Сучасний український лікар і соціальні мережі — це не просто забаганка, а виклик часу. Бо саме так, онлайн, медик може реально стати ближчим і до пацієнтів, і до колег з інших куточків світу. А від стереотипу радянського лікаря — «небожителя» у білому халаті — час відмовлятися.
Олег ЧОРНИЙ, хірург-онколог Чернівецького обласного онкологічного диспансеру, експерт управління охорони здоров’я Чернівецької міської ради за фахом «Онкологія»Іще 5 років тому я створив свій сайт, а потім зареєструвався у соціальних мережах «Фейсбук» та «Інстаграм». Спочатку публікував дописи про важливість здорового способу життя, як онколог розповідав, що таке рак і куди звертатися по медичну допомогу, навіть проводив різноманітні онлайн-флешмоби. Тоді мене колеги не розуміли: мовляв, лише гаєш час. Та я мав іншу думку. Зрозуміло, що в мережі неможливо встановити діагноз і тим більше — вилікувати. Але першим своїм успіхом вважаю те, що мені вдавалося відмовити людей від лікування раку печінки настоянками чистотілу, а натомість звернутися по допомогу до фахівців.
Коли я почав брати участь у UMF — Українському медичному фестивалі, на який з’їжджаються молоді лікарі, зрозумів, що найуспішніші з них мають власні блоги, велику кількість підписників в «Інстаграмі» і не шкодують часу, аби розповідати людям про свою роботу. Прикладом у цьому плані для мене є Едгар Камінський — відомий пластичний хірург. Він часто веде прямі трансляції операцій, а пацієнти записуються до нього на консультацію за 5-6 місяців. Звісно, я розумію, що приватна пластична хірургія і державна онкологічна служба — речі абсолютно різні. Я, наприклад, не маю права транслювати в прямому ефірі операцію, бо працюю в державній установі. Проте мені ніхто не забороняє розповісти після про те, із яким діагнозом пацієнта було госпіталізовано та яку медичну допомогу йому надавали. І кожен мій невеличкий спіч онлайн — це своєрідна підготовка до 2020 року, коли медична реформа докотиться до третинного рівня, а лікар із пацієнтом перейдуть на інші, ринкові, відносини. Власне, тоді кожному медику доведеться стати менеджером для себе самого. Бо головний лікар захоче мати команду, до якої звертатимуться хворі, якій довірятимуть. А люди підуть до того, кого знають, хто відкритий для спілкування, чию роботу бачать постійно. Так, це конкуренція, але вона є здоровою і правильною. Для того аби її витримати, з людьми треба говорити, показувати себе.
На тому ж таки Українському медичному фестивалі один відомий лікар-стоматолог сказав: «Знаєте, чому я став таким відомим і успішним? Бо я показував свою роботу людям. Знімав на відео і виставляв у соцмережі, яка в нас стерилізаційна, яка операційна, як у нашій клініці дотримується санітарний режим. Навіть демонстрував туалетний папір у санітарних кімнатах». Насправді ж у державних клініках ми так само відповідально ставимося до санітарних норм і, попри подекуди відсутність нового ремонту, суворо дотримуємося правил гігієни. Але люди того не бачать, бо ніхто не показує у вільному доступі. І пацієнт не знає, що саме його чекає за дверима зі страшним написом «Увага! Йде операція». Це неправильно! Такий стереотип необхідно ламати!
Соціальні мережі сьогодні — це своєрідний ліхтар, що здатен освітити роботу медичної системи. Лікар, який відкрито представляє себе в інтернеті, ймовірно, так само дбає про свою репутацію на кожному прийомі. Для нього важливі як результати лікування, так і враження пацієнтів від його стилю роботи. Звісно, кожен хороший спеціаліст дбає про це, але публічність загострює розуміння важливості кожного слова, сказаного медиком.
У своїх відеоблогах я говорю про різне. І якщо раніше вважалося, що онкохворі не повинні знати свого діагнозу, а онкологи, як правило, не знаходили слів для його озвучення, то зараз онколог — це ще й психолог. Це людина, яка повинна вміти пояснити пацієнту його діагноз, розповісти про тактику лікування і допомогти налаштуватися на боротьбу. Хворий, його родичі і лікар мають рухатися в одному напрямку. Тільки тоді можливий успішний результат.
Одне зі своїх звернень я присвятив IV клінічній стадії раку. Кажуть, це вирок. А я стверджую: навіть хворому з IV стадією можна допомогти. Ні, ми не вилікуємо його, але зможемо вибороти півроку-рік якісного життя. І про це люди повинні знати.
Нещодавно до мене на консультацію звернулася жінка з новоутворенням на шкірі. За результатами дерматоскопії пухлина виявилася доброякісною. Пацієнтку прооперували. Коли спитав, хто її до мене направив, вона відповіла: «Я спостерігаю за вашою роботою в «Інстаграмі» і сама захотіла до вас прийти». Отже, це працює! Тим паче, наші пацієнти в інтернеті значно активніші за лікарів. І якщо лікар не пише сам — про нього напишуть інші. У сучасному світі «цифровий відбиток» людини дуже важливий. За ним оцінюють тих, кого не знають і з ким не знайомі. Саме тому потрібно самому активно створювати свій імідж. Надавати корисну інформацію своїм пацієнтам, навчати їх. Власне, у такий спосіб ми підвищуємо самосвідомість українців, вони стають уважнішими до власного здоров’я. А отже, є шанс випереджати хворобу, «ловити» її на самому початку, коли людину можна вилікувати.
Банально, але соціальні мережі створили для спілкування. Соціальний аспект життя кожної людини, навіть віртуальний, надзвичайно важливий. А інтернет відкриває кордони, тож завдяки соцмережам я із задоволенням спілкуюся з колегами з усього світу. Ми розповідаємо один одному про цікаві клінічні випадки, а в коментарях інші лікарі пишуть, що колись бачили подібне, наприклад, у жительки В’єтнаму під час стажування в Австралії на початку 90-х. Хіба це не є цінним і актуальним?
Інша проблема — як знайти час на те, аби популяризувати свою роботу в соцмережах. Бо лікар, який працює в державній медичній установі, не може вільно планувати графік своїх операцій та консультацій, як, наприклад, у приватній практиці. Тому й на власний блог і соцмережі часу залишається зовсім небагато. Зараз з’явилися SMM-менеджери, які фактично можуть вести твою сторінку замість тебе. Але я вважаю, для медицини це не дієво. Як лікар-онколог я повинен говорити з людьми особисто, аби вони бачили мої очі, мою роботу, аби повірили сказаному. Найчастіше приділити час онлайн-спілкуванню вдається ввечері, уже після роботи. А інколи, на жаль, не встигаю розповісти про важливий клінічний випадок.
Наприклад, днями у диспансер госпіталізували пацієнтку з інфільтративною формою раку шлунка. Було встановлено ІІІ клінічну стадію. Після курсу хіміотерапії отримали позитивну динаміку і провели складну операцію з видалення шлунка. Усе пройшло добре. Проте досі не маю часу розповісти про це своїм підписникам, оскільки після планової операції привезли пацієнта з кишковою непрохідністю, а за ним іще одного ургентного хворого… Та обов’язково розкажу про це своїм слухачам. Бо коли, переглянувши відео, люди пишуть приватні повідомлення або ж вчасно приходять на прийом, я розумію, наскільки це важливо.
Переконаний: у такому стані, як зараз, медицина більше існувати не може. Молоді лікарі масово виїжджають працювати за кордон, бо не бачать перспективи тут, в Україні. І брак грамотних кадрів ми гостро відчуємо вже через 10-15 років. Хто ж тоді навчатиме молодь? Як лікуватимуть випускники медичних вишів, коли не матимуть досвідчених наставників? Теж поїдуть світами?.. Ми не можемо цього допустити!
Я хочу працювати в Україні і вважаю, що Європу маємо створити у своїй країні. Тому й покладаю надію на медичну реформу. Вірю, що сучасний український лікар, який хоче успішно працювати, підвищуватиме свою кваліфікацію на найрізноманітніших курсах, конференціях і конгресах, перейде на новий рівень спілкування з пацієнтами, обмінюватиметься досвідом з колегами. Час не стоїть на місці — за ним треба встигати. І сила інтернету нам, медикам, стає у великій пригоді. Причому не лише в доступі до інформації, а значно більше — в об’єднанні людей. Усвідомлення того, що твої погляди поділяє ще хтось, додає сил працювати далі. Адже, якщо відверто, в Україні лікарі борються не тільки з хворобами, а й з «мутованою» системою медицини. Соціальні мережі — це шанс об’єднати наші зусилля для успішної боротьби та змін на краще.
