Найважче говорити про людину, яку добре знаєш і високо цінуєш, бо тоді слова схожі на дрібні піщинки в океані спогадів. Однак сьогодні цей океан нероздільний — він поєднав розпач тисяч пацієнтів, яких врятував геніальний Лікар, непоправну втрату медиків, котрі працювали пліч-о-пліч з талановитим колегою, керівником і наставником, а також біль тих, хто просто зустрів на своєму життєвому шляху справжнього сина України — Миколу Васильовича Гульчія.
Після закінчення училища нас розкидала доля, але ми підтримували зв’язки. Коли хтось з нас приїздив до Києва — заходив у гості до Миколи Васильовича, пригадували минуле, говорили на різні теми.
Майже 16 років я пропрацювала лікарем на Чернігівщині, потім переїхала до Києва, влаштувалася на роботу в жіночу консультацію, а 7 років тому перейшла працювати в КМКЕЦ. Доля звела нас знову — і я переконалася в тому, що наш Микола назавжди зберіг невгасиму енергію, молодечий запал до втілення мрії та найкращі людські якості. Хіба що став ще мудрішим і добрішим, бо на його плечах був великий колектив і потік пацієнтів. Він ніколи нікому з однокурсників не відмовив (декому допоміг матеріально, коли потрібні були кошти на лікування). І ніколи такого не було, щоб він не відповів на дзвінок. Навіть якщо в цей час в операційній — зателефонує пізніше, попри велику зайнятість.
У нього було ще багато планів, він завжди повторював: «Усе, йдемо працювати». Шкода, що його життя і плани так раптово обірвалися.
Після розподілу ми проходили інтернатуру на одній кафедрі — загальної хірургії, однак Микола Васильович уже тоді захопився ендокринною хірургією, яка й стала справою його життя. Він завжди був цілеспрямованим, завзятим до роботи, наукового пошуку, умів визначати чітку мету та досягати її. Таким він був в усьому — управлінській діяльності, практиці лікаря, педагогічній роботі.
Останнім часом Микола Васильович успішно поєднував лікувальну справу й адміністративні клопоти з навчальною роботою на нашій кафедрі (нещодавно був обраний її професором). Підвищення кваліфікації лікарів відбувалося в тому числі й на базі очолюваного ним закладу, він був керівником багатьох аспірантів, які представляли цікаві наукові роботи з важливих проблем ендокринної хірургії. На жаль, частина цих робіт так і не буде завершена під керівництвом Миколи Васильовича. Але я впевнений, що його учні неодмінно доведуть задумане разом з учителем до кінця. А ще важливо, аби вони наслідували його приклад ставлення до справи, колег, хворих.
Микола Васильович був дуже працьовитою людиною: о пів на восьму ранку він уже чекав на пацієнтів у своєму кабінеті, потім вирушав в операційну і знову повертався до людей, які потребували його консультацій. Це було неймовірне навантаження, але він, як і в студентські роки, завжди й усе встигав. Це — лікар-новатор, який завжди «обростав» цікавими ідеями, власними й тими, які привозив з міжнародних наукових конференцій, де його раді були бачити й чути (хірургу такого рівня було чим поділитися і чим здивувати зарубіжних колег). Та й сам Микола Васильович мріяв, аби очолюваний ним центр досяг європейського рівня, і намагався зробити все можливе й неможливе для втілення цієї мрії. Водночас Микола Васильович завжди був і залишився людиною, простою у спілкуванні, доброю, такою, що вислухає й допоможе, ніколи не залишить без підтримки та поради (по життю чи по роботі), мав активну життєву і громадянську позицію. Я знав його впродовж багатьох років, і коли пригадую студентське життя, розумію, що час його практично не змінив — мій однокурсник залишився таким же щирим, небайдужим, відкритим до людей, готовим простягнути руку допомоги. Тільки ось у професійному плані досягнув рівня неперевершеності.
На жаль, не всі люди на це здатні — цінувати таланти замість ставити їм палиці в колеса — то також особливий дар. Це підтвердила ще одна сторінка із життя Миколи Васильовича. Певний час, досягши значних успіхів як хірург, керівник, Микола Васильович працював у міському департаменті охорони здоров’я, а згодом був призначений заступником мера. Та щойно влада змінилася, почалося цькування: його виживали з відділення нашої лікарні, чинили різні перешкоди. Дійшло до того, що для посилення протистояння в Києві створили ще одне ендокринологічне відділення — на базі того, яке очолював Микола Васильович. А всім підлеглим, які були його опорою, запропонували працювати у новоствореному відділенні, у тому числі й на керівних посадах, у хороших умовах. Показовий факт — ніхто з них не погодився, а коли Микола Васильович змушений був скласти повноваження завідувача, усі лікарі пішли за своїм керівником на його нове місце роботи — у лікарню на вулиці Рейтарській, куди його призначили головним лікарем. Колеги не знали, що їх чекає далі (у напівзруйнованому приміщенні, із керівником «в опалі», з невідомими перспективами), однак ніхто не спокусився на «щедрі» пропозиції його опонентів. Погодьтеся, це красномовний факт. Та й ті, хто прийшов на їх місце у старе відділення, завжди були у дружніх стосунках з командою своїх попередників й з Миколою Васильовичем передусім.
А напівзруйнований заклад Микола Васильович зумів перетворити на відомий на всю Україну потужний центр, практично не отримуючи бюджетних коштів. Він був постаттю в медицині, тому всі намагання певних осіб «зацькувати» авторитетного фахівця й керівника, провалилися.
Але Микола Васильович добре розумів, наскільки важлива підтримка в такі складні періоди життя. Тому сам завжди простягав руку допомоги. Саме з його легкої руки я став завідувачем відділення у своїй лікарні. А коли багато років по тому обійняв посаду головного лікаря, він першим зателефонував мені. І не тільки для того, аби привітати. Він запевнив, що завжди допоможе розібратися в адміністративних питаннях, які у нас, практиків, окрім стресу, нічого не викликають, особливо на початку управлінської кар’єри. Сказав: «Коли буде потрібно — одразу звертайся, усе поясню, підкажу, навчу, не хвилюйся, ніхто краще за тебе цієї справи не зробить». Для мене ці слова були надзвичайно важливими, оскільки відчув, що поряд — справжній друг, надзвичайно порядна людина, професіонал, до якого завжди зможу звернутися.
Він був прикладом організованості та відповідальності. Пам’ятаю, коли ми ще працювали у відділенні загальної хірургії, я прооперував хворого із гострим апендицитом. Тієї ночі було багато операцій, і на ранок ми, чергові лікарі, буквально падали з ніг. Так сталося, що палатним лікарем цього пацієнта виявився Микола Васильович, який прийшов рано на роботу й, не чекаючи обходу, вирішив наглянути за хворими в палаті. Тоді й помітив, що в прооперованого мною пацієнта розпочалася кровотеча. Він негайно мене розбудив, ми підняли всіх на ноги й повторно прооперували хлопця. Усе закінчилося добре.
Лікар Микола Гульчій ніколи не ставився ані до пацієнтів, ані до своїх обов’язків формально… Узагалі він був дуже надійною людиною. Таких мало. Я не зустрічав жодної людини, яка з ним контактувала і при цьому не захоплювалася б його особистістю. Рівних йому немає.
У 1993-1996 роках він був моїм заступником з питань охорони здоров’я та соціального захисту населення, начальником Головного управління охорони здоров’я м. Києва, членом виконкому Київради.
У той складний час у Києві вдалося відкрити нові об’єкти охорони здоров’я (лікарню на Червонозоряному проспекті, дитячі поліклініки у Харківському та Голосіївському районах, пологовий будинок по вул. Предславинській, новий гематологічний центр, міжрайонний діагностичний центр на Харківському шосе, відділення реанімації новонароджених центру охорони матері та дитини «Лівобережжя», нове сучасне приміщення Ватутінської районної СЕС), закласти перший камінь у будівництво дитячої клінічної лікарні по вулиці Підвисоцького, опікового центру, закупити сучасне обладнання для діагностичного центру в Мінському районі тощо. Провести капітальний ремонт і реконструкцію існуючих лікувально-профілактичних закладів. Розширити мережу підстанцій швидкої допомоги, а автопарк служби поповнити 172 новими автомобілями. Було створено нові центри спеціалізованої медичної допомоги. Почала діяти програма із забезпечення хворих штучними суглобами. Виділялися значні кошти, у тому числі валютні, для закупівлі гостродефіцитних ліків. На початку 1994 року були встановлені доплати медикам до рівня середньомісячної зарплати у промисловості міста, вирішувалися питання їх соціального захисту, поліпшення житлових умов.
Саме 25 років тому було закладено першу цеглину у створення ендокринологічного центру, який завдяки зусиллям Миколи Васильовича став однією з провідних установ України в галузі ендокринології, авторитетною в тому числі й за кордоном. Люди звідусіль їхали до Києва, як то кажуть, на його ім’я, часто сподіваючись лише на Миколу Васильовича, хірурга від Бога. Він врятував життя і допоміг тисячам пацієнтів.
Медицина на той час була одним з пріоритетів столичної влади, і Микола Васильович став «рушієм» такої політики — багато зробив особисто, тому кияни мають знати й пам’ятати про це. Микола Васильович також відповідав за соціальний напрямок роботи. Приділяв значну увагу соціальній підтримці населення, ветеранів, інвалідів, оздоровленню дітей. Завдяки йому була започаткована і почала діяти програма «Турбота».
85% усіх видатків міста, або 19,5 млн крб на 1 мешканця міста (найвищий показник в Україні), — це були соціальні видатки. Суттєва грошова підтримка з боку міста дала змогу врятувати й забезпечити нормальну діяльність протезно-ортопедичного заводу. Люди, для яких це було значною підмогою, просто молилися на Миколу Васильовича! Його дуже любили ветерани.
На його плечі лягло багато завдань, і він із честю впорався з ними, підходив до всього творчо, був надійним колегою.
Микола Васильович був дуже яскравою і комунікабельною людиною, різностороннього таланту, душею будь-якого товариства. Пригадую, як під час святкування Нового року в мерії, він танцював, до речі, доволі професійно, латиноамериканський танець зі своєю дружиною — усі захоплено спостерігали й визнали, що то була найчарівніша пара. Коли він згадував про дружину та доньку, його очі світилися щастям — це була дійсно чудова й міцна родина.
У Миколи Васильовича була ще одна унікальна риса: він ставився до всіх людей однаково уважно і шанобливо, незважаючи на їх посади, тож ми спілкувалися й після того, як я відійшов від справ. Він завжди готовий був допомогти, за що я йому щиро вдячний.
Звістка про раптову смерть Микола Васильовича для мене і моєї сім’ї стала справжнім шоком. Його життя обірвалося несподівано в розквіті сил та енергії. Це непоправна втрата.
Микола Васильович завжди говорив, що, беручи в руки скальпель, він відпочиває від адміністративної роботи. Вочевидь, хірургія для нього була улюбленою справою, покликанням, де він знаходив і відчував емоційне задоволення від результатів своєї роботи.
Водночас Микола Васильович займався науковою діяльністю. У його здобутку — десятки наукових статей, численні патенти на нові методики оперативних втручань, кандидатська та докторська дисертації, у яких висвітлено питання організації надання медичної допомоги хворим з патологією щитоподібної залози та лікування раку щитоподібної залози.
Доктор медичних наук, професор, Заслужений лікар України, він був надзвичайно талановитим керівником, націленим на створення нового і корисного людям. Навесні цього року ми святкували 25-ліття нашого центру, який є його особливим досягненням.
Так само створенням нових спеціалізованих центрів позначилося і його перебування на посаді начальника Головного управління охорони здоров’я м. Києва та заступника Київського міського Голови з охорони здоров’я та соціального захисту населення. Впроваджуючи найкращі світові практики організації надання медичних послуг, Микола Васильович усвідомлював важливість створення спеціалізованих медичних центрів. Саме він сприяв відкриттю Центру лікування шлунково-кишкових кровотеч, Центру лікування черевних гриж, Центру лікування непрохідності кишківника та Центру лікування захворювань печінки в міських лікарнях Києва, які функціонують і донині. Ідея Миколи Васильовича Гульчія отримала підтримку медичної спільноти столиці й довела свою доцільність.
Коли він ставив собі щось за мету, завжди домагався її втілення. Багато хто дивувався: як це вдається людині, котра ніколи не тиснула на інших, не використовувала авторитарних методів управління. Вони були не потрібні — натомість був авторитет керівника й високі особистісні якості. Професійна етика, спокій і виваженість рано чи пізно спонукали до підтримки його реформаторських ідей. Тому перед ним пасували його опоненти, навіть тоді, коли намагалися на нього «тиснути». Та й чи могло бути інакше, коли Миколу Васильовича поважало й підтримувало стільки людей.
На прощанні з Миколою Васильовичем були сотні людей, серед яких керівники Київської міської державної адміністрації, Департаменту охорони здоров’я МОЗ України, керівники медичних закладів та державних установ України, численних громадських організацій. Висловити свою пошану прийшли й ті, хто свого часу були його опонентами. Наш колектив добре пам’ятає тяжкий період боротьби за центр, який хотіли «витіснити» з нинішніх приміщень. Ми всі тоді згуртувалися навколо Миколи Васильовича, колектив був єдиним цілим, об’єднавшись у боротьбі за розбудову нашого центру. Завдяки Миколі Васильовичу вдалося перетворити його на найпотужнішу ендокринологічну установу України: за останні роки у КМКЕЦ проліковано практично стільки ж пацієнтів, скільки у двох академічних інститутах ендокринологічного профілю та відповідному центрі МОЗ України разом. Без нього це було б неможливим.
Нині вперше за багато років наш центр нарешті відчув турботу та дієву підтримку з боку міської влади. Є пропозиція назвати центр іменем Миколи Васильовича Гульчія. Він хотів пишатися своїм дітищем, розбудовував центр не для власної слави, а для пацієнтів. Той, хто добре знав Миколу Васильовича, у цьому не сумнівається. Як і пацієнти, котрі приїздили на прощання з ним з різних куточків країни. Навіть ті, кого він прооперував напередодні своєї смерті, прийшли з пов’язками на шиї, підтримуючи один одного, аби вклонитися талановитому хірургу.
Його любов до хірургії, до пацієнтів, була безмежною. Навіть тоді, коли він перебував на управлінських посадах, він завжди оперував. Тому й для пацієнтів, і для вітчизняної охорони здоров’я його смерть є непоправною втратою. Замінити на 100% таку людину неможливо. Навколо нього був згуртований колектив, який пройшов випробування працею і часом. У нього багато учнів і колег, котрі продовжать його справу. Пам’ятаю, як Микола Васильович завжди говорив: «Оперувати навчити людину можна, а от порядності та інтелігентності — практично неможливо». Для лікарів і медсестер він був як батько: до нього ходили за порадою не тільки у професійних, а й у буденних справах — він ніколи нікому не відмовляв. Якщо комусь була потрібна медична допомога в інших профільних установах, він особисто звертався до керівників чи спеціалістів інших лікарень з таким проханням і жартома додавав: «Зробіть це для моїх людей, а я потім вам «відтанцюю». Він намагався врятувати всіх, та не зміг вберегти себе. Колектив продовжить працювати над втіленням його задумів у життя.
Микола Васильович взяв мене на роботу з випробувальним терміном. Адже очолюваний ним колектив монолітний, кваліфікований, непрофесіоналізм тут не приживається, тому потрібно було пройти «перевірку на відповідність». Якщо відверто, моя сміливість швидко вивітрилася, бо пригадав наставників в інтернатурі — траплялося, що й по руках могли вдарити під час операції, й накричати так, що забував і те, що знав, то й думав — така «практика» скрізь. Але Микола Васильович виявився унікальним вчителем. Він ніколи не «гримав», не кепкував з твого невміння чи невпевненості, завжди казав: «Дивись, учись і повторюй за мною, у тебе все вийде, якщо ти захочеш». До того ж від нього віяло такими впевненістю і спокоєм в операційній, що навчатися було легко — кожний новий успіх окрилював, а досвід накопичувався день за днем.
Микола Васильович був напрочуд відкритий для своїх колег і учнів, у нього не було таємниць як у хірурга. Щойно дізнається про щось нове чи винайде сам — одразу всім розповість, бо це ж потрібне для порятунку пацієнтів. Завжди казав, що той не вчитель, який ховає знання і вміння від учнів, адже вони мають стати його продовженням. І запрошував, щоб у разі будь-яких питань ми заходили до нього за порадою, незважаючи на час чи присутність пацієнтів. Завжди радив нам їздити на стажування, конференції, аби ми опановували сучасні методики, однак сам залишався неперевершеним у своїй майстерності. Довіряв своїм учням, як собі, але ми все одно відчували потребу в його присутності, бо почувалися поряд з ним як за кам’яним муром. Здавалося б, усьому навчив, що знав, але ту особливу енергетику спокою, впевненості, оптимізму, якою він володів, годі було повторити! Траплялося, під час операції виникала сильна кровотеча, здавалося, що уражена судина висковзає з рук, ховається. І ось в операційній з’являється Микола Васильович, вдягає рукавички, і за кілька секунд «вередлива» судина вже в його майстерних руках. «Ну от, хлопці, і скільки тої роботи? Зашивайте. Усе буде добре», — з такими словами можна було гори звернути. Енергетика Миколи Васильовича знімала втому, надихала. Так само «магічно» впливали його слова й поведінка на пацієнтів. Адже дійсно все закінчувалося добре, навіть, здавалося б, у безвихідних ситуаціях!
Миколі Васильовичу вдалося поєднати в колективі величезний досвід і молоді сили (половина фахівців — молодь, половина — наставники, у яких є чому повчитися). Та сам Микола Васильович ніколи не вважав себе людиною, яка може почивати на лаврах. Завжди цікавився новим, закуповував новітнє обладнання, робив усе, аби ми могли втілити ті ідеї, якими «запалювалися» під час роботи в центрі чи стажування за кордоном. Хоча сам жартував, що не любить техніки, мовляв, вона повільно працює порівняно з руками хірурга, стримує хід операції. А він дійсно працював напрочуд швидко, його вправні руки творили дива, що під силу тільки генію. Мені назавжди запам’яталися його слова: «Я в операційній відпочиваю. Тут мені найкраще». А це ж така відповідальність, напруження! Однак у нього ніби відкривалося друге дихання — від того, що береться за улюблену справу, рятує людські життя. І оперував він швидко й легко. Ще при цьому міг розповідати нам «підбадьорюючі» історії. Наприклад, про те, як уночі його розбудив домашній улюбленець, кіт, котрий захотів попити води, але не з блюдця, а свіжої, а потім — погуляти подвір’ям. Коли ж «забаганки» були виконані, кіт влігся й міцно заснув, а господар не зміг заснути та й пішов після «нічних пригод» на роботу, прямо в операційну.
Ми, колеги й учні, ніколи не відчували ні тиску авторитету Миколи Васильовича, ні «дистанції», яку іноді вибудовують керівники. Він був чудовою людиною, другом, порадником, тому його поважали всі. Тим, хто опинився з ним поряд, просто пощастило. Такі люди трапляються в житті дуже рідко. Я впевнений, що це підтвердять увесь наш колектив і тисячі його пацієнтів.
Микола Васильович очолював ендокринологічну службу з 1993 року, коли за його ініціативи було створено Центр хірургії та реабілітації хворих з патологією щитоподібної залози (з 2008 року — Київський міський клінічний ендокринологічний центр).
Його всі знають як досвідченого, відповідального, талановитого, працьовитого керівника, вченого, хірурга. Він впроваджував сучасні хірургічні технології, є автором низки нових методів оперативного втручання на щитоподібній залозі, що забезпечило високий рівень результативності його професійної діяльності. Міжнародна асоціація хірургів-ендокринологів віднесла українського хірурга і вченого Миколу Гульчія до 10 кращих спеціалістів світу у цій галузі. На його рахунку — 64 наукові праці, у тому числі 16 державних патентів України, 2 монографії. Доктор медичних наук, професор, Заслужений лікар України, член президії Асоціації ендокринологів України, член Міжнародної асоціації хірургів-ендокринологів, у 2011-2013 роках був головним позаштатним спеціалістом з ендокринології МОЗ України — усі ці звання та посади є результатом його невтомної праці.
Але про них знали хіба що в тісному колі його колег, друзів та однодумців — Микола Васильович був надзвичайно скромною людиною і ніколи не хвалився власними досягненнями, проте завжди пишався успіхами центру. Він із задоволенням спостерігав за професійним зростанням молодих спеціалістів-хірургів, які долучалися до складних операцій, брали активну участь у розробці нових методик. У нього було багато учнів, і вони не поспішали «розлітатися» по світу, бо вважали за честь працювати у визнаному центрі під керівництвом Миколи Васильовича.
Він завжди був людиною слова та діла. Коли щось задумає — неодмінно втілить, коли пообіцяв — обов’язково виконає. Усі пам’ятатимуть його не лише як демократичного керівника, а й як чуйну, добру людину. Він втішав і пацієнтів, і співробітників, у яких траплялися життєві проблеми, не просто словами, завжди намагався допомогти, чим міг. До того ж ніколи не сприймав це як «зайвий клопіт», здавалося, він отримував задоволення від того, що допомагає людям. Для пацієнтів він взагалі був безвідмовним. Тому часто проводив по 5-6 операцій у день, а всіх бажаючих потрапити до нього на консультацію приймав, як то кажуть, до останнього — незважаючи на пізню годину, не йшов додому, доки під кабінетом залишався бодай один пацієнт.
Для кожного, кого доля звела з такою унікальною Людиною, це непоправна втрата.
Я не раз спостерігав, як він примиряв навіть сторонніх людей, між якими виникали конфлікти чи й ворожнеча. Це була надзвичайно справедлива, щира й відверта людина. А ще він умів радіти за інших, коли в них щось добре траплялося в житті, коли вони досягали успіхів. Це проявлялося навіть в найменших дрібницях: Микола Васильович ніколи не забував привітати знайомих з днем народження дитини, внука чи з іншою знаменною подією. Дивуюся, як він пам’ятав про ці дати, зважаючи на свою завантаженість.
Коли в мене народилася перша дитина, зателефонував з привітаннями вже за кілька годин. Я попросив його дружину стати хрещеною матір’ю моєї доньки, бо для мене їх родина була справжнім взірцем. Скільки їх пам’ятаю, вони завжди були разом, на всіх заходах, на сімейних святах, у церкві… Любили запрошувати друзів на родинну вечерю — завжди були раді гостям. Їх стосунки як подружжя, турбота один про одного й взаємна підтримка стали прикладом і для моєї сім’ї. Бо бачив, як Микола Васильович піклується про доньку й дружину, як «летить на крилах» додому з роботи.
Він завжди говорив, що це його найнадійніший тил, найміцніша опора і найбільша втіха. І життя це не раз підтвердило. Пам’ятаю, як декілька років тому, коли його центр вкотре хотіли закрити, я зателефонував йому, і він сказав, що його підтримують найрідніші й найвідданіші люди. Чого гріха таїти, були й такі, хто начебто поряд, але тільки доти, доки грім не вдарив. Але його дружина завжди підтримувала його в найскрутніші хвилини життя і допомагала, чим могла. Він це цінував і казав, що його сім’я є тим острівцем, який дає впевненість і віру в перемогу.
Окрім того, Микола Васильович значно вплинув на формування мене як священика. І навіть допомагав у спілкуванні з людьми, котрі приходили за порадами, коли хворіли. Я не завжди розумів, що їм підказати (у духовному плані — так, а от щодо того, як боротися з хворобою, — ні). Тому завжди телефонував Миколі Васильовичу й запитував, що сказати стражденним. Іноді він підказував, як і що говорити, коли саме, а якщо в людини виникали ендокринологічні проблеми, ніколи не відмовляв у консультації, і лише коли розумів безвихідність ситуації, казав: «А тут уже твоє слово головне, не моє».
Коли не стало Миколи Васильовича, мені зателефонувало більше ста моїх парафіян, просили передати співчуття родині лікаря, який допоміг їм зберегти життя і здоров’я. До того ж він мене неодноразово запрошував до себе в лікарню для звершення таїнства сповіді хворих, котрі дізнавалися про невтішний діагноз і хотіли причаститися напередодні операції, але їх священика не було поряд. Микола Васильович сам був глибоко віруючою людиною, знав багато молитов, ходив на сповідь і причастя.
Я особисто знав батьків Миколи Васильовича, які також були сумлінними вірянами. Доки вони були живі, його ніколи не можна було застати на Великодні свята та Різдво у Києві — поїздка до батьків у ці дні для нього була непорушною традицією. Він відкладав усі справи й поспішав привітати батьків. Коли не стало його мами, він перебував у пригніченому стані, зателефонував і попросив помолитися, аби Господь укріпив його стійко пережити цю втрату.
Але насправді він був сильною особистістю і великим життєлюбом. Дуже любив співати українські пісні, найулюбленішими з яких були «Гуцулка Ксеня» та «Я піду в далекі гори». Коли друзі збиралися за святковим столом, завжди казав: «Ну ж бо, давайте заспіваємо. Тільки ви мене підтримайте, а то раптом я сфальшивлю». Також дуже любив повстанські пісні, адже він виходець з родини репресованих.
Як військовий священик я від самого початку бойових дій на Сході України виїздив у зону АТО. Пам’ятаю, як наприкінці осені 2015 року Микола Васильович, дізнавшись від мене про те, що багато бійців хворіють на застуду, бронхіт і пневмонію, завіз мене в одну з міських аптек і закупив необхідні медикаменти на дуже велику суму. Я передав ліки начмеду одного з військових підрозділів, і впевнений, що вони врятували не одне життя.
Україна втратила справжнього лікаря й великого патріота, Людину, яка жила медициною і своєю країною. Це про таких людей Степан Галябарда написав чудові слова:
«Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні,
Наче крапля роси, наче крик журавля — тільки мить.
Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній,
І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить.
На могилі моїй посадіть молоду яворину
І не плачте за мною — за мною заплаче рідня.
Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та найважча провина моя».
Микола Васильович дійсно любив своїх рідних, колег, учнів, пацієнтів і кожного з нас, українців, яким присвятив своє життя і працю. Він заслуговує на вічне життя, бо виконував найвищу заповідь любові до ближнього й до Бога. Його більше не буде поряд з нами. Залишиться тільки невимовний сум і вічна пам’ять.
Підготувала Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
