Замість захопливої подорожі під час відпустки лікар Гарвардської медичної школи Геннадій Фузайлов обрав поїздку до прохолодного осіннього Львова, аби разом з колегами — найкращими пластичними хірургами трьох провідних клінік США — надати безкоштовну допомогу українським малюкам, які зазнали значних опіків.
ВЗ Як ви обрали професію лікаря?
Геннадій ФУЗАЙЛОВ, професор Гарвардської медичної школи, президент благодійного фонду Doctors collaborating to help children, ініціатор та керівник проекту «Проти опіків»Насправді в усьому винна хімія! На мій погляд, успіх у професії залежить від певної сумісності між тобою й обраною сферою діяльності на хімічному рівні. Вибір професії навіть відповідальніший, ніж вибір супутника життя. Одружитися або вийти заміж можна кілька разів, а от для оволодіння фахом потрібно трохи більше часу, ніж той, за який встигають розвинутися пристрасть чи виникнути почуття. Тож, якби мені довелося розчаруватися в професії, то, мабуть, просто залишив би її. Немає сенсу займатися тим, що не приносить задоволення.
ВЗ Чим відрізняється навчання та робота лікаря в США від українських реалій? Що стимулює американських фахівців?
— Різниця — разюча. У США після закінчення медичної школи студент отримує диплом, який підтверджує достатній рівень його знань, однак не забезпечує здобуття ліцензії на роботу.
Дипломований випускник повинен пройти навчання, аби на основі отриманих базових знань він міг розвинути уміння самостійно мислити, приймати рішення і виконувати маніпуляції без сторонньої підказки. Основна цінність викладача у США полягає в тому, аби навчити інших. Для прикладу, під моїм керівництвом студент або ж резидент повинні досягти мого рівня знань. Якщо ж цього не відбувається, то виходить, що він — поганий учень, а я — кепський учитель. Мені ж треба просто передати свої знання та вміння! Скажімо, я завжди дозволяю інтернам помилятися (у межах прийнятного, звісно), при цьому даю шанс самостійно помітити та виправити свою помилку. Згодом ми разом знаходимо причину, через яку учень пішов хибним шляхом. Мета обговорення — не переконати його в тому, що він — нездара, а розглянути ситуацію зусібіч, аби такого не трапилося знову.
Уся система навчання спрямована на доведення навичок до автоматизму. У той момент, коли лікар отримує свою ліцензію, його знання вже перетворені на навички на рефлекторному рівні. У США кожен лікар долає два кола навчання: медичну школу, що дає академічні знання, та підготовку, спрямовану на отримання практичних навичок перед отриманням ліцензії на лікарську практику.
Запрошуючи українських лікарів на навчання до Штатів, я щиро сподівався, що вони зможуть поділитися набутими знаннями зі своїми колегами. Проте, як виявилося, в Україні існує монополія на знання та навички, що є абсолютно неприйнятним у США. Відповідно, реформа медичної сфери повинна відбуватися невідривно від реформи освіти як у стінах вишів, так і за їх межами, коли майбутній лікар проходить інтернатуру.
У мене, як у людини, котра спостерігає з боку, складається думка, що українські студенти не забезпечені дидактичним матеріалом, у них немає жодних планів, котрим вони повинні слідувати, словом, процес їх навчання ніхто не контролює. У нас же, навпаки, прогрес лікаря оцінюють щоденно. До того ж в Україні ті лікарі, котрі навчають студентів у виші, у більшості випадків згодом стають їх наставниками під час інтернатури, тож нічого нового дати їм не в змозі. Крім того, ми знову наштовхуємося на стіну монополізації знань — ніхто не хоче передавати свої надбання і, так би мовити, секрети професії. А коли студент розуміє, що його наставник не виявляє особливого бажання його навчати, бо банально в тому не зацікавлений, то усвідомлює, що дарма витрачає час. Його нічому не навчають, не довіряють, не дають змоги працювати самостійно.
Система освіти в США спрямована на вироблення навичок самостійного мислення, лідерських якостей. Ці якості нерозривно пов’язані не лише із клінічними знаннями, а й постійним потоком інформації та можливістю її сприйняття, тобто зі здатністю до самоосвіти. Після складання вкрай жорсткого незалежного іспиту на отримання ліцензії лікар переходить до пошуку роботи, що відповідає його знанням, де він матиме змогу повністю реалізувати свій потенціал.
На питання, що ж стимулює лікаря до самовдосконалення й розвитку, можна відповісти доволі просто: його витрати на навчання. Саме зусилля, яких він доклав для здобуття ліцензії, та розміри боргів, котрі він зробив у цей час, стимулюють фахівця до руху вперед. А кожна лікарня, що приймає такого спеціаліста на роботу, фактично робить на нього ставку, яку він повинен виправдати. Час лікаря доволі дорого коштує, відповідно, його варто використовувати раціонально.
ВЗ Тобто, ви свідомо вирішили витрачати свій дорогоцінний час та знання, допомагаючи маленьким українцям. Чому обрали саме Україну для такої діяльності? Допомога нашій державі приносить задоволення чи, радше, навпаки — забирає багато енергії?
— Чому? Та все просто: в Україні дуже вродливі жінки! А якщо говорити серйозно, то після організації багатьох благодійних місій розумієш, що одноразовий візит бригади навіть найзатребуваніших пластичних хірургів світу не в змозі забезпечити реалізацію всіх потреб і планів. Це можна порівняти з одноразовою допомогою волоцюзі. Можна дати йому гроші та забути, а можна проявити співчуття й вислухати, дізнатися про його проблеми й показати, як можна заробляти на життя самостійно. Те саме відбулося й з Україною: аби вивчити всі проблеми та знайти шлях їх вирішення, потрібно приїжджати сюди якомога частіше. Та й у душі я, напевно, — патріот. Я вважаю своїм обов’язком зробити щось корисне для держави, котра була частиною країни, звідки родом мої батьки. Саме Україна мене запросила, дала таку можливість, тож я вирішив спробувати. Культурна та мовна близькість також відіграли свою роль.
Загалом же я отримую задоволення, а мій ентузіазм подвоюється, коли зустрічаю однодумців. Адже своїм приїздом ми намагаємося не стільки допомогти тим 55-60 малюкам, яких встигаємо прооперувати, скільки робимо спробу розпалити іскру любові до кожного пацієнта, співчуття, бажання допомогти. А красиві жінки — лише приємний бонус.
ВЗ У чому ж полягає ваша допомога Україні?
— Загалом її можна поділити на матеріальну та нематеріальну. Як правило, більшість благодійних місій організовують лікарі, які завершили професійну кар’єру або ж близькі до цього, словом, ті, котрі не мають інших клопотів. Головна ж моя гордість полягає в тому, що зі мною приїжджають практично найкрутіші практикуючі лікарі, які, продовжуючи працювати в себе, могли б заробити пристойні кошти, однак вони повірили мені, повірили в Україну. І саме цим наша програма якісно відрізняється від інших. Саме тому, аби дати лікарям, котрі приїздять сюди, відчуття глибокої самореалізації, потрібно щороку підіймати планку та забезпечити їм можливість реалізуватися як висококласним фахівцям. Цього неможливо досягти, організовуючи одноразові акції, потрібно постійно, щороку, ускладнювати завдання.
Відтак ми вивчили кілька напрямків для надання допомоги. Першочергово провели значну аналітичну роботу, численні дослідження, аби зрозуміти, куди нам потрібно рухатися. Ми звернули увагу на той факт, що в Україні надто часто проводять переливання крові, як правило, необґрунтовано. Проаналізували доцільність переливання крові в 11 опікових центрах України і з’ясували: показання для цієї процедури в Україні відстають від світових приблизно на 15 років. На жаль, у цьому плані ми не змогли досягти жодних значних результатів.
Однак вивчення основних проблем дало змогу визначитсия з тим, чим можна допомогти. Розпочалося все величезними ящиками з медикаментами та витратними матеріалами для опікового центру 8-ї міської клінічної лікарні Львова, а продовжилося операційним обладнанням для лікування поранених на Сході держави. Від початку збройного конфлікту моя допомога лише подвоїлася, дуже часто надаю її анонімно. Туди я направив медикаменти, хірургічне обладнання й чималого інших необхідних речей.
Одним з основних наших досягнень можна вважати значне зменшення частоти летальних випадків в опіковому центрі Львова і збільшення кількості хворих, котрих переводять на штучну вентиляцію легень. Переглянувши історії хвороб пацієнтів цього закладу, я помітив, що доволі часто тяжкохворих не переводили на штучну вентиляцію легень або ж робили це доволі пізно, відповідно, вони просто помирали. А протягом останніх років спостерігаємо значний прогрес у цьому напрямку. Приклад Львівського опікового центру вже наслідують чимало інших подібних закладів і намагаються якомога швидше застосовувати вказаний метод у лікуванні тяжких пацієнтів.
Також наші фахівці беруть активну участь у координації спрямування найтяжчих пацієнтів до закордонних клінік, хоча в Україні доволі неохоче на це погоджуються через фінансові зобов’язання держави перед своїми громадянами. Адже якщо пацієнту не мають можливості надати необхідне лікування на батьківщині, держава мусить оплатити його там, де для цього є всі умови. Отже, виходить, що державі, як сумно це не звучало б, інколи легше дозволити дитині померти, ніж визнати власну безпорадність й оплатити лікування за кордоном. Відтак, кожний пацієнт, врятований нашою клінікою завдяки безкоштовному лікуванню в США, — неоціненний подарунок Україні.
ВЗ Як склалося, що ви почали працювати з опіками, адже ваша спеціальність — не пластична хірургія?
— Усе розпочалося з Анастасії Овчар, дівчинки, котра дуже постраждала, рятуючи сестру від пожежі, у 2005 році. До мене тоді звернулися по допомогу, адже клініка, у котрій я працюю, — одна з найкращих у світі в лікуванні опікової травми.
Проводячи дослідження на початку реалізації нашого проекту в Україні, ми з колегами визначили пробіли в роботі українських лікарів, заповнення яких дало б змогу досягти найкращих результатів, докладаючи найменше зусиль. Зокрема, ми звернули увагу на вікові групи постраждалих та типи опіків. Лікування гострих опіків потребує колосальних коштів, тож, як наслідок, особливої уваги заслуговує і їх профілактика, зокрема опіків окропом, адже це саме ті випадки, котрим можна легко запобігти без жодних фінансових витрат. Потрібно лише навчити матерів й усіх, хто опікується малюками, мінімальним знанням про фізіологічний розвиток дитини та наслідки опікової травми. Ця освітня кампанія з профілактики розпочала свою роботу на Львівщині, а згодом переросла в цілий освітньо-соціальний проект державного масштабу.
ВЗ Розкажіть детальніше про ваш проект та плани на майбутнє.
— У проекту — дві основні складові: освітня та практична. У рамках останньої ми приїжджаємо в Україну й проводимо безкоштовні операції малюкам, а от перша — профілактична кампанія, спрямована на запобігання опікам серед малюків, — діє без нашого безпосереднього втручання.
Під час засідання Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я було прийнято резолюцію щодо реалізації превентивної програми на загальнонаціональному рівні. Кілька регіонів уже активно долучилися до цієї роботи, ще кілька беруться до справи найближчим часом.
ВЗ А як щодо гуманітарної допомоги Україні, привезеної вами минулого року у вигляді штучної шкіри корпорації Integra Life Sciences? Чому вона й надалі залишається незатребуваною?
— Передусім цей препарат незатребуваний унаслідок недостатнього досвіду його застосування українськими фахівцями через доволі високу вартість. Є лише поодинокі випадки використання штучної шкіри, бо під час лікування опіків в Україні переважно застосовують свинячу шкіру, котру виробляють у Тернополі, адже вона значно дешевша. Тож у цьому напрямку в нас іще багато роботи, яка полягатиме, зокрема, у пошуку та підготовці пацієнтів до проведення оперативних втручань із застосуванням привезеної нами штучної шкіри.
ВЗ Ви дуже часто відвідуєте Україну, зсередини бачите її систему охорони здоров’я. Що, на вашу думку, варто у ній змінити?
— Річ у тім, що Україна успадкувала радянську модель системи охорони здоров’я, яка дуже далека від ідеалу. Хотілося б також звернути увагу на те, що за жодних обстави не можна плутати дві речі: систему охорони здоров’я та рівень медицини загалом. Наприклад, в Америці — найвищий рівень розвитку медицини, адже більшість передових технологій і розробок створені саме тут, хоча сама система охорони здоров’я не є досконалою. Країни Європи, Канада, Австралія працюють за принципом соціальної медицини, а в Штатах система охорони здоров’я спирається на капіталістичну модель, орієнтовану на приватну та страхову медицину. Україна намагається піти шляхом США, проте фінансовий ресурс у держав — кардинально різний. Крім того, чомусь, коли йдеться про зміни в системі охорони здоров’я України, усі мають на увазі переорієнтацію на страхову та приватну медицину. Однак, говорячи про реформи, не можна забувати про рівень медицини в цілому.
Я можу лише висловлювати власну думку: для переходу на приватну медицину Україні потрібен величезний фінансовий ресурс, яким вона не володіє. Коли ж про це просто мріяти, то справи теж не зрушать із місця, та й докорінно руйнувати наявну систему, мабуть, також немає сенсу. Адже тоді потрібно створити нову, для чого в держави немає ані коштів, ані достатнього рівня медичної освіти.
Чому згадав саме про освіту? Кожна реформа нерозривно пов’язана і зі змінами у сфері освіти. В Україні забезпечення лікарями з розрахунку на кількість населення відповідає рівню західних держав, тобто проблема — не у їх нестачі. Просто їх роботу знецінено, у тому числі й через надмірну кількість таких фахівців. Аби створити конкурентне середовище для випускників медичних вишів, потрібно, щоб держава гарантувала їм високооплачуване місце роботи, тоді й вимоги до кваліфікації можна підвищувати.
Я помітив величезну різницю у ставленні американських та українських лікарів до пацієнтів, котра апріорі не залежить від проведення реформ. А це означає, що проблема значно глибша, і варто розпочати зі змін в усіх академічних інституціях, котрі займаються підготовкою лікарів. Ще помітив, що українські студенти не звикли вступати в діалог. Але ж мета лекції — не монотонне відтворення матеріалу, який кожен студент може прочитати в підручнику. Основна цінність лекції полягає в активній дискусії, у якій, як відомо, народжується істина. Відповідно, реформа медичної галузі неможлива без реформи освіти.
Також, на мій погляд, що б не говорили про якість тієї чи іншої системи охорони здоров’я, її можна оцінити за кількістю прохань людей про допомогу, збір коштів на медичні потреби в соціальних мережах. Факт їх наявності говорить сам за себе… Я особисто щороку отримую близько двох тисяч листів із проханнями про допомогу. Система охорони здоров’я в Україні просто не працює.
ВЗ Вас часто звинувачують у тому, що ви дозволяєте собі постійно критикувати державу, у якій, тим не менше, організували багато благодійних місій та якій надали значну допомогу…
— Так, справді, у багатьох людей складається враження, що я — страшенний буркотун і завжди критикую все й усіх в Україні. Проте це зовсім не так! Я й сам неодноразово запитував себе: чому я дозволяю собі критикувати країну, куди їжджу рік у рік? За цим, як на мене, стоїть дуже просте пояснення: зазвичай найчастіше нас критикують близькі люди, котрим ми небайдужі. Те саме сталося і з Україною: уся справа — в любові. Моя критика обумовлена щирим бажанням допомогти та виправити те, що можна виправити. Адже найгірше — не критика, а байдужість! Мені здається, що все, зроблене мною, підтверджує моє щире бажання допомогти. Проте найголовніше, що, висловлюючи свої думки вголос, я дуже сподіваюся: мене почують, і це дасть змогу хоча б щось змінити на краще.
Юлія МАСЮКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ»
