Лікувати, консультувати і дбати про здоров’я людей — основні завдання лікаря. Однак багатьом фахівцям цього замало, й вони роблять набагато більше, вирішуючи питання, які, здавалося б, лежать поза межами їх компетенції, однак важливі для пацієнтів.
Андрій ГАРДАШНІКОВ, лікар-онколог КНП «Обласний клінічний онкологічний центр Кіровоградської обласної ради»Згодом познайомився з людьми з каналу «Кіровоград» (наразі — філія ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України «Кіровоградська регіональна дирекція»), й у нас народилася ідея створити радіопрограму «Сімейний лікар». Вона виходила в ефір протягом 5 років — з 2013-го по 2018-й. Нині ми зробили перерву, але плануємо продовжити тематичні радіопрограми.
Чому цим займаюся? Бо людям потрібна інформація, котру не завжди знайдеш за запитом в інтернеті, а коли й натрапиш на якісь поради чи відгуки, то більшість їх варто було б піддати сумніву, але не всі мають здатність до критичного й аналітичного мислення. Тому й розповідаємо слухачам та глядачам про важливі речі. Ми порушували найрізноманітніші теми, запрошували фахівців різних спеціалізацій, котрі простою мовою доносили різноманітну інформацію. Оскільки я онколог, то багато програм присвятили саме проблемі злоякісних новоутворень. Однак говорили й про кардіологію, неврологію, інфекційні хвороби і травми, психічне здоров’я та різні залежності… Упевнений: у програм на медичну тему є перспектива. Але, на мою думку, дуже важливий зворотний зв’язок, оскільки лише за його наявності люди зможуть отримувати саме ті відомості, які їх найбільше цікавлять.
Найголовніша мета, яку ставимо перед собою, — посприяти тому, аби наші співвітчизники почали більше дбати про власне здоров’я. Звісно, часто видається, що я без надії сподіваюся. Було б надто просто, якби радіо- чи телепрограма могла суттєво змінити ставлення людей до здоров’я, як свого, так і родини. Однак, по-перше, коли наші ефіри вплинули на кількох осіб, це вже результат. А по-друге, важливо, що люди отримують інформацію з перших рук з приводу того, куди звертатися, що робити за підозри на захворювання, котрі ми обговорюємо, як насправді відбувається процес діагностики та лікування (уявлення пацієнтів про це часто не збігаються з реальністю). На мою думку, наші ефіри були не пропагандистськими, а інформаційними, такими, що допомагають структурувати інформацію. І сподіваюся, що із цим завданням ми впоралися.
На моє переконання, лікар має робити трошки більше за його посадові обов’язки. Саме внаслідок певної байдужості колег, на жаль, досі надзвичайно актуальним є питання доступного знеболювання. Мене просто «ковбасить» від цієї теми. Я готовий волати про неї повсякчас і скрізь, де можу, бо самотужки зрушити з місця проблему не здатен.
Раніше я був упевнений, що неможливо зменшити страждання людини, яка завершує життя внаслідок невиліковної хвороби, й мені було спокійніше. Просто намагався про це не думати — як, власне, у нас роблять більшість медичних працівників, чиновників, звичайних громадян, котрі переконані, що це їх не стосується. А насправді ж нелюдські муки можна в більшості випадків припинити — достатньо правильно призначити знеболювання. І це начебто легко, а люди кричать від болю через те, що нам, лікарям, не хочеться зайвий раз напружуватися, чи ж ми боїмося змінити дозу, чи ж у нас недостатньо знань і бажання їх отримати… Коли я дізнаюся про такі випадки, ледь стримуюся. Мені здається, не може лікар залишатися спокійним, коли його пацієнт страждає від постійного пекельного болю. Коли біль супроводжує людину до самої смерті… Такого бути не повинно. І я дуже сподіваюся, що колись ситуація зміниться.
Варто зазначити: законодавство України, яке коригує це питання, змінилося на краще. Лікарям дали всі інструменти для того, аби позбавити паліативних пацієнтів болю. Тепер відповідальність передбачена не за призначення знеболювання, а за ненадання медичної допомоги пацієнтам із больовим синдромом (як і за ненадання іншої медичної допомоги при інших хворобах). Пацієнтські організації, волонтери, правозахисники обурюються узаконеними тортурами хворих, котрі вчиняють медичні працівники.
Однак у Кіровоградській області досі інколи проблематично отримати рецепт на опіоїдний знеболювальний препарат. Трапляються випадки, коли за місцем проживання рецепт без консультації онколога не видають навіть лежачому нетранспортабельному пацієнту з пекельним болем. В обласному центрі хворий із району рецепт не отримає, бо нібито має це зробити за місцем проживання. А потім звідти мусить їхати в Кропивницький чи Олександрію, а то й у іншу область (бо аптек із потрібними ліцензіями в нас, м’яко кажучи, мало), аби одержати ліки. Як ви гадаєте, для важкохворого із сильним больовим синдромом це реально?
Досі попри наявний протокол і рекомендації пацієнтів знеболюють чим завгодно: реналганом, дексалгіном, кетановом, налбуфіном і навіть налбуфіном із морфіном одночасно, що абсолютно протипоказано, — але не препаратами, рекомендованими для лікування хронічного болю. Досі, незважаючи на протоколи, інструкції, світові рекомендації, препарати призначають без урахування фармакокінетики. Вдаються до непотрібних ін’єкцій, коли треба використовувати таблетки чи пероральний розчин. Ще й обирають найтравматичніший спосіб — внутрішньом’язовий…
Пацієнти зазвичай непомітно для суспільства та влади помирають у муках, а це зручно для нас, бо вони не скаржаться, не звинувачують. Цікаво, скільки ще років потрібно, аби в лікарів з’явилося бажання допомогти таким хворим, призначаючи адекватне знеболювання?
Часто мені докоряють, чого ти, мовляв, говориш тільки про знеболювання, адже паліативна допомога — це ще й психологічна підтримка пацієнта та родичів, духовний супровід, соціальна допомога… Так, я згоден. Однак найпростіше та найдешевше, що можна зробити, — дати якісне знеболювання всім паліативним пацієнтам. А вже потім переходити до інших складових паліативної допомоги.
Цікаво, коли це питання стане важливим для системи? Коли вона зробить дієві кроки? Часто ми лаємо наші закони. І дійсно, нерідко в них є багато нерозумного. Але тут дивна штука: закони дають можливість лікувати пацієнтів і вимагають цього від нас. Ми ж виявилися набагато гіршими в цьому питанні, ніж папери, — абсолютно не готовими.
Мені важко оцінювати вплив інформаційних хвиль, які створюємо ми та інші, небайдужі до цієї теми, люди. Але протягом останніх років реально багато змінилося. Упевнений: завдяки тим, хто може впливати на МОЗ, — благодійним, громадським та пацієнтським організаціям. У 2013 році було докорінно змінено законодавство, у лікаря з’явилися інструменти для якісного лікування больового синдрому, зокрема таблетовані форми морфіну. Однак залишилося чи не найважче: змінити думки лікарів, аби медики, які призначають адекватне знеболювання, не були винятком із правил.
Окрема тема — знеболювання дітей. Давно йшлося про доступність в Україні знеболювальних пластирів. Однак віз і нині там — у безплідних розмовах. Звісно, дещо робиться, зокрема зареєстровано рідку форму морфіну для перорального вживання. Але я кілька місяців тому запитав про такий препарат в аптеці — у продажу його немає. Чому? Бо ніхто не призначає! В нашій області лікарям він виявився непотрібним. А про пацієнтів хтось подумав? Проблема в тому, що нам не лише бракує знань про можливості позбавлення від сильного болю дітей і дорослих, яким важко ковтати таблетки, а й бажання щось змінювати.
Нещодавно на сайті Верховної Ради зареєстровано петицію від громадськості з вимогою внести зміни до законодавства, аби в медичних та наукових цілях можна було використовувати канабіс. У мережі почалося жваве обговорення питання легалізації цієї речовини для медичного застосування. Вражають коментатори, які пишуть про наркотики, про хворе суспільство тощо. І це дивно, бо невже не зрозуміло, що мова йде тільки про законне призначення цього препарату хворим людям за медичними показаннями? Якщо ефективність ліків доведена, медики повинні мати змогу їх застосовувати. Коли я маю право лікувати морфіном, то чому не можу лікувати канабісом? Дискусія, звісно, потрібна, але вузькоспеціалізована й професійна, а тому фахівці повинні брати в ній значно активнішу участь. Достукатися до кожного окремо взятого лікаря — складно. Коли ж про це говоритиме громадськість, згадуватимуть на телебаченні та радіо, ситуація може змінитися. Тому я й не можу мовчати.
До відома
Рослини роду Cannabis містять активні речовини — канабіноїди. Найбільш вивченими є тетрагідроканабінол і канабідіол. Тетрагідроканабінол справляє виражені психотропні ефекти і збуджує нервову систему, це активна речовина «трави» чорного ринку, тоді як канабідіол майже не чинить психотропної дії, натомість здійснює знеболювальний та розслаблюючий вплив.
Медичний канабіс має доведений лікувальний і знеболювальний ефект. Його використання в медичних цілях урегульовано в багатьох європейських країнах, зокрема Польщі, Бельгії, Німеччині, Нідерландах, а також у 33 штатах США, Канаді й Австралії. З листопада минулого року рецепти на застосування препаратів на основі канабіноїдів можуть виписувати британські лікарі. Частково використання канабісу з медичною метою та для відпочинку дозволене в Італії, Іспанії, Португалії, Бразилії та Ямайці.
Лесото стала першою африканською країною, у якій легалізовано вирощування конопель для медичних цілей, таку можливість розглядають й у Лівані. Першою країною Південно-Східної Азії, де дозволено використовувати марихуану в медицині, став Таїланд. Нині під суворим медичним контролем такі препарати можна застосовувати й у Південній Кореї. В Ізраїлі, Румунії, Македонії та Пуерто-Рико канабіс заборонений, проте дозволений у випадках невиліковних хвороб.
В Україні ж канабіс, смола, екстракти й настойки канабісу внесені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів як особливо небезпечні наркотичні засоби, обіг котрих заборонено.
