Інтенсивний системний розвиток кардіології на Волині впродовж останнього десятиліття нерозривно пов’язаний з Андрієм Ягенським — керівником Волинського обласного центру кардіоваскулярної патології та тромболізису Луцької міської клінічної лікарні, доктором медичних наук, професором, активним учасником міжнародних медичних форумів. Ця людина пройшла довгий шлях від лікаря-терапевта у сільській лікарні до відомого науковця і продовжує рухатися в ногу із часом.
ВЗ Коли ви вирішили, що станете медиком?
Андрій ЯГЕНСЬКИЙ, керівник Волинського обласного центру кардіоваскулярної патології та тромболізису КП «Луцька міська клінічна лікарня», доктор медичних наук, професорВЗ Де саме здобували медичну освіту?
— Навчався на лікувальному факультеті Київського медичного інституту, це були 1979-1985 роки. На останніх курсах зрозумів, що хочу бути кардіологом. Але тоді медичний фах обирав не сам студент — усе залежало від потреби державного замовлення. Майбутніх медиків розподіляли в такі галузі, як терапія, хірургія, акушерство, гінекологія. Кардіології ж у переліку не було. Інтернатуру з терапії я пройшов в обласній лікарні, а потім на 3 роки поїхав працювати в селище Голоби Волинської області звичайним терапевтом.
ВЗ Чи легко було після навчання в столиці розпочинати медичну кар’єру в селі?
— Що таке сільська медицина, я бачив з дитинства, адже жив буквально у дворі Шацької районної лікарні, де батько тривалий час був головним лікарем. Звичайно, дитяче відсторонене й часом ідеалізоване сприйняття лікарської роботи та самостійна практика істотно різняться. Тому робота в Голобах стала дуже цікавим досвідом. Зрозуміло, після життя у столиці не дуже хотілося їхати в село. Проте я зовсім про це не шкодую — у Голобській лікарні працював дуже хороший, дружній колектив. Звичайно, доводилося стикатися з різною терапевтичною та хірургічною патологією як у дорослих, так і у дітей. Необхідно було швидко ухвалювати рішення за наявності невеликих діагностичних можливостей. Потім декілька місяців працював у дільничній лікарні Велицька. Тобто моя кар’єра лікаря розпочалася саме в глибинці.
ВЗ Проте згодом ви все-таки стали кардіологом, зокрема потрапили у провідний на той час спеціалізований кардіологічний заклад колишнього СРСР…
— Так, дійсно, важко заплутані шляхи долі часом приводять до здійснення мрій. Після сільської медицини мені поталанило 2 роки навчатися і працювати в найкращому медичному закладі колишнього СРСР — Всесоюзному кардіологічному науковому центрі Академії медичних наук у Москві, який очолював академік Євгеній Чазов. Ця неординарна людина була дуже наближена до влади, лікувала генсеків. Тож завдяки його впливу й не без допомоги з-за кордону вдалося збудувати потужний медичний центр як у лікувальному, так і науковому плані. Звісно, працювати там клінічним ординатором і мати можливість ознайомитися з передовою на той час медичною практикою було заповітною мрією багатьох кардіологів. Тоді звичайні лікарі були в прямому сенсі відрізані від світу, досягнень закордонних науковців. Мені ж під час ординатури, що тривала з 1989 по 1991 рік, пощастило читати закордонні, передусім американські медичні видання. Рівень здобутих у кардіологічному центрі знань був дійсно високий.
ВЗ А чому ви вирішили зайнятися саме наукою?
— Наукова діяльність приваблювала мене від самого початку лікарської практики. Ще працюючи терапевтом у Голобах, я регулярно читав наукові журнали. Але лише під час навчання в Москві зумів об’єктивно оцінити рівень розвитку кардіології і зрозуміти, як виглядає справжня наука, особливо на Заході. На той час різниця була прос-то вражаючою. Але не тому, що в нас гірші лікарі чи науковці. Просто доступ до передових світових медичних розробок і новинок навіть наприкінці «перебудови» мали тільки московські фахівці. «Залізна завіса» існувала не лише в політичному вимірі, а й в науковому.
Після повернення з Москви у 1991 році я розпочав практику в Луцькій міській клінічній лікарні, зокрема працював у палатах інтенсивної терапії кардіологічного відділення. Досить швидко написав кандидатську дисертацію з діагностики та лікування надшлуночкових тахікардій. Роботу захистив у Києві, але матеріал для неї набирав переважно в Москві та Кишиневі (мій науковий керівник був з Молдови).
Після захисту кандидатської очолив ревматологічне відділення міської клінічної лікарні. А у 2003 році дописав і захистив докторську дисертацію на тему, що стосувалася миготливої аритмії в пацієнтів із серцевою недостатністю.
ВЗ Ви стояли біля витоків створення на Волині обласного центру кардіоваскулярної патології та тромболізису, який є одним з провідних закладів такого типу в Україні. Розкажіть про його роботу.
— Як відомо, багато інсультів і практично всі випадки інфарктів зумовлені атеросклерозом. Неврологи лікують інсульт, кардіологи — інфаркт. Ми ж постаралися об’єднати процес лікування обох патологій в одній структурі, аби надавати допомогу таким пацієнтам комплексно, особливо в перші години захворювання. Саме на цих принципах у 2005 році в Луцькій міській клінічній лікарні створено Волинський обласний центр кардіоваскулярної патології та тромболізису, у якому поєднано 3 основні складові: кардіологію, неврологію і реабілітацію.
Спочатку вдалося запустити проведення тромболізису. До 2005 року в Луцьку при інфаркті міокарда виконували 1, максимум 2 тромболізиси на рік. А вже у 2007-2008 роках — близько 60. Крім того, ми стали першою установою у Західній Україні та третьою в державі, у якій започаткували тромболізис при ішемічному інсульті. Цю процедуру в нас проводять із 2006 року.
Нещодавно в центрі відкрили рентгенохірургічний блок: у 2013 році вдалося переконати владу в необхідності встановлення у міській лікарні ангіографа. Апарат придбали за кошти державного бюджету, і одразу розпочали активну роботу. У 2017 році в Луцькій міській клінічній лікарні було виконано 79% усіх стентувань в області в перші години розвитку інфаркту. Якщо у 2017-му ми провели 905 ангіографічних процедур, то в цьому році такої цифри вдалося досягти вже у серпні. Це помітний крок уперед.
Звісно, кожна область має власні розробки в певних галузях медицини, але хотілося б, аби медична допомога була комплексною. Україна ж сьогодні не має нормальної системи медицини, реформа реалізується доволі повільно. І кожен регіон виходить із власних можливостей. Тому немає підстав говорити, ніби ми створили щось надзвичайне. Але в нинішніх складних для медичної галузі умовах наш центр працює злагоджено і показав хороший результат. Звісно, найбільша заслуга в цьому колективу. Незважаючи на добре всім відомі труднощі, лікарі, медсестри, молодший медичний персонал працюють цілодобово в умовах, які важко назвати хорошими.
ВЗ Варто зазначити, що в області роблять усе можливе, аби допомогти волинянам. Зокрема, тут діє унікальна програма «Волинькард». Як вам вдалося її започаткувати?
— «Волинькард» — дійсно одна з перших комплексних програм, основним принципом якої стало гасло «Від превенції до інтервенції», тобто від профілактики — до складних хірургічних втручань на серці. Розробляючи її, ми врахували найболючіші проблеми: відсутність системної профілактичної роботи та недостатність фінансування невідкладної кардіології. У тому, що ця програма запрацювала, важливу роль зіграв тодішній Голова Волинської ОДА Борис Клімчук. Він досить багато уваги приділяв стану медицини в області, а програма «Волинькард» стала одним із його пріоритетів. Якщо десь з’являлися проблеми, їх швидко вирішували. Усі домовленості та плани практично повністю виконувалися. І це дало свої плоди. Якщо у 2010-2011 роках в області проводили менше 20 коронарних стентувань, то вже у 2014 році — майже 70. За минулий рік досягнуто показника у понад 400 стентувань. У цьому році сподіваємося виконати більше 500 процедур.
Останні роки проведення стентування при інфаркті забезпечується переважно за рахунок державних закупівель. Утім, незважаючи на декларації керівництва МОЗ, постачання витратних матеріалів відбувається з перебоями. Тому підтримка місцевих бюджетів для нас досить важлива.
Крім високотехнологічних методик у межах програми «Волинькард» велику увагу приділяли профілактиці, проводили масові обстеження людей у сільській місцевості. На жаль, зараз через фінансові проблеми та зміну підходів до профілактики серцево-судинних захворювань ця частина програми суттєво звужена. Раніше ж вона мала комплексний характер: профілактика, обстеження і лікування.
ВЗ Ви говорили, що ще під час навчання зацікавилися передовим досвідом у галузі кардіології. Чи вдалося вам налагодити активну співпрацю з колегами з інших країн світу?
— Наш центр активно співпрацює з міжнародними партнерами: науковцями з Польщі, Швецарії, Нідерландів, США. У нас є можливість відвідувати інші країни, переймати досвід. Спочатку це було здебільшого стажування. Особисто я був на стажуванні у США, Фінляндії, Швейцарії. Останніми роками більше їжджу на міжнародні медичні наукові конференції, наради експертів тощо.
Приємно, що лікарі нашого закладу беруть активну участь у міжнародній співпраці й обміні досвідом. Так, нещодавно троє представників Луцької міської клінічної лікарні відвідали міжнародний конгрес з кардіології у Мюнхені. Днями я повернувся з Пекіна, де доповідав на Всесвітньому конгресі з гіпертонії. У червні мої колеги виступали з доповідями в Іспанії. Така співпраця дуже потрібна. Але для того щоб вільно переймати закордонний досвід та провідні науково-медичні розробки, важливо знати англійську мову. В Україні ж навіть молоді лікарі погано нею володіють, тож вважаю, що досконале знання іноземної має бути однією з вимог фаховості лікаря.
ВЗ Згідно зі статистикою смертність від серцево-судинної патології в Україні вища, ніж у розвинених країнах Заходу. Чим це зумовлено?
— У нас люди втричі частіше помирають унаслідок інфаркту, ніж, скажімо, у Швейцарії, де мені довелося працювати. Ми з польськими та швейцарськими колегами з’ясовували, чому так відбувається. Тому є кілька причин. Передусім — якість життя та відсутність страхової медицини в Україні. По-друге, у нас не проводять коронарографію та стентування всім, хто їх потребує. А по-третє, українці часто припиняють лікування після виписування зі стаціонару. Якщо у Швейцарії статини впродовж 3,5 року після інфаркту приймають 95% хворих, у Польщі — 80%, то в нас — лише 35%. Тобто більшість людей самостійно вирішують не вживати препаратів, які їм виписали на постійній основі. Причому переважно відбувається це не через фінансові труднощі, бо ті самі статини чи аспірин не є дороговартісними, та й програма «Доступні ліки» працює. Тобто проблема не лише у низькій доступності кваліфікованої та вчасної медичної допомоги, а й у ставленні наших співгромадян до власного здоров’я.
ВЗ Можете спрогнозувати розвиток кардіології в найближчі 10-15 років? Які напрямки будуть основними?
— У найближчі роки в нас варто чекати запровадження методик, які у провідних країнах світу успішно працюють уже 15-20 років. Наприклад, те саме стентування при інфаркті міокарда, котре нині активно поширюється в Україні. За цим показником наша держава досягла майже середньоєвропейського рівня. Але треба рухатися ще далі.
Загалом на всіх світових конгресах з кардіології звучить одна й та сама важлива теза: основне завдання — не пошук чогось нового і революційного, хоча розробки тривають, а масове запровадження сучасних досягнень медичної науки в реальну клінічну практику. Скажімо, смертність хворих після інфаркту міокарда за умови правильного лікування можна знизити на 75% ╖— це сотні врятованих життів.
Але найефективнішим є комплексний підхід. Комплексні програми профілактики та лікування серцево-судинних захворювань запроваджені в минулому столітті в усіх розвинених країнах. І вони дали вагомі результати. Так, у США підрахували, що завдяки цьому в країні щороку помирає на 350 тис.
людей менше. Польща, Угорщина, інші європейські країни демонструють подібні успіхи. Якщо впровадити ці програми на Волині, то щороку ми могли б уберегти від передчасної смерті понад 1 тис. людей.
Зараз масово застосовують потужні препарати, спрямовані на зниження рівня холестерину. Є нові антикоагулянти, засоби для лікування серцевої недостатності тощо. Сучасні механічні серця дають можливість дочекатися пересадки серця. Можливо, щось зміниться у сфері робототехніки та її застосування в кардіології. Теоретично можливо, що серце теж вдасться вирощувати, як і інші органи. Але це питання майбутнього, нині ж варто використовувати наявні здобутки.
ВЗ Що, на вашу думку, найбільше заважає розвиватися українській медицині?
— Найбільша проблема української медицини — відсутність не техніки чи грошей, а кадрів. За останній рік намітилася тривожна тенденція до звільнення медсестер. Цей процес зачепив уже й лікарів. Якщо в стаціонарі лікарів ще вистачає, то в амбулаторній ланці відчувається їх суттєвий брак. А все тому, що лікар-професіонал не може отримувати зарплату нижчу, ніж працівник супермаркету. На жаль, можновладці не зовсім адекватно оцінюють ризики. Але якщо своєчасно не вжити заходів, то через певний час може виявитися, що лікувати хворих в Україні буде нікому.
ВЗ Чи буде, на вашу думку, успішною нинішня медична реформа в Україні?
— Надії на краще є. Без реформи медицина функціонувати не зможе. Якщо не робити нічого, ситуація погіршуватиметься. Позиція страуса з головою в піску неприйнятна. Ми покладаємо значні сподівання на медичну реформу. Але будь-які зміни потребують фінансування. Без нього ми можемо багато говорити про зміни, а фактично реалізувати їх нам не вдасться. Наприклад, повноцінна реформа вторинного рівня розпочнеться у 2019 році. Проте вже нині чимало медиків залишають галузь! Боюся, що через рік-два реформа вже не зможе радикально змінити ситуацію. Однак, незважаючи на всі проблеми, реформування первинної ланки поступово відбувається. Вважаю: якщо ми стали на шлях змін, то не треба рухатися вліво чи вправо або робити крок уперед і два — назад. Слід йти цим шляхом і максимально швидко та послідовно, а не приймати спочатку одне рішення, а потім відміняти його і так по колу.
Все-таки сподіваюся, що формування сімейної ланки медицини зможе закласти фундамент для успішного реформування вторинного, а потім і третинного рівнів. Головне — не вигадувати велосипеда. Ідеальної системи охорони здоров’я не існує. Страхова медицина — хороша річ, але тільки тому, що поки не придумали нічого ліпшого. І якщо взяли за основу певну модель, то треба дотримуватися саме її, а не експериментувати. Бо в нас, на жаль, дуже багато політиків звикли будувати свою кар’єру на медицині.
Не слід боятися змін, навіть коли вони видаються надто кардинальними. Наприклад, те саме закриття невеликих лікарень — дуже болюча тема, але цей шлях ми частково пройшли, і гірше не стало. Так, значно зменшилася кількість ліжок, особливо в районах, але це реалії нашого життя. Суспільство повинне оплачувати медичну послугу, реальне лікування, а не приміщення чи фіктивний ліжко-день. Реформа не може щось поліпшити без вирішення болючих питань, і таких буде чимало.
Петро ГЕРАСИМЕНКО, спеціально для «ВЗ»
