Один в полі (не)воїн

Найголовніша місія хірурга — врятувати людське життя. Але чи варто чекати дива в пошарпаних стінах районної лікарні, без обладнання, колег-анестезіологів та за мінімальну зарплату? Іноді складається враження, що провінційний хірург може покладатися лише на клятву Гіппократа, а не на систему охорони здоров’я.

Валерій ВАСИЛИНЧУК, завідувач хірургічного відділення КЛПЗ «Чернігівська районна лікарня» Чернігівської районної ради, головний позаштатний спеціаліст зі спеціальності «Хірургія» управління охорони здоров’я Чернігівської ОДА, Голова правління Чернігівського обласного осередку Асоціації хірургів України, Заслужений лікар України, кандидат медичних наук

Найболючіша проблема хірургічної ланки Чернігівщини на сьогодні — кадри. Забезпеченість хірургами в області вкрай низька. Ще гіршою є ситуація з анестезіологами, яких не вистачає навіть в обласному центрі. Якщо по Україні забезпеченість лікарями-анестезіологами становить 1,7 на 10 тис. населення, то на Чернігівщині — 1,3. Наприк­лад, на весь Північний госпітальний округ з 200 тис. населення — лише 8 анестезіологів і 4 травматологи. Що можуть зробити ці спеціалісти? І з яким навантаженням їм доводиться працювати? Окрім того, у Північному та Південному округах понад 40% хірургів — пенсійного віку.

Нині в жодній лікарні Чернігівщини, окрім закладів обласного центру, неможливо забезпечити цілодобового чергування двох хірургів: вони чергують по одному, і то не в усіх лікарнях. Низка малопотужних закладів мають 1-2 хірургів. Їм доводиться вести прийом і в поліклініці, і в лікарні, виїжджати на термінові виклики, брати участь у засіданнях різних комісій, працювати у військкоматі й у складі виїзних комплексних бригад (бо їх ніхто не відміняв), здійснювати планові виїзди в амбулаторії та ФАПи. А ще ж — відпустка, курси, лікарняні (бо лікарі теж хворіють)… У результаті в районній лікарні залишається один хірург або й жодного. Куди тоді везти ургентного хворого?

А коли його таки привезли, то черговому терапевту доводиться викликати хірурга серед ночі. І люди встають та мчать рятувати життя, часом і кілька разів за ніч. А вранці хірургові потрібно на роботу, скажімо, у той самий військкомат, бо він — один і тому незамінний…

Не меншою є й проблема розпорошеності медичних закладів: маленький район утримує таку саму маленьку лікарню. Наприклад, у нас в області є центральна районна лікарня, де працює лише один хірург, він же — голов­ний лікар, він же — завідувач відділення й ординатор. Як одна людина може якісно впоратися з усіма цими завданнями? А розділити обов’язки часто-густо просто ні з ким. Тому і йдеться про закриття малопотужних відділень, бо ж допомогу в них надавати нікому.

Звісно, набагато якісніші послуги пацієнти зможуть отримати в потужних медичних цент­рах або ж лікарнях інтенсивного лікування, які планується створити в кожному госпітальному окрузі. З іншого боку, постає питання: а куди подіти спеціалістів, які працюють у цих відділеннях? Сказати, що ви нам не потрібні?

Та й у будь-якому разі без базових лікарень усе одно не обійтися, особливо в таких регіонах, як наш. Адже ідеологи реформування не врахували особливостей нашої області, яка має велику площу та низьку щільність населення. Звідси великі відстані між населеними пунктами і відповідно — між лікувальними закладами. Доправити екстреного хворого хірургічного профілю за 80-100 кілометрів до установи вторинного рівня надання медичної допомоги на нашому транспорті та по наших дорогах просто неможливо. Центральні районні лікарні мають застарілий, не пристосований для перевезення важкохворих медичний транс­порт, та і в центрі екстреної допомоги теж проблема з автомобілями — їх по два на район. Уже зараз багато пацієнтів із защемленими грижами, перфоративними виразками, а іноді з пораненнями та кровотечами дістаються до районної лікарні власним транспортом. А потім ми всім відділенням витягуємо такого хворого із «Запорожця», де він їхав сидячи, без супроводу медичного працівника. Тож, якщо хочемо реформувати медицину, треба потурбуватися зокрема й про якісний автотранспорт, щоб було на чому привезти хворого до лікарні.

Окремо варто поговорити про обладнання. Станом на сьогодні більше половини лікарень області не мають сучасного якісного ендоскопа. У деяких закладах ендоскопісти послуговуються ще радянським «спадком»! Цей прилад дороговартісний, але він повинен бути в кожній лікарні. Рентгенапарати в нас також радянські РУМ-20, виготовлені у 70-80-х роках минулого століття. Таке обладнання застаріло і фізично, і морально, але іншого немає. Зараз в усі амбулаторії хочуть закупити гемоаналізатори. Але ж в області не всі ЦРЛ забезпечені ними — досі аналізи сечі, крові проводять застарілими методами, лаборанти виконують аналізи вручну в камері Горяєва!

Звичайно, у кожній районній лікарні не поставиш КТ та МРТ, та й потреби в цьому немає. На сьогодні КТ є в Чернігові, Прилуках, Ніжині, Корюківці (причому, там це комунальний апарат), у Мені теж вирішують питання придбання такого устаткування. Але бажано, щоб це були сучасні апарати і здебільшого перебували б у власності комунальних закладів, оскільки в разі доправлення хворого в неробочий час лікаря-ФОПа не просто викликати з дому, особливо вночі.

Додаткове фінансування потрібне й на створення резервних операційних. Це стосується закладів як вторинного, так і третинного рівнів надання медичної допомоги. Для кожного хірургічного відділення, навіть якщо воно функціонує в провінційній лікарні, таке питання актуальне. На сьогодні в області лише поодинокі лікарні мають кілька операційних, а більшість ЦРЛ не можуть дозволити собі резервну операційну на екстрений випадок, коли потрібно негайно оперувати пацієнта (поранення серця, магістральних судин тощо) і немає часу готувати операційну.

Необхідне оновлення діагностичної апаратури, інструментарію, автотранспорту, бо про яке поліпшення обслуговування хворих можна говорити? Одними розмовами та наказами ситуацію в медицині не змінити на краще — потрібні кошти.

Звичайно, є приємні винятки. Хочу навести як приклад Бобровицьку центральну районну лікарню. Там функціонують приймально-діагностичне, реанімаційне, хірургічне відділення змішаного типу. Однак навіть у такій «просунутій» районній лікарні є кадрові проблеми. Найголовніша причина цього, на мою думку, полягає в зниженні престижу лікарської професії. Клятва Гіппок­рата — то добре, але дотримуватися її на голодний шлунок не завж­ди є бажаючі. Уже немає спадкоємності в професії: якщо раніше в районні лікарні приходили молоді спеціалісти, то ми знали, що більшість із них залишиться в області. Досвідчені колеги з радістю ділилися з ними досвідом, адже для опанування професії хірурга потрібен не один рік. А зараз досвід практично нікому передавати — молоді фахівці масово виїжджають за кордон, та й ті, хто залишається, йдуть із професії. Багато районів пропонують лікарям-хірургам, анестезіологам житло, створюють умови для праці. Та вже пізно, бо про те, як поліпшити умови і проживання, й роботи, потрібно було думати раніше. А тепер де взяти стільки спеціалістів?

З іншого боку, який-небудь молодий лікар і приїхав би працювати в районну лікарню, бо тут є житло, тут зацікавлені у його праці. Але ж у нас постійно тривають реформи, тож я розумію, як йому страшно: приїде він на нове місце, обживеться, заведе сім’ю, а потім цю лікарню… закриють. І що йому робити? Де шукати роботу та житло для родини, бо ж воно, як правило, відомче: працюєш на громаду — живеш у квартирі, закрили лікарню — будь ласка, звільни помешкання.

Тож поки не буде дорожньої карти того, які лікарні закриються, а які — залишаться, доки кожен із нас не знатиме чітко, що на нього чекає за рік-два-п’ять, марно сподіватися на молодих спеціалістів. І така ситуація з кадровим потенціалом не лише на Чернігівщині. Це загальнодержавна проб­лема, й вирішувати її потрібно також на державному рівні.