Темпи, з якими Україна втрачає людський потенціал, вражають цивілізований світ — щорічно українців меншає на 200-300 тис. На це впливає чимало факторів, одним із яких є низька якість і доступність медичної допомоги. В усьому світі здоров’я громадян вважають запорукою процвітання економіки і країни в цілому. Коли наша держава навчиться рахувати і планувати правильно?
Чи може вітчизняна система охорони здоров’я змінити ситуацію на краще за нинішніх реалій? Чи допоможуть їй впоратись із цим завданням реформи? Якою має бути мета національної політики охорони здоров’я на сучасному етапі і як її досягти? Відповіді на ці запитання шукали учасники круглого столу «Партнерство в публічному управлінні охороною здоров’я для підвищення людського потенціалу нації», організованого Комітетом Верховної Ради України з питань охорони здоров’я за участі Національної академії медичних наук України, Всеукраїнського Лікарського Товариства, медичних асоціацій і товариств — членів Національної Лікарської Ради України, Української медичної експертної спільноти.
Фрагментарна трансформація системи фінансування охорони здоров’я призводить до її руйнування
Тетяна БУТКІВСЬКА, Голова комітету з питань медичного страхування ЛСОУ, головуючий співголова Координаційної ради Платформи Національної стратегії охорони здоров’я України Cтан ресурсного забезпечення в частині фінансування охорони здоров’я для гарантування доступності та якості медичних послуг населення взагалі катастрофічний. Як наслідок — не маємо ні того, ні іншого. Наведу лише кілька прикладів. Загальні витрати на охорону здоров’я у 2016 році в Україні становили трохи більше 181 млрд грн (7,62% ВВП), з них державні витрати — 44,8% (3,4% ВВП), витрати домогосподарств — 52,8%, приватних фірм — 1,7%, донорів — 0,7%. У 2017 році загальний обсяг фінансування становив 180 млрд грн (6,9% ВВП) із таким розподілом за джерелами: державні витрати — 87,5%, тобто 3,37% ВВП; витрати домогосподарств — 3,6% ВВП, інші необліковані витрати — близько 100 млрд грн (зрозуміло, що два останні джерела аж ніяк не впливають на розвиток системи охорони здоров’я). У цілому висновки невтішні. Державні витрати на охорону здоров’я з кожним роком зменшуються, приватні, навпаки, збільшуються. Наприклад, у 2003 році вони перевищували 7 млрд грн, у 2013-му становили 50 млрд грн, у 2016-му — 98 млрд грн, тобто у 12,8 разу більше, ніж у 2003 році.
Отже, на громадян України покладено неймовірний тягар витрат на охорону здоров’я, унаслідок чого відбувається катастрофічне зубожіння населення. Такий стан речей потребує невідкладного прийняття рішення про об’єднання фінансів (публічних, приватних тощо) для забезпечення системи охорони здоров’я й універсального доступу громадян до отримання медичних послуг.
Левову частку витрат домогосподарств необхідно перевести в легалізовану форму — за рахунок внесків роботодавців і бюджетних механізмів (обов’язкове медичне страхування). Останнє має ґрунтуватися на організації, оплаті та контролі медичної послуги (маршрутизація, стандарти, інформаційні технології, контроль якості та вартості, продуктивність, захист пацієнтів-застрахованих осіб тощо).
Зробити це можна за допомогою системного формування джерел фінансування охорони здоров’я, заснованого на державно-приватному партнерстві та бюджетно-страховій структурі фінансування (бюджети, обов’язкове та добровільне медичне страхування, інші джерела).
Натомість ми є свідками того, як фрагментарна трансформація системи фінансування охорони здоров’я призводить до згубних наслідків та її руйнування. Відтак потрібен комплексний стратегічний підхід до змін усіх компонентів системи охорони здоров’я згідно із Національною стратегією охорони здоров’я України, затвердженою на законодавчому рівні. Саме вона має стати основою трансформації системи охорони здоров’я та її поступального розвитку.
В усьому світі реалізації такої стратегії передує створення платформи, тобто своєрідного майданчика для відкритого діалогу всіх зацікавлених сторін. Наразі в Україні вона також є, її започаткували Український союз промисловців і підприємців, НАМН України, ГО «Українська асоціація сприяння охороні здоров’я населення «Київське відділення», Ліга страхових організацій України, Федерація професійних спілок України. Підписано меморандум учасників платформи, створено координаційну раду, визначено першочергові заходи, затверджено офіційний документ — Засади Національної стратегії охорони здоров’я України. Ми відкриті для співпраці та соціального діалогу всіх зацікавлених сторін, які стануть партнерами у формуванні й реалізації згаданої стратегії. Запрошуємо до активної співпраці громадські організації, медичні асоціації, бізнес, наукові установи, профспілки — це дасть змогу об’єднатися навколо спільної мети: подолання кризи в системі охорони здоров’я, розробки чітких правил формування та трансформації системи охорони здоров’я України. Без створення Національної стратегії неможливо досягти підвищення людського потенціалу українців та забезпечення здоров’я нації.
Відсутність системного документа обумовлює прийняття надто ризикованих управлінських рішень
Ігор ШКРОБАНЕЦЬ, начальник лікувально-організаційного управління НАМН України, Заслужений працівник охорони здоров’я, доктор медичних наук, професорНа жаль, під час затвердження тарифу на медичне обслуговування одного пацієнта на рівні первинної медичної допомоги не враховано об’єктивних відмінностей у видатках на медичне обслуговування в сільській місцевості та містах. До того ж у більшості регіонів стан матеріально-технічного забезпечення закладів охорони здоров’я, що надають первинну медичну допомогу, не відповідає Табелю оснащення, затвердженому Наказом МОЗ України. Зокрема, це стосується транспортних засобів і комп’ютерної техніки. На сьогодні тільки близько 30% амбулаторій забезпечені медичними інструментами й інвентарем відповідно до визначених нормативів, 40% — комп’ютерним устаткуванням і оргтехнікою, майже третина амбулаторій не мають автотранспорту.
Ще одним прикладом несистемного прийняття управлінських рішень є відсутність рекомендацій МОЗ України щодо встановлення розміру оплати праці лікарів у зв’язку зі зміною механізму фінансування. Не зрозуміло, чи зможуть вони розраховувати на встановлені законодавством доплати, зокрема допомогу на оздоровлення під час основної щорічної відпустки, надбавки за вислугу років, тривалість безперервної роботи, роботу з дезінфекційними засобами, чергування вдома тощо. Також не прописано, як саме віднині оплачуватиметься праця лікарів-інтернів, котрі проходять навчання на базі центрів ПМСД.
Особливо небезпечними є необґрунтовані рішення щодо реформування служби екстреної (швидкої) медичної допомоги. Серйозне занепокоєння викликає ініціатива запровадити парамедичні бригади, унаслідок чого з 1 січня 2023 року лікарські та фельдшерські бригади екстреної медичної допомоги мають припинити своє існування. Утім у ст. 35 Основ законодавства України про охорону здоров’я чітко визначено, що екстрена медична допомога — це медична допомога, тобто її надають медичні працівники. Правові, організаційні й інші засади надання екстреної медичної допомоги також визначаються законом, тож інші нормативно-правові акти, зокрема останні постанови Уряду, спрямовані на реформування служби, не повинні суперечити нормам закону, які мають вищу юридичну силу. Низка чинних законів України та підзаконних нормативних актів передбачає існування лише двох видів бригад служби екстреної допомоги — лікарських і фельдшерських. Відтак впровадження парамедичних підходів до надання екстреної медичної допомоги суперечить засадам чинного законодавства України. До того ж це є свідченням недооцінки ролі лікаря на догоспітальному етапі. Отже, запропоновані МОЗ зміни потребують додаткового обговорення та фінансово-економічного обґрунтування, зокрема зіставлення економії бюджетних коштів за рахунок скорочення кадрового потенціалу й економічних втрат унаслідок фінансування професійної підготовки кваліфікованих медичних працівників, які втрачають роботу, та інвалідизації населення у зв’язку з неотриманням своєчасної екстреної висококваліфікованої медичної допомоги.
Варто звернути увагу й на пілотний проект щодо зміни механізму фінансового забезпечення надання медичної допомоги в чотирьох науково-дослідних установах Національної академії медичних наук України (Національний інститут серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова, Інститут кардіології ім. академіка М. Д. Стражеска, Інститут нейрохірургії ім. А. П. Ромоданова, Національний інститут хірургії і трансплантології ім. О. О. Шалімова). Він може стати дуже корисним для напрацювання досвіду, завдяки якому вдасться уникнути управлінських помилок на етапах модернізації вторинної та третинної медичної допомоги в усіх регіонах України. На жаль, МОЗ не виявляє ознак конструктивної зацікавленості в реалізації згаданого пілоту. Хоча, наприклад, запровадження нових механізмів фінансування в пілотних установах уже підтвердило доцільність використання сучасних електронних технологій обліку, аналізу та комунікацій у лікувальних закладах, які функціонують у статусі підприємств.
Наразі МОЗ України приймає не зовсім коректні й виважені управлінські рішення щодо запровадження електронної системи охорони здоров’я. Зокрема, в умовах вільного вибору закладами охорони здоров’я медичних інформаційних систем для роботи з eHeаlth постає питання щодо їх термінової уніфікації (для забезпечення інтеграції), оскільки на сьогодні користування даними різних систем неможливе навіть у межах госпітального округу, тим більше для установ НАМН України. До того ж eHeаlth в Україні почала працювати без системи захисту інформації центральної бази даних, створення якої свого часу було передбачено спеціальною Постановою Уряду. Утім, нові розпорядження Кабінету Міністрів України покладають повну відповідальність за захист персональних даних пацієнтів на надавачів послуг, що породжує значні ризики, формує недовіру до реформи в медичного персоналу та пацієнтів.
Ще одна ініціатива реформаторів — усунення корупційних схем під час проведення тендерних закупівель у системі охорони здоров’я, а також передача функції державних закупівель медичних препаратів від МОЗ України до міжнародних організацій. Який результат? Третій рік поспіль пацієнти не отримують гарантованих державою ліків! Тривалі затримки постачання вже закуплених лікарських засобів і виробів медичного призначення унеможливлюють отримання медичної допомоги за бюджетні кошти, зокрема при серцево-судинних та онкологічних хворобах, що є основними причинами смертності населення України. З цього можна зробити єдиний висновок: на часі створення та прийняття програмно-цільового науково обґрунтованого документа, який визначає національну політику та стратегію в галузі охорони здоров’я, відображає загальнодержавні потреби і пріоритети на тривалий період. Це завдання номер один як для законодавчої та виконавчої влади, так і для медичної професійної громадськості.
Вивчення Глобального тягаря хвороб є підґрунтям для формування ефективної політики в галузі охорони здоров’я
Петро КЛИМЕНКО, Голова Ради Київського відділення громадської організації «Українська асоціація сприяння охороні громадського здоров’я», кандидат медичних наукВивчення Глобального тягаря хвороб — інструмент кількісної оцінки втрат здоров’я від хвороб, травм і факторів ризику, що є підґрунтям для формування ефективної політики та прийняття правильних рішень щодо доцільності фінансування заходів у різних сферах охорони здоров’я.
На сьогодні вступ України до Європейського Союзу є надзвичайно актуальним завданням, що потребує невідкладних заходів із формування державної стратегії в галузі охорони здоров’я та переходу на міжнародні індикатори оцінки системи. Окрім МОЗ України до цього процесу мають бути залучені інші міністерства та відомства, а також місцеві громади.
Створення єдиного медичного простору цивільної та військової медицини в Україні лише декларується
Всеволод СТЕБЛЮК, заступник начальника УВМА з клінічної роботи, полковник медичної служби, Заслужений лікар України, Народний Герой України, доктор медичних наук, професор Формування медичного мобілізаційного резерву має відбуватися шляхом оптимізації наявної системи професійної підготовки — від оволодіння навичками тактичної медицини для всіх до військово-медичного вишколу для медичних працівників (під час обов’язкових зборів резервістів).
Іще одне завдання — створення нових мобільних медичних формувань, здатних розгортатися в стаціонарних чи польових умовах на зразок кадрових військових частин територіальної оборони. Вкрай необхідні стратегічні резерви засобів надання медичної допомоги (матеріально-технічне, медикаментозне та трансфузійне забезпечення) й евакуаційного транспорту.
Для всіх військовослужбовців сил безпеки та оборони має бути впроваджено державне медичне страхування в обсязі, котрий забезпечить їм доступ до високотехнологічних методів лікування та реабілітації. Це гарантуватиме реальний, а не декларативний соціальний захист військових.
Єдиним прийнятним шляхом вирішення визначених завдань є формування управлінської команди професіоналів на кожному рівні, відсторонення високомотивованих, але низькокваліфікованих «реформаторів» від управління військовою та цивільною медициною, недопущення підміни професіоналізму будь-якими іншими поняттями (наприклад, псевдопатріотизм, особиста відданість керівництву, за якими часто приховуються відсутність знань і практичного досвіду).
Найболючіша проблема — масова зневіра медичних працівників та пацієнтів в успіху реформ
Андрій ГУК, лікар-нейрохірург, член Координаційної ради УМЕС та правління ВУЛТ, Голова ради ГО «Асоціація медиків Революції Гідності»Затверджені Урядом концепції реформи фінансування системи охорони здоров’я та розвитку системи громадського здоров’я, і навіть Закон України №2168 VІІІ «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» не вирішують питань доступності та якості надання медичної допомоги населенню. За оцінкою Європейського регіонального бюро ВООЗ, сучасний стан здоров’я української нації характеризується низьким рівнем тривалості життя, украй високими показниками захворюваності та смертності, відсутністю можливості отримувати належну медичну допомогу.
Також згадані концепції та Закон не сприяють поліпшенню функціонування закладів охорони здоров’я, адже наразі спостерігаються неадекватне ресурсне забезпечення галузі, катастрофічний дефіцит медичних кадрів, не забезпечено реальних можливостей залучення приватних інвестицій. Організаційні, правові, фінансові, управлінські, економічні, структурні, кадрові, інформаційні та інші фундаментальні помилки заважають Україні отримувати вигоду від власного людського капіталу та проводити комплекс економічних і соціальних заходів, які сприяють досягненню найвищого рівня здоров’я українців і збільшенню тривалості їх якісного життя.
Надзвичайно болюча проблема — масова зневіра медичних працівників і пацієнтів в успіху реформ. Єдиний шлях розв’язання системних проблем у сфері охорони здоров’я — стратегічно орієнтована державна політика, завданням якої є визнання здоров’я громадянина одним з основних пріоритетів, а також створення, розвиток і забезпечення функціонування новітньої національної системи охорони здоров’я.
Така система має ґрунтуватися на засадничих принципах, котрі застосовуватимуться в усіх секторах охорони здоров’я і відображатимуться на кожному наступному етапі побудови та розвитку системи охорони здоров’я. До таких принципів належать системний комплексний розвиток, інтегрованість, децентралізація, безпека, доступність, публічність, якість, превентивність.
Формування та реалізація Національної стратегії розвитку (трансформації) охорони здоров’я України на згаданих принципах має здійснюватися згідно із 6 компонентами, визначеними ВООЗ: надання медичних послуг, трудові ресурси охорони здоров’я, інформаційні системи, фінансування, доступ до основних лікарських засобів і медичних виробів, лідерство/управління. Тому наразі необхідно завершити доопрацювання узгоджених із представниками громадськості, експертного середовища, роботодавцями, страховиками і пацієнтськими організаціями Концепції та Стратегії трансформації системи охорони здоров’я України, які відповідають сучасним вимогам та перспективним потребам України, а також затвердити їх рішеннями Уряду.
Поступ уперед неможливий без запровадження повноцінної системи державного обов’язкового медичного страхування і сприяння розвитку добровільного медичного страхування — шляхом прийняття відповідного закону.
Натомість слід зауважити, що в Україні напрацьовано понад 1200 регуляторних документів у галузі охорони здоров’я, однак їх ніхто не узагальнював. Тож потрібно розробити і прийняти комплексний Кодекс законів про охорону здоров’я України, який урегулює функціонування системи та її складових (надання медичної допомоги, фінансування й управління медичним обслуговуванням тощо).
Актуальним завданням на сьогодні є законодавче визначення та впровадження лікарського самоврядування в Україні. Адже професійна спільнота має чітко усвідомити: нам ніхто не допоможе, крім нас самих.
