Сьогодні можновладці дуже люблять розводитися на тему прав пацієнта, ніби це їх власне ноу-хау. Що ж, реформа за реформою, здається, таки поховали систему Семашка, котра ніби так зневажливо ставилася до бажань і потреб пацієнта. Нині він має стільки прав, що й сам губиться в цьому розмаїтті (разом із лікарями). Насправді ж систему, котра регулювала етичні та правові норми у стосунках «пацієнт—лікар», почали вибудовувати ще з незапам’ятних часів.
«Винайдено» двічі
Вважають, що етичні, юридичні та професійні стандарти в медичній практиці, зокрема пов’язані з юридичним захистом прав пацієнтів, розробив західний світ. Причому сталося це відносно недавно — на початку XX століття. Наприклад, як американський винахід цього періоду нам подається поняття «поінформована згода пацієнта на медичне втручання».
Насправді ж багато правових й етичних норм впроваджували ще в часи Ісламського ренесансу арабські лікарі, які їх суворо дотримувалися. Вони працювали відповідно до досконально продуманих лікувальних планів, котрі враховували як науковий метод, так і принципи гуманізму.
Саме арабські лікарі розробили правила, що регулюють систему контролю якості надання медичної допомоги та стандарти кваліфікації лікарів, і ввели поняття «поінформована згода».
Першоджерела
Внесок арабського світу в медицину важко переоцінити, й мова тут не тільки й не стільки про таких видатних лікарів, як Ібн Сіна, Ар-Разі, Ібн Аббас аль-Маджусі, Аль-Табарі, Аль-Захраві, Ібн Хунейн, котрі фактично заклали міцний емпіричний і теоретичний фундамент для клінічної практики західних колег.
У 800-1500-х роках практично всі наукові праці були написані арабською мовою. Проте після колонізації східних земель досягнення арабських лікарів або привласнили, або ліквідували й забули. Завдяки цій експансії західна наука пов’язала стародавні напрацювання із сучасними досягненнями, й усі вони, звісно, були викладені латиною.
Популяризації «арабських наукових поглядів» також заважав один і досі поширений стереотип: вважали, що все світське суворо підпорядковане релігії. А отже, результати медичних спостережень регламентуються нею, що апріорі суперечить науковим принципам. (Хоча те саме можна було б закинути й «християнській науці».)
Справді, до секуляризму мусульманським країнам було далеко. Проте положення ісламу, а тим більше закони шаріату не впливали на медицину. Так, у них існувала окрема так звана релігійна наука (тобто теологія), проте вона була відгалужена від «фізичних» дисциплін.
Іслам суттєво впливав хіба що на юриспруденцію, й один з основних принципів шаріату передбачав захист громадян. Життя і благополуччя людини є найвищим пріоритетом ісламу, що підтверджується текстом Корану: «Що, якби хтось забив людину, якщо це не за вбивство чи поширення зла на землі… Це так, ніби він забив цілий народ… І якщо хтось врятував би життя, се було б схоже на спасіння життя всього народу». У багатьох інших ісламських джерелах, зокрема у працях Ар-Разі (854-925) та Ібн Сіни (980-1037), зазначалося право кожної людини на всебічну турботу, здорове харчування й достойні умови життя.
Прототип протоколу
Скажімо, Ар-Разі велику увагу приділяв взаєминам лікаря і пацієнта та стандартам високої професійної етики. Зокрема, він радив лікарям спокійно розпитувати хворих про стан їх здоров’я, аби вони могли розслабитися й розповісти свою історію максимально детально. Крім того, Ар-Разі наполягав: лікар має поводитися так, щоб пацієнти розуміли — він переймається їх проблемами. До речі, Ар-Разі розробив своєрідний протокол ведення хворого. Згідно з ним лікар зобов’язаний:
- діагностувати захворювання відповідно до симптомів і результатів огляду;
- виявити причину встановленої хвороби;
- спрогнозувати розвиток подій і попередити пацієнта про те, що може з ним статися у випадку дотримання чи недотримання схеми лікування;
- оцінити конкретний випадок з урахуванням можливих причин і описаних симптомів, аби визначити, чи страждає хворий на одне чи кілька захворювань, і спробувати діагностувати їх;
- відрізнити одну недугу від іншої;
- рекомендувати терапію дієтою чи ліками або обома методами;
- вселити в пацієнта впевненість і переконатися в його готовності дослухатися до порад лікаря.
Контроль якості
«Аль-Хісбах» — поширена в арабському світі система, що досягла досконалості у VIII-IX сторіччі. Це особлива доктрина, котра ґрунтується на сурі Корану. «Хісбах» трактується як санкціонований богом обов’язок правителя (або уряду) втручатися та примусово «нав’язувати добро і забороняти неправильне» відповідно до законів шаріату. Доктрина передбачає чіткі процедури для покарання за зло, а також повноваження для осіб, відповідальних за покарання.
Принципи, на яких ґрунтується «Хісбах», лише частково релігійні, здебільшого вони продиктовані здоровим глуздом. Вказується, що першим осягнув всю повноту ідеї справедливого покарання халіф Умар ібн аль-Хаттаб (634-644), котрий фактично перетворив цей принцип на своєрідну систему контролю якості та судочинства. Вона поширилася на комерційну, освітню й медичну сфери та реалізовувалася насправді неупереджено: закон був однаковим для всіх. Підтвердженням цьому є хронологія одного судового розгляду, задокументованого у XVI столітті, де фігурували єврейський лікар і пацієнт мусульманин.
Мусульманин Мухамед із села Айн-Карім притягнув хірурга-іудея Соломона до суду «за злочинну лікарську недбалість». Позивач представляв інтереси свого брата, Саліха Абдули, якого, за його словами, лікар доконав.
Історія була такою. У Саліха Абдули настільки набрякла калитка, що він не міг ходити й попросив погукати лікаря. Хірург Соломон зобов’язався вилікувати його за фіксовану плату. Саліх одразу віддав гроші. Хірург сказав братам, що збирається застосувати ланцет, аби розрізати калитку. Мухамед не погоджувався, бо боявся, що Саліх після такого втручання може померти. Лікар же запевнив, що використовував ланцет з подібною метою так часто, скільки мав волосся в бороді, і гарантував: хворий не постраждає.
Тоді обидва брати погодилися на втручання. На жаль, Саліх помер за три дні від кровотечі. Хірург на вимогу судді повернув Мухамеду гроші за лікування, але під час наступних розглядів справи наполягав, що використовував ланцет відповідно до своєї професії хірурга та власних знань і досвіду в цій галузі. Лікар стверджував, що проводив такі самі процедури іншим пацієнтам, і всі вони вижили.
Суддя запропонував позивачу надати докази своїх слів, й тоді три його односельці засвідчили, що смерть Саліха настала внаслідок дій Соломона. Після чого суддя звернувся до відповідача з проханням привести своїх свідків, які підтвердили б, що той практикував подібну операцію на цьому самому органі за тих самих обставин. Обоє свідків з боку Соломона, теж хірурги, зазначили, що він був «здібним хірургом, повністю обізнаним у своїй професії». Колеги Соломона підтвердили адекватність хірургічного втручання на набряклій калитці за допомогою ланцета й визнали, що самі часто вдавалися до такої тактики, і їх пацієнти одужували.
Відповідно до законів усе було належним чином записано до протоколу. Потім його передали в іншу інстанцію — судді Хасану, котрий виконував ще й обов’язки муфтія в Єрусалимі. Той знайшов описання подібних випадків у книгах. Так, автор однієї з них, видатний вчений Аль-Хакім, зазначав: «Якщо чоловік після обрізання вмирає, той, хто проводив його, не мусить нести відповідальності».
На цій підставі суддя постановив: хірург не відповідатиме перед братом померлого, тим більше, що той дозволив йому виконувати операцію й, відповідно, втручання відбулося за поінформованою згодою пацієнта. Суддя також визнав: операцію лікар виконав відповідно до встановлених професійних норм. Хірург був би винен лише в тому випадку, якби не дотримався умов домовленості або знав, що втручання призведе до смерті пацієнта. Наприкінці суддя заборонив «завдавати Соломону будь-якої шкоди». Після цього позивач заявив перед свідками, що його брат Саліх помер «через божественне провидіння, а не через хірургічне втручання».
Підготувала Любомира ПРОТАСЮК, спеціально для «ВЗ»
