Барбара Сіваткіна стояла біля витоків сімейної медицини Чернігівщини, тож добре знає всі приховані камені та ями на цьому шляху. Пройти його самотужки, без підтримки держави, не до снаги жодному, навіть дуже впевненому в собі лікарю.
ВЗ Чому ви стали саме сімейним лікарем?
Барбара СІВАТКІНА, завідувачка відділення сімейної медицини КНП «Чернігівська міська лікарня №4» Чернігівської міської ради, головний позаштатний фахівець із сімейної медицини управління охорони здоров’я Чернігівської ОДА, Голова ГО «Асоціація сімейних лікарів Чернігівської області»А ще треба любити людей: якщо ти не відчуваєш потреби допомагати, то стати гарним лікарем нереально. Лікар (незалежно від спеціалізації) щодня складає іспит не тільки на профпридатність, а й на людяність. Моя мама все життя пропрацювала в медицині, тож у мене був гідний приклад для наслідування. Тому після школи я навіть не думала, куди йти вчитися, бо з дитинства мріяла стати лікарем. Поки мої однокурсники прикидали, що вигідніше: хірургія, неврологія чи гінекологія, я чітко знала, що буду терапевтом. І ніколи не пошкодувала про свій вибір. Мабуть, якби довелося все почати спочатку, обрала б професію лікаря, навіть попри зовсім нешанобливе ставлення держави до нашої праці.
ВЗ Як торували шлях у професію?
— Після закінчення Вінницького медичного інституту ми з чоловіком поїхали працювати в сільську дільничну лікарню на 60 різнопланових ліжок, де у двох палатах лежали хронічно хворі, тобто приречені пацієнти (тоді в країні ще не було поширене поняття «хоспіс»). Крім того, ми вели амбулаторний прийом, обслуговуючи декілька сіл, по суті, виконуючи обов’язки сімейних лікарів. Чітко поділили спеціалізації: чоловік відповідав за хірургію, травматологію, стоматологію, частково терапію, а я займалася педіатрією, гінекологією, неврологією й терапією. Це була дуже добра практика.
За три роки ми переїхали до Чернігова, де мені запропонували посаду завідувачки приймального відділення Чернігівської міської лікарні №1. Ще за п’ять років стала завідувати терапевтичним відділенням Чернігівської міської лікарні №4, яке з 2006 року перейменоване у відділення сімейної медицини. Але вважаю, що по-справжньому відділенням сімейної медицини воно стало тільки зараз.
ВЗ Тобто, на вашу думку, фахівець із загальної практики-сімейної медицини наразі вже готовий «сімейний» лікар?
— Щоб бути справжнім сімейним лікарем, треба постійно вчитися, бо ті шестимісячні курси, які лікарі пройшли 6-8 років тому, — лише початок перетворення терапевтів на сімейних лікарів. Наші спеціалісти беруть участь у науково-практичних конференціях, семінарах, майстер-класах, читають спеціалізовану літературу. Вони опановують нові технології в діагностиці й лікуванні складних захворювань внутрішніх органів, офтальмології, отоларингології, неврології та інших сферах медицини, адже без цього сімейний лікар працювати не зможе. Загалом вважаю, що лікар повинен вчитися все життя. Проте навіть якщо він набув необхідних знань, але не має відповідного обладнання, то не зможе надавати якісні медичні послуги. Завдяки коштам, виділеним із міського бюджету, та спонсорській допомозі ми змогли відремонтувати й обладнати всі кабінети сімейних лікарів відповідно до Табеля оснащення — на ці потреби було витрачено майже 2 млн грн. Зараз нам залишилося докупити кілька переносних кардіографів і гемоаналізаторів, також хочемо придбати автомобіль, аби мати можливість виїжджати до хворих додому. На це витрачатимемо кошти, що надходять від НСЗУ.
ВЗ Чи можна стверджувати, що нині в регіоні створено дієву систему сімейної медицини?
— Впровадження засад загальної практики-сімейної медицини на Чернігівщині розпочалося у 2002 році. Наразі в усіх районах області діють центри первинної медико-санітарної допомоги. Але є одна велика проблема: катастрофічно не вистачає кадрів. Первинну допомогу надають 502 лікарі, з них 321 — сімейний, що становить 64,9% від потреби. Наприклад, у Талалаївському ЦПМСД працює один лікар, тож якщо він захворів або пішов у відпустку, замінити його ніким. І це, на жаль, не поодинокий випадок. Є амбулаторії без лікарів, є ФАПи без фельдшерів, де працюють лише молодші медичні сестри. Кадровий дефіцит відчувається навіть в обласному центрі. Наприклад, якщо брати із розрахунку 1800 пацієнтів на одного лікаря, а в мікрорайоні мешкає 34 тис. осіб, то тільки в нашій поліклініці не вистачає 40% спеціалістів первинної ланки. Утім, ця цифра потребує корекції, бо багато людей виїхали на заробітки в інші міста або за кордон — населення мігрує, отже, остаточну кількість пацієнтів, що «прикріпляться» до наших лікарів, зараз важко визначити. На сьогодні декларації вже підписали близько 20 тис. пацієнтів, і процес триває.
ВЗ Набрали лікарі необхідну кількість пацієнтів?
— В основному так, більшість лікарів «виконали норматив». Але є й такі, хто набрав лише половину заявленої кількості й на цьому зупинився: аби мати менше навантаження, вони згодні отримувати нижчу зарплату. І їх можна зрозуміти, бо 1800 пацієнтів на одного лікаря — це занадто. Сімейна медицина має бути профілактичною, отже, сімейний лікар повинен досконало знати стан здоров’я своїх пацієнтів, щоб запобігати захворюванням, а не лише лікувати. А про яку профілактичну роботу можна говорити, коли в лікаря під кабінетом постійно величезна черга хворих?
Коли тільки-но розпочиналося впровад-ження сімейної медицини, пропонували обмежити навантаження на лікаря загальної практики-сімейної медицини 1100-1200 особами дитячого та дорослого населення в сільській місцевості та 1400-1500 особами — у містах. Це оптимальний варіант. А якщо й виникала потреба збільшувати навантаження, то варто було робити це поступово.
Якось я була на зустрічі з французькими та португальськими лікарями, котрі ділилися з нами досвідом реформування первинної ланки. Вони розповіли, що спочатку їх сімейні лікарі набирали 85% від доведеної кількості пацієнтів, і тільки через 3-4 роки переходили на повне навантаження, бо спеціаліст повинен «дозріти», накопичити досвід, а вже потім працювати на повну силу.
Особливо хочу звернути увагу на сільських лікарів. Наприклад, у нашій області, де низька щільність населення та переважає хутірський тип поселення, сільський лікар обслуговує 3-5 сіл і хуторів, розташованих у радіусі 20-40 кілометрів. З іншого боку, враховуючи брак кад-рів, декому із сільських лікарів доведеться набрати пацієнтів понад норму, і це вимушений захід.
ВЗ Чернігів — чи не єдине місто в країні, де відмовилися від створення центрів ПМСД, і первинна ланка залишилася у складі поліклінічних відділень лікарень. На вашу думку, це добре чи погано?
— Кожний шлях треба пройти, і наш, можливо, не найгірший. Навіщо створювати ще одну додаткову адміністративну надбудову? Зараз підтримується групова практика роботи лікарів, от ми так і працюватимемо. Поки нас не змушують відокремлюватися та йти у вільне плавання, перебуватимемо у складі лікарень. Усі лікарі в нашому закладі працюють у парі: якщо немає одного — його пацієнти йдуть до іншого. Це зручно і для лікарів, і для хворих.
ВЗ Тоді як саме відбуватиметься фінансування первинної ланки в місті?
— Розпорядником грошей є головний лікар — так записано в статуті лікарні. Кожний сімейний лікар отримує базову ставку з урахуванням вислуги років та категорії, а також матеріальне стимулювання залежно від кількості укладених декларацій.
ВЗ На початку реформування деякі чернігівські сімейні лікарі планували займатися приватною практикою як ФОП, однак все-таки залишилися працювати у складі поліклінік. Із чим це пов’язано?
— По-перше, малому бізнесу в нас взагалі живеться несолодко. Фактично ФОП — це безправна незахищена людина: ані тобі лікарняних, ані відпустки, хоч він платить і податки, і єдиний соціальний внесок. По-друге, приватний підприємець повинен вести бухгалтерію, готувати податкові звіти, а це потребує часу та вміння. Крім того, щоб зайнятися приватною лікарською практикою, треба орендувати приміщення, яке відповідає всім санітарним нормативам, мати обладнання згідно з Табелем оснащення. На ці потреби нам виділили гроші з міського бюджету як комунальному некомерційному підприємству, а хто надасть кошти приватному підприємцю? Врахувавши всі ці нюанси, наші сімейні лікарі вирішили й далі працювати в поліклініках.
ВЗ Над чим сьогодні працює Асоціація сімейних лікарів Чернігівської області?
— Наразі в основному проводить науково-просвітницьку діяльність. Медицина не стоїть на місці, нам треба постійно вчитися. Крім того, змінилася концепція надання первинної допомоги, і якщо сімейний лікар хоче стати справжнім фахівцем, а не проміжною ланкою між хворим і «вузькими» спеціалістами, йому треба здобувати нові знання й опановувати практичні навички. Асоціація влаштовує науково-практичні конференції, семінари, майстер-класи, куди запрошують науковців та провідних спеціалістів з різних галузей медицини.
Зараз впроваджуємо таке поняття, як «клієнтський сервіс», навіть порушили питання про те, що лікар має розробляти й погоджувати весь процес лікування з пацієнтом. Тобто це зовсім інший рівень відносин між ними. У нас в області вже ввосьме відбудеться науково-практична конференція для лікарів сімейної медицини. Нещодавно вони проходили тренінг на базі пологового будинку. Такі навчання організовують й інші медичні заклади (обласна лікарня, кардіологічний диспансер, онко-, тубдиспансер тощо). Причому відвідують їх не тільки лікарі, а й медичні сестри, бо нині у зв’язку зі збільшенням навантаження майже 30% функцій, які раніше виконував лікар, перекладаються на медичну сестру — його помічника. До речі, практично в усіх країнах існує таке поняття, як «сестринський прийом», тож поступово ми також починаємо впроваджувати цю практику. Тобто постійно вчимося й уже досягли на цьому шляху певних успіхів.
Олена БЕРЕЗКІНА, спеціально для «ВЗ»
