Пліч-о-пліч із місцевими й військовими лікарями

Медиків на передовій і поблизу лінії фронту досі не вистачає, тому лікарі-волонтери, котрі за покликом серця їдуть на Схід, надають кваліфіковану медичну допомогу не лише воїнам, що постраждали від ворожих обстрілів, а й місцевим мешканцям, які опинилися в надзвичайній ситуації, і в обох випадках ця допомога безцінна.

ВЗ Із чого почався ваш шлях на фронт?

Петро ШЕЙКО, головний лікар Полтавського обласного клінічного лікарсько-фізкультурного диспансеру

Усвідомлення, що це не просто військовий конфлікт, а справжня війна, прийшло одразу — місцеве населення свідомо вживало слово «війна». Було зрозуміло: військові дії на Сході надовго. Тоді й вирішив особисто допомагати армії. Доля звела мене з очільником полтавської волонтерської групи, великим патріотом України Іваном Данилевським, який мав дозвіл на такі маршрути. І вже в лютому 2015 року, взявши відпустку, разом із волонтерами я знову вирушив у прифронтову зону.

ВЗ Де саме довелося вам бувати і яку роботу там виконували?

— Я потрапив у район населених пунктів Авдіївка та Піски. Свого часу проходив клінічну інтернатуру й аспірантуру на кафедрі ортопедії, травматології та військово-польової хірургії колишнього Полтавського медичного стоматологічного інституту (нині — ВДНЗ «Українська медична стоматологічна академія») як ортопед-травматолог, маю великий досвід подібних оперативних втручань різного ступеня складності. Але ніколи не міг собі уявити, що настануть такі трагічні часи, коли він придасться у справжніх військових умовах.

Перше бойове хрещення отримав одразу ж після приїзду. Під час обст­рілу разом з іншими медиками надавав допомогу пораненим. Постраждалих розмістили у вантажному автомобілі, щоб довезти до найближчого медпункту. Але коли машина вже виїхала із зони обстрілу, пролунав вибух, осколок влучив водію в коліно. Негайно надав допомогу пораненому: спинив кровотечу та наклав асептичну пов’язку. Стало зрозуміло — вести автомобіль нікому. З огляду на екстремальну ситуацію вирішив сісти за кермо, хоча дозволу на водіння вантажівок не мав (згодом, уже в Полтаві, закінчив водійські курси з управління автомобілями класу «С»). А коли доїхали до найближчого медичного закладу, самому довелося виконувати й оперативне втручання: виймати осколок, бо колінний суглоб — дуже складна ділянка, і не кожен хірург може з таким ушкодженням упоратися.

Згодом уже «на повну» використовував свій досвід. Пацієнти зверталися із хворобами опорно-рухового апарату різних ступенів складності. Лікував як воїнів, так і місцеве населення — на війні нема поділу на військових і цивільних. Та й проб­леми в тих й інших були однакові: травми, поранення, також унаслідок холодної пори року в багатьох загострювалися артрити й артрози. Для їх лікування застосовував і нетрадиційні методи — голко- та рефлексотерапію. Зверталися й пацієнти з радикулітами — тут прислужилися прийоми мануальної терапії, якими я свого часу оволодів. Рентгенапаратів у прифронтовій зоні, де я працював, тоді ще не було, тож доводилося покладатися на досвід і професійну інтуїцію. У районі Пісків й Авдіївки я пробув місяць.

ВЗ Загалом як лікар-волонтер ви провели на Сході майже п’ять місяців. Яким був ваш наступний маршрут?

— У січні 2016 року я знову взяв відпустку і в складі групи волонтерів побував на Луганщині. Працював у лікарні міста Щастя. Виявилося, що в штаті не було ортопеда-травматолога, тож колектив медиків зустрів мене з радістю. А коли місцеве населення дізналося про появу в лікарні травматолога, багато людей почали звертатися по кваліфіковану медичну допомогу.

Я вів поліклінічний прийом хворих ортопедо-травматологічного профілю, а також виконував оперативні втручання в стаціонарі, зок­рема видаляв осколки, коригував ускладнені застарілі переломи тощо. Пацієнтів із тяжчою патологією направляв у зак­лади третинного рівня у Сєвєродонецьк. Працювати доводилося майже цілодобово, бо й серед ночі, бувало, викликали в прий­мальне відділення, коли потрібно було надати невідкладну допомогу: зшивав сухожилки, фіксував переломи, коригував свіжі та застарілі ушкодження-переломи, при яких свого часу не було надано кваліфікованої медичної допомоги, тощо. У той період через мої руки пройшло близько 200 пацієнтів.

У цей регіон я приїздив ще й у липні — уже маючи посвідчення водія вантажного транспорту, відвозив гуманітарний вантаж нашим воякам. Але лікар завжди лікар, тож коли побачив травмованих хлопців, затримався на певний час. Серед медиків не було психолога — тому діяв і як психолог, і як мануальний терапевт. Ви не повірите: навіть навчав хворих молитов, і вони здобували завдяки цьому надію на одужання.

ВЗ У вас у кабінеті бачу кілька грамот і подяк від адміністрації Станиці Луганської. Це теж одна зі сторінок вашої волонтерської роботи?

— Так, то був уже 2017 рік. Дізнав­шись про те, що цивільні лікарі можуть надавати медичну допомогу на Сході за відрядженням, я звернувся до керівництва Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова, і згодом, у листопаді, звідти на наш Департамент охорони здоров’я прийшло прохання посприяти відрядженню мене як ортопеда-травматолога в один із місцевих медичних закладів зони АТО. Нас таких тоді зібралося семеро з різних регіонів України.

Прибули до Краматорська, звідки нас «розібрали», згідно з фахом, по різних лікувальних установах. До місця їхали дуже розбитою дорогою через кілька блок-постів. Вразило шанобливе ставлення армійців до медиків. Розмістили нас у місцевій лікарні райцентру Станиця Луганська, де в палаті, стіни якої були потрощені уламками снарядів, довелося й ночувати. Головний лікар Валерій Іванов розповів, як одного разу потужним обстрілом знесло дах, а в цей час тривала операція. На щастя, саме операційна не постраждала, і лікарі продовжували працювати, тож хворого вдалося врятувати.

У період моєї роботи обстрілів не було, але гуркіт канонади чули пос­тійно. Першого ж дня ми, лікарі, дали обітницю не вживати ані краплі спиртного, і до кінця відрядження свого слова дотримали. Бо працювати доводилося і вдень, і вночі. Протягом місяця я вів поліклінічний прийом хворих ортопедо-травматологічного профілю, опікувався пацієнтами, котрі перебували в стаціонарі, цілодобово оглядав людей у приймальному відділенні. Довелося виконувати й операції — видаляти осколки, здійснювати остеометалосинтез за допомогою різних типів конструкцій, лікувати переломи кісток, хвороби хребта тощо.

Дуже тісно співпрацював із місцевим фізіотерапевтичним відділенням. І, звичайно ж, проводив із пацієнтами заняття з лікувальної фізкультури, а в умовах стаціонару — сеанси мануальної терапії, голко- і рефлексотерапії.

Коли я розпочав працювати ортопедом-травматологом, ще не було розподілу на дитячу та дорослу патологію: кожен лікар мав знати і те, й інше. Цей досвід виявився дуже цінним, коли зверталися батьки з дітьми. А якщо виникала потреба в додатковій консультації, отримував дистанційну допомогу від заступника головного лікаря Полтавської обласної клінічної лікарні ім. М. В. Скліфосовського з хірургічних питань Олександра Олійника — висилав йому по вайберу знімки з переломами й оперативно одержував рекомендації. На згадку про цей місяць плідної роботи залишилися грамоти й подяки від органів місцевої влади Станиці Луганської.

ВЗ Ви раніше активно вели винахідницьку діяльність, маєте 26 свідоцтв на винаходи й понад 200 — на раціоналізаторські пропозиції в галузі ортопедії та травматології. Сьогодні цей потенціал використовують?

— На жаль, ні. Свого часу мої винаходи — стрижневі апарати для фіксації переломів кісток, дренажні системи для промивання ускладнених гнійних інфікованих ран, пристрої для зіставлення кісткових фрагментів при складних переломах кісток та інші — виготовляли на полтавських заводах. Свого часу через Харківський інститут ортопедії і травматології 5 тис. таких пристроїв були надіслані у вірменський Спітак для допомоги постраждалим від землетрусу. Використовували їх і під час війни в Афганістані. Гадаю, й сьогодні вони суттєво допомогли б при травмах та стали в пригоді для реабілітації й відновного лікування учасників АТО. Але полтавські машинобудівні підприємства нині майже не працюють. Хоча на теренах України можна було б відновити виробництво цих пристроїв, бо зарубіжні аналоги коштують дуже дорого і майже недоступні.

ВЗ Що ви думаєте про сьогоднішню організацію медичної допомоги в закладах прифронтової зони та військових шпиталях?

— Вона стала значно кращою, якщо порівнювати з першими роками бойових дій. Там є і високоякісне рентгенологічне обладнання, і сучасні апарати УЗД, американські, німецькі пристрої. Але в цивільних закладах відчувається великий брак персоналу, що призводить до фізичного перевантаження лікарів, їх понаднормованої роботи, адже хворих без допомоги вони залишити не можуть. Тому наші відрядження суттєво розвантажують місцевих медиків, і вони нам за це дуже вдячні. На мій погляд, немає узгодженості між лікарнями для місцевого населення і військовими шпиталями, адже вони підпорядковані різним адміністраціям. Якщо в перших буває перевантаження, то в других може бути тимчасовий прос­тій. А хотілося б, щоб діяли вони спільно і злагоджено, адже роблять одну справу.

Щодо лікарів-волонтерів, то вони з місцевими колегами працюють дружно, пліч-о-пліч, і це дає можливість мешканцям прифронтової зони своєчасно отримувати кваліфіковану медичну допомогу та лікуватися до повного одужання.

Ніна КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ