда: лікарі, медсестри, психолог, духівник, юрист. У нас потужна лікувально-діагностична база, тож маємо можливість проконсультувати і пролікувати хоспісного хворого в будь-якого спеціаліста. Якщо виникли пролежні — лікує хірург, при переломі шийки стегна консультує ортопед-травматолог, деякі пацієнти потребують лікування у ЛОРа, окуліста, практично всім необхідне спостереження кардіолога та невролога. Завдяки медикаментозному лікуванню, масажам, лікувальній фізкультурі стан пацієнтів зазвичай суттєво покращується, і деякі наші лежачі хворі навіть піднімаються й починають потроху пересуватися. А це — зовсім інший рівень життя. Звичайно, що цих хворих ми не вилікуємо, але деяку супутню симптоматику усунемо.
ВЗ Як формувався колектив паліативного відділення?
— Він формується й досі. Зараз у нас працюють 2 лікарі, 18 медсестер, 22 молодші медичні сестри. Штат дуже обмежений, в ідеалі має бути хоча б одна медсестра і санітарка на 6 хворих, тобто вдвічі більше. Медична сестра окрім своїх посадових обов’язків (ін’єкції, крапельниці, масажі) мусить здійснювати й догляд за пацієнтами, зокрема перевертати хворого щодві години, годувати, спілкуватися з ним і родичами. Це дуже складно, а отримують вони за цю працю таку саму зарплату, як і медперсонал інших відділень.
Насправді ж робота в паліативному відділенні — величезне навантаження, як моральне, так і фізичне. Психологічне вигорання тут настає значно швидше, ніж в інших відділеннях. Багато хто порівнює таку роботу з роботою в реанімації. Але там проміжний етап: після операції хворого привезли, він побув кілька днів і його перевели до звичайного відділення. А тут люди лежать тижнями, місяцями, а то й роками. Чи кожен витримає таке навантаження? Наші сестрички витримують. Як не дивно, більшість із них — молоді дівчата.
ВЗ У вашому відділенні дуже цікавий інтер’єр, хто цим займається?
— У нас дивовижна старша медична сестра Ніна Лазар. Крім своєї безпосередньої роботи Ніна Олександрівна займається дизайном й обладнанням кімнат. Вона така фантазерка! У нас немає двох однакових палат: рожева, блакитна, бордова, бузкова, салатова… Ліплення на стінах, картини… Вона сама робить ескізи, підбирає в тон декор, штори, покривала, постільну білизну. Кожна палата — це витвір її душі, результат любові до людей. Звичайно, їй допомагає весь колектив, родичі хворих. Уже багато років до нас приходить художниця Ірина — її мама довгий час лікувалася в нас у неврології. Жінка померла п’ять років тому, а її донька досі допомагає нам, наприклад, картини, що прикрашають коридор, написані нею.
ВЗ Міністерство охорони здоров’я наголошує, що розвиток паліативної медицини — першочергове завдання у реформуванні медичної галузі. Чи відчуваєте якісь позитивні зміни?
— У Міністерстві декларували, що 2018-й — рік змін у первинній, екстреній та паліативній допомозі. Однак зараз про паліативну допомогу чиновники вже не згадують, навіть на знеболювання паліативних хворих у цьому році грошей майже не виділили. Знеболювальні препарати для паліативного відділення купуємо за рахунок загального бюджету лікарні. Через це змушені зменшувати кількість медикаментів на інші відділення.
Держава декларує багато, але практично нічого з обіцяного не виконує. Централізованого фінансування на придбання таблетованого морфіну вистачило лише на 2 місяці, тож зараз родичі паліативних хворих купують цей препарат за свої кошти. Якщо в минулому році упаковка морфіну коштувала 80 грн, то зараз — 120-130 грн, а вистачає її приблизно на 10 днів.
ВЗ Нині багато говорять про необхідність надавати паліативним хворим допомогу вдома…
— У цьому напрямку ми працювали досить плідно. Наші сімейні лікарі та медсестри надають допомогу таким хворим удома, але ж ця ефективна, роками відпрацьована система, попри всі розмови чиновників про покращення обслуговування паліативних хворих, може зруйнуватися. Бо, як наголошує в. о. Міністра охорони здоров’я Уляна Супрун, зараз сімейний лікар не повинен обслуговувати виклики. І якщо умовно здорова людина може прийти до лікаря на прийом, то як у такому випадку бути важкохворим? До речі, лікарям первинки брати паліативних хворих незручно навіть у фінансовому плані, бо за тих, кому ще не виповнилося 65 років, вони отримуватимуть усього 370 грн. Хіба цих коштів вистачить на рік допомоги такому хворому?
Ми розробили проект надання паліативної допомоги вдома, хочемо створити виїзну мультидисциплінарну бригаду. Але, щоб втілити його в життя, потрібні кошти. Чи знайдуть їх у міському бюджеті — поки невідомо. Хочу також наголосити: допомога паліативним хворим удома може бути успішною лише за тісної взаємодії медиків паліативного відділення та сімейних лікарів, і МОЗ України повинне передбачити цю умову під час реформування паліативної служби.
Олена БЕРЕЗКІНА, спеціально для «ВЗ»
