Уперше автором цієї рубрики є не практикуючий лікар, а студентка медичного вишу. Незважаючи на юний вік, вона розкриває очі своїм поважним колегам на ті моменти професійного спілкування, які досі змушують українську медицину пасти задніх.
Романна ПАВЛЮК, студентка 5-го курсу медичного факультету Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, Голова студентського парламентуЗагалом там навчаються понад 17 тис. студентів, а опікується ними більше ніж 1 тис. викладачів. Упродовж трьох тижнів ми проходили практику під керівництвом декана медичного факультету, професора, лікаря-нейрохірурга доктора Туркера Кіліча та лікаря з університетської клініки доктора Ахмеда Байомі. Мали нагоду ознайомитися із сучасними технологіями виконання нейрохірургічних втручань, які застосовують усього в кількох клініках світу, приміром, лікування хвороби Паркінсона методом глибокої електростимуляції мозку.
Звісно, різниця між українськими та іноземними лікувальними закладами і в організації лікувального процесу, і в забезпеченні новітньою апаратурою дуже відчутна. Загалом ми як глядачі брали участь у 26 оперативних втручаннях, переважна більшість з котрих були нейрохірургічними, зокрема з приводу внутрішньочерепних аневризм та складних патологій хребта. Майже всі практикуючі лікарі закладу — випускники Гарвардського університету, однак вони доброзичливо ставилися до нас, намагалися все показати та пояснити. Там мені вперше дозволили асистувати під час операції з приводу внутрішньочерепної аневризми — для мене це не тільки безцінний досвід, а й незабутні емоції.
Пригадую, як подорожувала Баварією, і в дорогу із собою взяла книжку британського хірурга Генрі Марша, де він описує випадки з власної практики. Тоді я й уявити не могла, що вже через рік асистуватиму під час операції випускнику Гарвадського університету, професору турецької клініки й побачу все те, про що із захопленням читала в книзі Генрі Марша. Відкритий мозок і, по суті, ювелірна робота нейрохірурга без права на помилку, бо вона коштуватиме людині життя. Я побачила, як «пульсує інтелект», і долучилася до таїнства, що творили руки нейрохірурга.
Узагалі хочу розповісти про ті моменти, які відрізняють наш спосіб роботи від їхнього. Приміром, наші студенти на практиці збирають анамнези хворих, а наприкінці навчального року просто викидають такі зошити у сміття, а в турецькій клініці інформація про пацієнта належить до сфери лікарської таємниці: усі записи збирають в окремий контейнер і згодом утилізують. Ви не знайдете в історії хвороби прізвища пацієнта, бо це конфіденційна інформація, яку тримають у секреті та зашифровують у штрих-коді, котрий за потреби може відсканувати його лікар чи інші фахівці клініки.
А ще там усюди неймовірна стерильність. Щодня нам видавали свіжі хірургічні «строї». Але на білий колір — табу, бо він ріже очі, тому медичну форму медпрацівники обирають загалом спокійних пастельних тонів, блакитного, рожевого, світло-зеленого, але перуть її не раз на тиждень, а щодня. Мою білу форму забрали, натомість вручили кольорову, щоправда, взуття можна взяти своє, а шапочки, маски видають одноразові.
Вразили й операційні зали, обладнані за останнім словом техніки. У клініці зазвичай 8-10 операційних різного профілю, з прозорими стінами, щоб усі бажаючі могли спостерігати за операціями. В операційному блоці — суворе зонування. Одна з таких зон призначена для анестезіологічного забезпечення. Саме з неї анестезіологи на моніторах спостерігають за пацієнтами впродовж операції. Дві з операційних облаштовані спеціальними хірургічними мікроскопами. Зі стелі вентилюється повітря, температуру якого можна за потреби швидко відрегулювати. Персоналу в операційних трохи більше, ніж у нас, але є одна людина, котра постійно виконує якісь дрібні доручення: щось приносить чи відносить, налаштовує освітлення.
Пригадався один екстраординарний випадок. Під час операції з приводу аневризми головного мозку в пацієнта розвинувся анафілактичний шок. Але втручання не припинили: збіглися близько двадцяти спеціалістів, стабілізували його стан, і хірурги продовжили оперувати. Ми на таке рішення не сподівалися.
Дивує й те, що в університету немає власної лікарні, він орендує для своїх потреб приватну клініку, розміщену поруч із корпусами навчального закладу. Викладачі та лікарі проводять там велику кількість наукових досліджень. Ще нас вразило ставлення до людей похилого віку: медичну допомогу пацієнтам 80-90-річного віку надають не тільки у випадках загрози життю, а задля того, щоб підвищити його якість, і всі витрати оплачує страхова компанія. У нас 80-річній бабусі із хворобою Паркінсона навряд чи відважилися б робити оперативне втручання, а там такі операції є рутинною практикою.
Дуже цікаву розмову мали з нашими наставниками на вечері в консула. Ми запитали доктора Туркера Кіліча, чому він вирішив стати нейрохірургом, і у відповідь почули: «Хотів побачити, який вигляд мають думки». А на запитання, чому вони так старанно нас навчають, турецькі фахівці відповіли, що бачать у нас майбутніх колег, котрих потрібно належним чином підготувати до роботи. Тому як колег і запросили нас у найдорожчий італійський ресторан на вечерю.
Удома ж ми чомусь часто стикаємося з ситуаціями, коли досвідчені лікарі відмовляються передавати свій досвід, оскільки, навпаки, сприймають нас як конкурентів. І це дуже прикро… Упевнена: отримані знання не лише знадобляться нам у підготовці до самостійної практики, а й спонукатимуть докладати зусиль, аби підняти рівень нашої медицини до такого, із яким нам вдалось ознайомитися.
