Харківський нейрохірург Олександр Марков відомий не лише філігранною технікою виконання надскладних операцій. Його філософські роздуми про війну, життя, медицину, якими він час від часу ділиться на власній сторінці у Facebook, захоплюють не менше, ніж «Записки юного лікаря» Михайла Булгакова. У 2014 році Олександр Марков був одним із тих, хто оперував харківських активістів, які постраждали від прихильників «руського міра». А коли на Сході країни розпочалася війна, він доклав чимало зусиль, аби потрапити на фронт.
Правила виживання на війні — мінімізація втрат
ВЗ Чому цивільному лікарю було складно потрапити на фронт?
Олександр МАРКОВ, головний лікар медичного центру Alef clinic, нейрохірург КНП «Міська клінічна лікарня швидкої та невідкладної медичної допомоги ім. проф. О. І. Мещанінова» Харківської міської радиВЗ Звідки були колеги, із якими довелося працювати в ПДМШ?
— Та фактично з усієї України: Львова, Києва, Тернополя, Житомира, Харкова. Усі вони — фахівці високого рівня.
ВЗ Що для вас стало новим у роботі на передовій?
— Тактична медицина. Тяжкі «невоєнні» травми від бойових не надто відрізняються. Залізнична, політравма, кататравма, ДПТ, вогнестріл — працюючи на ургенті, ти все це бачив. А от основ і особливостей тактичної медицини ми не знали.
ВЗ І чим вона відрізняється від цивільної?
— Специфічними діями та правилами, мета яких — мінімізація втрат. У мирному житті важко собі уявити, що ти можеш залишити хворого на операційному столі й піти. А от у контексті тактичної медицини, коли територія, на якій розміщені госпіталь і твоя операційна, переходить навіть не в червону, а лише у жовту зону, де нема прямого контакту з противником, однак він — у безпосередній близькості, ти повинен припинити операцію й покинути приміщення, евакуюватися. Тому що цінність тебе як фахівця вища, ніж життя пацієнта. Мені, на щастя, із такими ситуаціями стикатися не довелося.
ВЗ Це стосується всіх військових медиків?
— Так. Парамедик спершу повинен врятувати себе, потім — легкопоранених, потім — тяжкопоранених. У першу чергу рятують тих, хто має більше функціональне значення, й тих, у кого вищі шанси вижити. Тяжкопораненому, про якого невідомо, виживе він чи ні, надають допомогу в останню чергу.
ВЗ Ці правила діють навіть у лікарні?
— Якщо одночасно надходять, скажімо, військовий в непритомному стані з пораненням у голову і боєць із пораненням у ногу, але з ушкодженням магістральної судини, шанси вижити в другого пацієнта набагато вищі. Можна три години оперувати хворого з пораненням голови, прибирати уражений мозок, уламки кісток, але тоді без уваги залишиться пацієнт із пораненням у ногу. В результаті помруть обидва — другий стече кров’ю. Тому тяжкому надають допомогу тоді, коли є час і можливість. Такі правила виживання на війні…
ВЗ Ви легко до них пристосувалися?
— Правила як правила, вони логічні, просто дещо інша послідовність дій. Умови визначають усе, у тому числі й світогляд. Це так само, як ризикувати парамедиком, котрий єдиний у підрозділі вміє надавати першу медичну допомогу, на полі бою. Улітку 2014 року, поки ми ще не набули бойового досвіду, окупанти гралися в снайперські ігри. Підстрелювали одного бійця, його повз рятувати товариш, у цього хлопця також влучали, потім третій намагається допомогти — й також отримує поранення. Зрештою посилають санітара, якого вбивають, — і весь взвод залишається без медика…
Інструменти майстрував із підручних засобів
ВЗ Ви потрапили на Донбас навесні 2015 року…
— Мене відрядили спершу до Попасної, потім до Бахмута (у той час — Артемівська) одразу після Дебальцевського котла. Під час мого перебування там бойових дій не було. Усі на них очікували і навіть планували відступ із Попасної. Але потім ми відчули, як спала напруга. І зрозуміли, що, швидше за все, ніякого наступу найближчим часом не буде, хоча Попасна залишалася гарячою точкою, наближеною до лінії фронту. Там було страшно: постійні обстріли, канонади. До лікарні не долітало, хоч вона стояла біля крайнього блок-поста.
ВЗ Немов мішень?
— Умовна, тому що районну лікарню там обстріляли, коли велися активні бойові дії, а залізничну, де ми розміщувалися, противник не чіпав із якихось тактичних міркувань або за домовленостями.
ВЗ То ви лікували й місцевих?
— Так, і для тих, хто не міг поїхати до іншого лікувального закладу, це була удача. Когось оперували, комусь блокаду ставили. Один пацієнт у печі на водяній бані витоплював тол із гранати, і вона вибухнула…
ВЗ Мабуть, місцеві лікарі зраділи, що до них на допомогу приїхали фахівці такого високого рівня?
— Якраз навпаки: ставилися до нас як до чужинців, окупантів. Власне, вони були неприязні до всіх, у кому бачили причину своїх негараздів. Коли я взяв нейрохірургічного хворого, й операція тривала трошки довше, ніж зазвичай (замість двох годин — чотири), місцеві травматологи висловили мені претензії з приводу того, що я зайняв їх операційну і єдину медсестру. Вони намагалися тут, у відносній безпеці, продовжити життя, до якого звикли, хотіли робити планові операції, заробляти гроші. А я прийшов і почав показувати вищий пілотаж у хірургії…
ВЗ Вам вистачало інструментів?
— В Артемівську ми оперували у звичайній центральній районній лікарні, однак із досить непоганим забезпеченням. Те, чого не вистачало, можна було змайструвати з підручних засобів. Наприклад, я проводив кістково-пластичну операцію, де потрібен провідник, якого не було в наявності. Тому зробив його зі стерильною дроту.
ВЗ Що було найскладнішим під час відрядження на Донбас?
— Побутові умови. Ми мешкали в одній із палат неврологічного корпусу лікарні, і там було дуже холодно.
Не можна весь час тримати руки в крові
ВЗ Після повернення з Донбасу ви відкрили реабілітаційну клініку.
— Це було якесь глибоке внутрішнє бажання, обумовлене подіями в країні, що відбулися з 2014 року. У нас — величезний дефіцит цього виду послуг. Хірургія — дуже агресивна й виснажлива. Ті, хто її абсолютизує, або занадто молоді, або недостатньо чесні. Вона не залишає після себе здорових людей. Це грубе порушення структури з тривалою подальшою дисфункцією. В усьому потрібно шукати баланс. Не можна весь час тримати руки в крові, це погано кармічно, потрібно створювати систему гуманних засобів.
ВЗ Ви отримуєте задоволення від роботи реабілітологом?
— Зізнаюся: я від усього отримую задоволення, проте тут мені спокійніше, тому що немає бездонного колодязя людських страждань. Людина сама творить своє життя, й усе, що з нею відбувається, — не випадково. Я щоразу стараюся з’ясовувати обставини травми (адже правильний лікар завжди намагається дізнатися про життя пацієнта), й усе стає на свої місця. Випадковість травм мінімальна, зазвичай вони зумовлені стилем життя людини, її поведінкою тощо, тобто мають певні причини.
ВЗ А діти?
— А діти, на жаль, розплачуються за дурість дорослих. 90% травм, які отримує малеча, — це недбалість батьків.
ВЗ Протягом останніх років травм побільшало?
— У цивільних громадян поменшало. У періоди сильних соціальних потрясінь травматизм знижується. Наприклад, років 15 тому на 1 травня до лікарні привезли дві великі компанії. Святкували «день шашлику», побилися шампурами. В усіх — проникні поранення, траплялися навіть переломи основи черепа. Це був період розгулу, люди могли собі дозволити хуліганити, не замислюючись, що буде завтра. Була якась відчайдушність, яка визначається не тільки ментальною незрілістю, а й відчуттям, що така сама стабільність буде завтра і післязавтра. Тепер такі компанії — рідкість. Люди не стали розумнішими, вони стали обережнішими.
Головна місія реформи — зруйнувати стару систему
ВЗ Вам як хірургу не нудно займатися реабілітацією?
— Узагалі нині я в основному керую закладом як головний лікар медичного центру. Рано чи пізно приходиш до того, що мусиш узагальнювати свій досвід і в якості організатора намагаєшся його впровадити, а себе — реалізувати.
ВЗ Тоді чому ви не полишаєте роботу в лікарні невідкладної допомоги? Щоб руки не «іржавіли»?
— Я не йду, бо хочу побачити, чим закінчиться реформа. Лікарня швидкої допомоги, де я працюю понад 20 років, — це мікромодель суспільства і медицини. Я бачив, як усе розвивалося, як змінювалися керівники, ментальність і свідомість співробітників. Усі нібито перейшли на рейки капіталізму, а наша система охорони здоров’я досі — абсолютно соціалістична модель, котру неможливо утримувати. Скрізь відчувається вплив старих доктрин. Не може наша медицина створити такий рівень надання допомоги, який її керівники намагаються задекларувати, — це нереально за наявних ресурсів. Такий дисбаланс породжує феодалізм і залежність.
ВЗ Що саме вас насторожує в реформі?
— Дієва система страхової медицини з коліс не запуститься, а перехідний період — важкий у будь-яких країнах і за будь-яких умов. Та система первинної допомоги, у яку ми нині інтегруємося, дуже недопрацьована. Тоді як у приватній медицині чітко визначені медична послуга, її обсяг та ціна, МОЗ у свої документах прописує перелік загальних безкоштовних медичних послуг, як-от «надавати консультації та необхідне лікування при найпоширеніших захворюваннях». Пробачте, але це вектор руху, а не послуга.
ВЗ То якою, на ваш погляд, повинна бути медицина?
— Я вважаю, що українська медицина має пройти певний етап, на якому медичні послуги надаватимуться здебільшого приватно. Це дасть змогу адекватно оцінити те, що в нас досі нетарифіковане. Без цього існує жахлива асиметрія: десь послугу можна отримати за 500 грн, а десь — за 50 тис. грн. І там, і там платню беруть поза рамками правового поля.
ВЗ А пацієнти як ставитимуться до винятково платних послуг?
— Я переконався: коли людина не платить, вона не цінує отриманої допомоги й зусиль лікарів. А щойно пацієнт приходить у заклад, де є чіткий прайс, — у нього з лікарем складаються зовсім інші відносини, засновані на повазі, взаємній ввічливості та відповідальності. Отримувати гроші за ті самі послуги в державній лікарні — це корупція, що теж погано впливає на стосунки лікаря і пацієнта. Тому головна місія реформи, на мою думку, — зруйнувати стару систему.
Оксана ЯКУШКО, спеціально для «ВЗ»
