За даними дослідження вчених з Амстердамського університету, опублікованого на початку жовтня в Clinical Journal of the American Society of Nephrology, приблизно у 2% дітей, які перебувають на діалізі, ниркова функція відновлюється протягом 2 років після початку такого лікування. Як резюмують автори, «пацієнти на діалізі з васкулітом, хронічною нирковою недостатністю та гемолітичним уремічним синдромом мають більший шанс на одужання, і це обов’язково потрібно враховувати під час планування трансплантації нирок у таких дітей».
Зазначені результати можна вважати своєрідною віхою для такої порівняно молодої галузі й приводом загадати ключові етапи еволюції діалізу, що провели нас від архаїчного катарсису до сучасної діалізотерапії та персоналізованої професійної допомоги пацієнтам із критичними порушеннями ниркової функції.
Начисто
Своєрідний етимологічний прадід діалізу — катарсис, концепція, котра походить від грецького дієслова «чистити», «очищати». Цю терапевтичну методику, яка полягає в очищенні крові від домішок, застосовували ще у Стародавній Месопотамії: у ті часи вважали, що саме нечиста кров спричиняє більшість захворювань.
Катарсис проводили здебільшого із залученням шкіри та травного тракту. Найчастіше рекомендованими засобами фізичного катарсису були гарячі ванни, що зумовлювали блювання, клізми та різноманітні проносні засоби. Згодом почали застосовувати кровопускання.
Авторами ідеї катарсису вважають Гіппократа і Галена. У своїй теорії чотирьох рідин Гіппократ вказує: «Ті речі, які вимагають виведення, повинні бути виведені, а хвороби, що виникають унаслідок «переповнення», лікуються через виснаження; ті, які розвиваються внаслідок виснаження, лікуються шляхом «переповнення», й загалом — хвороби виліковуються їх «протиріччями». Гален не до кінця поділяв ці ідеї. Він вважав, що початок захворювання — у забрудненні крові токсинами. І єдиний засіб позбутися недуги, на його думку, — видалити токсини безпосередньо із серцево-судинної системи через множинні процедури кровопускання.
Літературні пам’ятки здебільшого вказують на те, що ідею катарсису як методу очищення організму від уремічних токсинів використовували до XVIII століття. Проте на подібні знахідки можна натрапити навіть у медичних працях ХХ і ХХІ століть. Наприклад, медичний довідник «Захворювання нирок: компаньйон для лікарів та студентів», написаний Максом Розенбергом на початку XX століття, містить таку рекомендацію: «У разі тяжких симптомів уремії крововтрата дає пацієнту суттєве, хоча минуще полегшення так само, як і при гострій уремії. Зважаючи на вираженішу анемію, кровопускання при гострій уремії слід виконувати дуже обережно і з обмеженнями: при тяжкій анемії не більше 300 см3. …У випадку постійного нездужання може бути корисним промивання шлунка». Варто наголосити, що всього-на-всього 15 років розділяють видання рекомендацій Розенберга від першого успішного гемодіалізу, виконаного Віллемом Колффом у 1945 році.
Минаючи етап випробувань
Віллем Колфф — винахідник першої штучної нирки — згадував у мемуарах одного хворого на уремію: «Його звали Джон Брунінг, він був 22-річним сином дрібного фермера із села неподалік Гронінгена, що в Нідерландах. Мені довелося сказати його матері, що він безсумнівно помре. І тоді я відчув невимовне безсилля. Я запитав себе: а що, якби була можливість видалити щонайменше 20 грамів сечовини або інших продуктів обміну речовин з його крові та зупинити безконтрольне блювання? А чи не можна видаляти по 20 грамів день за днем й залишити його в живих?» Його смерть була недаремною — вона стала поштовхом до активних дій, що врешті-решт дали результат.
У 1938 році Колфф влаштувався в Університет Гронінгена, де через два роки розпочав експерименти з плазмою та целофаном. Невдовзі Нідерланди захопили нацисти, і він перебрався в глушину — у невелике містечко Кампен, де працював терапевтом. На новому місці Колфф не облишив ідеї розробки діалізатора. Він долучив до своєї роботи 5 досвідчених технологів, домовився з постачальниками, й у 1943 році апарат був готовий.
Діалізатор Колффа являв собою 30-метрову целофанову трубку, обмотану навколо барабана з планками, наполовину зануреного в столітрову ємність із діалізуючим розчином. Барабан обертали вручну. Кров самостійно надходила порціями в трубку із катетеризованої периферичної судини. У міру обертання барабана вона перетікала по трубці, на кінці якої розташовувався невеликий насос і «пастка» для тромбів і бульбашок повітря. Очищену в такий спосіб кров повертали до судини.
На відміну від колег і попередників, Віллем Колфф дослідів на тваринах не ставив, а одразу почав лікувати такою ротаційною ниркою людей. Першій пацієнтці з уремією провели 12 сеансів діалізу, котрі супроводжувалися помітним клінічним і лабораторним ефектом, але через деякий час доступні для катетеризації вени закінчилися, й хвора померла. Протягом двох років така сама доля спіткала ще 14 пацієнтів Колффа. Однак 67-річна жінка з гострою нирковою недостатністю, зумовленою септицемією, вийшла з уремічної коми й одужала після 11 годин діалізу.
До першого успіху ротаційної нирки Колффа у 1945 році колеги поставилися скептично, продовжуючи надавати перевагу більш традиційній безбілковій дієті. Однак із часом, після черги технологічних вдосконалень, які дали змогу видаляти надлишки води з організму й збільшити міцність мембрани, апарат усе-таки впровадили в нефрологічних відділеннях деяких лікарень США та Європи.
Нова ера в нефрології
Колфф перебрався до Сполучених Штатів, де модифікував дизайн апарату й представив уже нову модель Kolff-Brigham, яку почали широко застосовувати починаючи з 50-х років. Наступна нирка Watschinger-Kolff із подвійною котушкою давала змогу краще контролювати ультрафільтрацію. Пристрій Travenol, котрий було побудовано з використанням цієї моделі, став найбільш уживаним у перші роки апаратного діалізу. Колфф ще деякий час «бавився» з нирками, а потім перейшов до вирішення інших завдань біоінженерії.
Паралельно створювали аналоги. Певних успіхів досягли американці Леонард Скеггс і Джек Леонардс, які пішли дещо іншим шляхом. (Крім того, їм одразу вдалося залучити до свого проекту спонсорів.) В 1948 році вони створили пластинчатий діалізатор, де замість довгої трубки кров протікала між двома пластинами з целофану і гумовими стінками по боках, які зовні омивалися потоком рідини. Їх версія була компактнішою, потребувала менше рідини й загалом виявилася ефективнішою.
Галузь почала стрімко розвиватися. У 1958 році Морт Максвелл опублікував нову техніку введення катетера в черевну порожнину, започаткувавши методику циклічного перитонеального діалізу. Дослідження Фреда Боенса перевели перитонеальний діаліз із категорії експериментальних методів лікування до контрольованої й обґрунтованої клінічної процедури, котра не тільки рятувала життя у гострих випадках ниркової недостатності, а й могла слугувати методом домашнього діалізу.
Паралельно розвивався і гемодіаліз. Наприкінці 50-х років швед Нільс Альвуд і канадець Гордон Мюррей самостійно розробили техніку гемодіалізу і дуже швидко її реалізували. В 1960 році було проведено перший ефективний гемодіаліз із застосуванням тефлону: втручання у 39-річного пацієнта з уремією на тлі хронічного гломерулонефриту тривало 72 години. Цьому пацієнту пощастило прожити ще 11 років, чергуючи діаліз у лікарні та вдома. Перші процедури стали початком епохи тривалого нічного гемодіалізу, а в 1964 році у Великій Британії було запущено першу у світі програму домашнього гемодіалізу, котру пацієнти виконували самостійно двічі на тиждень по 14-16 годин.
Бурхливий розвиток галузі допоміг значно подовжити тривалість життя пацієнтів із нирковими захворюваннями: люди, яким не давали й місяця, змогли жити роками, хоча й з певними незручностями. Залишається єдиний та дуже прикрий парадокс: діалізних центрів і коштів на цю процедуру бракує й сьогодні. Навіть у дуже розвинених країнах.
Підготувала Любомира ПРОТАСЮК, спеціально для «ВЗ»
Читайте також: Перитонеальний діаліз: проблеми вибору.
