Три роки тому молодого лікаря, випускника Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького направили в селище Краковець Львівської області. За цей час місцева амбулаторія, яка обслуговує майже 5 тис. мешканців восьми сіл, докорінно змінилася, а про Ігоря Заставного заговорили не лише на Львівщині.
ВЗ Чому ви обрали саме медицину? Це була мрія дитинства?
Ігор ЗАСТАВНИЙ, сімейний лікар КЗ «Лікарська амбулаторія селища міського типу Краковець Яворівського району», Львівська областьЗа моїми спостереженнями, у 20-30% випадків звернення до лікаря обумовлені психосоматичними проблемами. Нині люди емоційно надто навантажені. Якщо включити телевізор — бачиш один суцільний негатив. ТБ тільки погіршує стан людей, які опинилися у складній життєвій ситуації, й посилює відчуття безвиході. Тоді вони звертаються з психосоматичними симптомами — у таких випадках допомагає саме розмова.
ВЗ Переважна більшість студентів-медиків мріють про вузьку спеціалізацію. Чому ви стали сімейним лікарем і розвиваєте медицину в сільській амбулаторії?
— Я не обирав сімейну медицину — вона сама обрала мене: на цю посаду направили після закінчення вишу. Натомість я планував зайнятися медичною генетикою або виїхати за кордон. Але коли почав працювати сімейним лікарем, побачив перспективу і важливість такої роботи. А після перших результатів усвідомив, що вузька спеціалізація була б мені нудною. Крім того, нині престижність праці сімейного лікаря, хоч і досить повільно, однак зростає.
ВЗ У своїй роботі ви не обмежуєтеся виконанням лише прямих обов’язків, адже саме після вашого приходу розпочалися зміни. Коли і чому зацікавилися громадською роботою?
— Це не можна назвати громадською роботою. Просто у нас прийнято, що сімейний лікар займається лише прийомом пацієнтів. Однак Всесвітня організація сімейних лікарів (The World Organisation of Family Doctors, WONCA) створила дерево компетенції такого фахівця, яке складається із майже 10 пунктів. До них зокрема входять менеджмент, управління процесами, які відбуваються у практиці… Загалом ми нині працюємо як цілісна команда й намагаємося покращувати умови для всіх: і лікарів, і пацієнтів. Сьогодні приміщення амбулаторії, що три роки тому світило дірками в даху, розбитими вікнами, відремонтоване. Ми закупили певну кількість нового і такого необхідного обладнання, працюємо над наповненням лабораторії. Тобто результати наших зусиль очевидні, і це тішить. Хоча спочатку, чесно зізнаюся, не думав, що надовго затримаюся тут, кілька разів збирався піти, однак колеги — наша команда — стримували.
ВЗ А чому ви хотіли піти з амбулаторії?
— Головна причина — відчуття безвиході… Спочатку були проблеми з житлом. Уявіть собі: ви приходите з роботи, а в кімнаті температура повітря — близько 5 градусів. При цьому вам треба платити за це житло, спати там, а зранку йти працювати. Пам’ятаю, як одного разу зірвався, приїхав близько 22-ї години до Голови селищної ради і кажу, що більше не витримую. Тоді ця жінка обдзвонила всіх, хто міг здавати житло, і повезла дивитися варіанти. І якщо люди тебе так підтримують, то відчуваєш: витримаєш усе. А коли ще зранку приходять на прийом пацієнти і дякують, розумієш — ти в змозі допомогти, і хочеться працювати далі…
Коли стає дуже важко, я згадую, як ми зібралися писати перший мікропроект. Поїхали з дружиною, також лікарем, на тренінг у Жовкву. На той час я не мав жодного досвіду роботи з паперами. Попри те що нам багато пояснювали, я сказав дружині, що, напевне, нічого не створю. А наступного дня мені зателефонувала заступник головного лікаря Яворівської центральної районної лікарні і запропонувала допомогу в написанні проекту. Ми разом попрацювали, і я зрозумів, що це не так складно, як здавалося.
Тоді працівники амбулаторії почали збирати необхідну для співфінансування частку коштів, залучати людей до господарської роботи біля амбулаторії. Це був дуже веселий і водночас тривожний процес, бо привернув до нас увагу, а в медицині так не прийнято — ти мусиш бути «закритий», інакше чекай проблем: перевірок чи чогось такого. Мене неодноразово викликали, говорили: «Ти не можеш так чинити, ти ж демонструєш стан амбулаторії!»
ВЗ І що ви відповідали на такі чіткі «рекомендації»? Вам не погрожували звільненням?
— Говорив, що продовжуватиму справу. А звільнити кілька разів хотіли, та мене це не лякало, бо що я втрачав?.. А потім нас підтримало керівництво області. І ця допомога стала можливою саме внаслідок розголосу, адже «закритість» приховує багато проблем навіть від обласного керівництва. Та в нас так прийнято, хоч це й погано…
Наприклад, у країнах Східної Європи — не менше проблем, ніж в Україні. Але вони отримують більше фінансування навіть від Всесвітньої організації охорони здоров’я, тому що озвучують їх. Ми ж рапортуємо, що в нас усе чудово, то нікому й діла немає…
ВЗ Як ви вважаєте, чому за оновлення амбулаторії взялися тільки ви? Через що ніхто не займався цим раніше?
— Думаю, варто віддати належне децентралізації, адже нині на місцях залишається значно більше коштів. Окрім цього, хтось має заряджати енергією і переконувати, що ми все зможемо. Я саме цим і займався, хоча подеколи й сумнівався в успіху. Та коли команда повірила — виявилося, що насправді можна багато зробити.
ВЗ На вашу думку, у чому найбільша проблема української медицини?
— За часів незалежної України це вже п’ята реформа охорони здоров’я. І лікарі старшого віку бачили, як «провалювалася» кожна. Тому в них є велика недовіра до змін, до влади. Також вони дуже «закриті» — кожен фахівець має своїх пацієнтів, і все. Але ні в Європі, ні в Канаді, ні в США так не чинять — медики працюють командно. Навіть у Наказі МОЗ №504 «Про затвердження порядку надання первинної медичної допомоги» імплементовано слово «команда».
І в Краківці нам вдалося запровадили командний дух. Адже бувають випадки, коли проблему пацієнта не може вирішити один лікар. Тоді ми запитуємо у хворого дозволу, щоб його оглянули інші наші фахівці — і кожен лікар висловлює свою думку. Такий «консиліум» дуже часто стає в пригоді, відпадає потреба спрямовувати пацієнта на вторинний рівень. І це нормальний процес. Ми цього не соромимося, зізнаємося: не можемо всього знати. І така система працює дуже дієво, тому 70-80% наших пацієнтів лікуються в амбулаторії. Це стало можливим завдяки впровадженій системі, довірі до лікаря, а ще тому, що медики повірили в себе та в команду.
ВЗ Навесні цього року ви разом із колегами створили ГО «Академія Сімейної Медицини України». У чому вбачаєте завдання організації?
— Ми з дружиною — одні зі співзасновників асоціації і входимо до наглядової ради. Хочемо, щоб Академія Сімейної Медицини України стала аналогом Американської академії сімейних лікарів (American Academy of Family Physicians, AAFP). Проводитимемо з колегами навчальні тренінги, мріємо організувати надання юридичної підтримки нашим лікарям.
Уже маємо певний вплив на формування державної політики у сфері первинної медичної допомоги. Два місяці тому члени правління організації зустрічалися з представниками Центру громадського здоров’я і вирішували проблему амбулаторного лікування людей із закритою формою туберкульозу. Ми дізнавалися, скільки медик отримуватиме за ризики та додаткові обсяги роботи, і нас обіцяли залучити до ухвалення остаточного рішення.
Також зараз займаємося перекладом фінських протоколів, які будуть затверджені на національному рівні. Обрали саме їх, бо ці документи мають чіткий виклад, кожен містить до 10 сторінок. Ми з деякими членами організації є пруфрідерами — затверджуємо кінцевий варіант перекладу протоколів. Сподіваємося, що наш переклад затвердить і фінська сторона, у якої ми купили ці документи.
ВЗ Ви звичайний сільський лікар, однак викладаєте у виші, займаєтеся активною громадською діяльністю, берете участь у вирішенні важливих проблем державного рівня. То чи можна говорити, що сімейний лікар у селі чимось обмежений?
— Насправді сільський лікар нічим особливо не обмежений! Він, як і будь-хто інший, може робити все, на що здатен. Але якщо брати професійну діяльність, то він удвічі більше відповідатиме за свою помилку, ніж «вузький» спеціаліст. До прикладу, якщо сімейний лікар зашиє рану і «розійдуться» шви, то на нього буде набагато більше нарікань, ніж на хірурга (бо то ж його спеціалізація, таке буває). І ніхто не припускатиме, що в сімейного лікаря теж «таке буває». Інше питання, що отримає сімейний лікар за подібну роботу — адже зарплатня не збільшиться. Однак сьогодні з’явилося заохочення — чим компетентніший медик, тим більше матиме пацієнтів, а від їх кількості залежить і зарплата.
ВЗ Багато наших громадян живе за принципом «Держава повинна…», і далі — дуже довгий список. Яким ви бачите розподіл обов’язків між державою, лікарем і пацієнтом?
— Держава зобов’язана мене захистити, дати мінімальні гарантії, базову освіту, умови для роботи та професійного розвитку. А все решта — моя відповідальність: не кидати сміття абиде, вакцинувати свою дитину, дотримуватися законів… І відміна диспансеризації — це шлях до розуміння того, що люди мають нести відповідальність за своє здоров’я. Адже трапляються випадки, коли пацієнт веде нікчемний спосіб життя, а потім скаржиться, що лікар йому не допоміг. Але ж кожен мусить відповідати за себе, близьких і за свій добробут. А лікар — за свої дії, а не за вчинки пацієнта.
ВЗ Чи маєте українських або іноземних колег, які є зразком для наслідування?
— Звичайно, маю. Це, наприклад, Вадим Вус з Рівненщини — сільський сімейний лікар, який стажувався в багатьох країнах і у своїй роботі спирається на досягнення доказової медицини. Також поважаю своїх колег — Михайла Незнановського, Олександра Павлішевського, Олександра Марціва, Євгена Мешка, Романа Колонтая. Загалом, авторитетом для мене є мої батьки, дружина та найближчі колеги.
ВЗ Де черпаєте сили, коли доводиться долати чергові перепони?
— У родині, звісно. Коли приходиш додому і тебе чекає любляча дружина — це важливо. Або ж коли завітаєш до мами, з якою можеш про все відверто поговорити… Підтримка людей, котрі тебе люблять, надає сил.
ВЗ Пропоную невеличке бліц-опитування. Прошу вас швидко продовжувати речення:
— Сім’я медиків завжди… щаслива.
— У дитинстві мріяв… стати лікарем.
— Найкращі з-поміж людей… мої мама і дружина.
— У будь-якому випадку… не здавайтеся.
— Молода людина… мусить багато працювати, інакше нічого не досягне.
— Коли я не зможу допомогти… то я не заважатиму.
— Найважливіше у професії… зберігати честь і людяність.
— Українська медицина… нарешті здобула шанс стати цивілізованою.
— Подорожі допомагають… відволіктися й уникати помилок.
— Найближчим часом планую… захистити кандидатську дисертацію.
— Якби я мав необмежені можливості… я не хотів би мати необмежені можливості, бо вони псують людину; та якби так сталося — знайшов би вакцину від СНІДу, дослідив би, звідки ми походимо та куди йдемо.
Діана КВАСНЕВСЬКА, спеціально для «ВЗ»
