Питання унормування лікувальної та господарської діяльності медичних закладів набуває особливого значенні в нових умовах. Однак на перехрестях реформ і реалій чомусь зникають і світлофори, і регулювальники.
Світлана МАКАРЕНКО, Голова профспілкового КНП Харківської обласної ради «Обласна дитяча інфекційна клінічна лікарня», лікар-лаборант реабілітаційного відділення 
Охорона праці медиків — права зникають навіть на папері?
У запалі боротьби із «тягарем минулого» зникають нормативні акти, які регулювали важливі аспекти захисту прав медиків, зокрема в галузі охорони їх праці. Було б добре, аби натомість їм запропонували нові, сучасніші й досконаліші норми. Чому ж наразі все відбувається за принципом «що з воза впало, те пропало»?
Профспілки медичних працівників активно займалися тим, щоб поновити відповідні юридичні акти. Протягом останніх двох років тільки Харківська обласна організація профспілки працівників охорони здоров’я України підготувала і направила до Кабміну Міністрів та МОЗ стільки листів, звернень і пропозицій, скільки я не бачила за всі роки моєї роботи в профкомі нашої лікарні. Але у відповідь, навіть після організованих профспілками акцій протесту, — мовчання!
Оскільки вищі органи влади ігнорують наші вимоги та потреби, ми вимушені самотужки налаштовувати робочий процес, аби не порушувати усталених правил. Рятує згуртованість й обізнаність медичного колективу — молодь вчиться у старших колег. Завдяки цій традиції ми поки що не мали жодних проблем із законом.
Також виручає неухильне дотримання адміністрацією нашої лікарні колективного договору. Усе, що в ньому прописано стосовно захисту прав медиків, намагаємося виконувати. Обласна влада своєю чергою виділяє з власного бюджету кошти, завдяки яким вдається уникнути перебоїв із постачанням дезінфекційних, санітарно-гігієнічних і мийних засобів.
Напруга виникла щодо забезпечення працівників спецодягом. Лікарі та медичні сестри вже звикли купувати його за власний кошт (востаннє держава постачала його 10 років тому), натомість молодший і технічний персонал не готовий до такого «самозабезпечення». Спецодяг для них востаннє придбали 3 роки тому. За цей час практично зносилися і гумове спеціальне взуття, і зимові куртки. Дещо купуємо за кошти лікарні, як це прописано в колективному договорі, але з кожним роком наші фінансові можливості зменшуються.
Узагалі працівників інфекційних медичних закладів уже практично позбавили половини пільг. Насамперед, пенсіонерів і фахівців передпенсійного віку. І що буде в наступному році — невідомо. Непевність змушує людей звільнятися: найчастіше таке рішення приймає молодший і середній медперсонал, проте й лікарі нерідко знаходять краще місце роботи.
Володимир ЯЩЕНКО, головний лікар КЛПЗ «Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня», головний позаштатний спеціаліст зі спеціальності «Паліативна медицина» управління охорони здоров’я Чернігівської ОДАХоча нинішні реалії ще парадоксальніші. Втрату деяких зі скасованих галузевих норм можна й не помітити, бо через нестачу коштів вони не працювали. Зокрема, це стосується й Типових галузевих норм безплатної видачі спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту робітникам і службовцям установ охорони здоров’я. Нині бюджетні кошти на їх виконання взагалі не виділяються. Тому, незважаючи на накази Міністерства, якими сучасними вони не були б, дозволяли б закуповувати ці засоби чи забороняли, купувати спецодяг немає за що. Уже багато років поспіль з державного бюджету нам виділяють кошти лише на заробітну плату, комунальні послуги та потроху на медикаменти і харчування хворих.
Зокрема, медичні працівники самі купують собі халати і шапочки, а на ринках уже працюють торгові точки, які спеціалізуються на медичному одязі. Однак для таких відділень, як інфекційне, реанімаційне, фтизіатричне, хірургічне, спецодягу із зарплат медиків не настачиш, тож про це точно має подбати адміністрація лікарні. Тому ми внесли цей пункт до колективного договору і закуповуємо спецодяг для медичного персоналу реанімаційного, інфекційного та фтизіатричного відділень переважно за рахунок залучених коштів (благодійної й спонсорської допомоги). Також вишукуємо бодай якусь можливість виділити на це частку зі спецкоштів. За благодійні кошти закуповуємо навіть бактерицидні лампи. Також докуповуємо дезінфекційні засоби, бо держава виділяє на них 456 тис. грн на рік, або 40% від потреби.
Сподіваюся: з відміною радянських нормативно-правових актів ми не залишимось у правовому вакуумі. Зрештою, існує міжнародна нормативно-правова база, якою можна було б послуговуватися. Щоправда, умови роботи в медичній галузі в Україні й у розвинених країнах світу суттєво відрізняються. Наприклад, під час перебування у Стокгольмському госпіталі я поцікавився, хто їм пере постільну білизну. Завідувач відділення сказав, що не знає, бо цим питанням займаються не медичні працівники, а окрема фірма, з якою лікарня укладає відповідний договір. Так само працівники спеціальних фірм (а не санітарки, які вручну «драять» вікна, стіни і підлогу) прибирають приміщення лікувальних закладів. Санітарки ж там винятково обслуговують хворих. Нам до цього ще дуже далеко.
Звичайно, ми навчені «викручуватися». Однак навіщо створювати проблеми штучно? Норми застаріли? Тож надайте нам нові, сучасні, і головне, забезпечте умови, аби їх можна було реально виконати.
Наприклад, зараз правозахисні організації перевіряють побутові умови пацієнтів психіатричних лікарень та спеціалізованих інтернатів. Одна з їх вимог — забезпечити 7 кв. м площі на одне ліжко-місце. Однак нашу лікарню будували за радянськими нормативами, де були прописані інші норми. Добре, що запропоновано новий, сучасний норматив, а далі як? Коштів на реконструкцію лікарні не виділяють, тож усе залишається по-старому. І виходить, що ми порушуємо чинні нормативи перебування хворих у закладі, хоча нашої вини тут немає, бо насправді ми нічого змінити не можемо. Чи ж ми хочемо, аби в одній палаті перебувало майже 20 осіб?
Власними силами проводимо ремонт відділень: великі палати переобладнуємо на 3-4-місні (ставимо легкі перегородки), вишукуючи гроші, де можемо, оскільки й на це держава не виділяє ані копійки. Це ненормальна ситуація, коли головний лікар займається пошуком коштів на м’який інвентар, спецодяг, ремонти та реконструкцію відділень, харчування хворих тощо. Але Міністерство обіцяє допомогти головному лікарю лише тим, що відтепер у лікарні буде два директори. Це цікаво і навіть добре, але лише за умови існування ефективної системи фінансування закладів охорони здоров’я. А поки такої не створено, і галузь сидить на «голодному пайку», отримуємо багато неузгодженостей, коли на перший погляд непогані починання Міністерства, на жаль, призводять до плутанини й погіршують і без того складну ситуацію в галузі.
