Вдесяте до Львова з благодійною місією завітав всесвітньовідомий пластичний хірург із Німеччини Клаус Екснер. На рахунку професора — не лише сотні консультацій і десятки прооперованих українських малюків. Лікар може пишатися й тим, що певною мірою доклав зусиль до надання безвізового режиму Україні.
ВЗ Чому ви обрали професію лікаря і віддали перевагу саме пластичній хірургії?
Клаус ЕКСНЕР
- Фахівець із пластичної та естетичної хірургії
- Професор, доктор медичних наук
- Стаж роботи — понад 40 років
- У науковому доробку — близько 140 публікацій,
у тому числі написаних у співавторстві книг - Узяв участь у понад 600 наукових конференціях
- Першим у Німеччині провів операцію
з реплантації пальця - Екс-віце-президент і екс-президент
Німецької спілки пластичних,
реконструктивних та естетичних хірургів
Пластичною хірургією зацікавився частково тому, що хотів займатися чимось іншим, ніж мої батько та брати, зокрема мене приваблювалитравматологія й хірургія кисті. У вже далекому 1984 році, коли почав вивчати хірургію кисті, мікрохірургія була чимось неймовірно новим, не кажучи про реплантацію пальців. Однак я вперто йшов до мети, і мені поталанило стати першим у Німеччині фахівцем, котрий здійснив реплантацію великого пальця. Так я познайомився із пластичними хірургами й поступово перейшов до мікрохірургії, а від неї — до пластичної хірургії. Хоча маю зазначити: вона не дуже відрізняється від ортопедичної чи хірургії пухлин, адже також реконструктивна за своєю суттю.
ВЗ Із чого розпочалася ваша благодійна діяльність?
— Коли я здобував спеціалізацію пластичного хірурга у Франкфурті, мій колишній керівник розпочав створення благодійної організації Interplast Germany, котра збирала кошти, за які пластичні хірурги з Німеччини проводили оперативні втручання складним пацієнтам у країнах, що розвиваються. За кілька років вона вже мала свої осередки практично в кожній європейській країні. Цікаво, що в цій організації немає керівництва, кожен із її учасників налагоджує власні контакти з лікарями за кордоном. Так я й зміг долучитися до благодійних місій.
ВЗ А як ви потрапили до України?
— Мій брат — хірург-ортопед — бував у Львові з іншими благодійними організаціями ще задовго до мого першого приїзду у 2012 році й говорив, що я мушу завітати до цього міста й познайомитися з тутешніми лікарями. Тож коли трапилася нагода приїхати до Львова, я нею скористався.
ВЗ З вами час від часу приїздять ваші колеги. Як вдалося і їх залучити до благодійності?
— У мене зав’язалася тісна дружба з багатьма лікарями у Львові, вони тепер самі знаходять пацієнтів і запрошують мене. Кілька років тому зі мною приїжджала моя колега — хірург-офтальмолог. Мені часто доводиться стикатися з патологіями, пов’язаними із вадами ока, як-от блефароптоз, тож попросив її подивитися, чи все правильно я роблю. Вважаю, мені добре вдається й окулопластика, проте хотілося почути думку колег — фахівців у царині офтальмологічної хірургії. Тим паче, інколи в малюка виявляють одразу кілька вад. Тоді до нашої команди долучаються колеги з Львівського міського медичного центру «Мікрохірургія ока», що працює на базі КНП «8-ма міська клінічна лікарня м. Львова».
У нас також були й великі кейси реконструктивної пластичної хірургії, які вилилися в цілі майстер-класи. Так, 2016 року ми виконали складну операцію з відновлення молочних залоз, а під час наступного візиту відбувся майстер-клас із реконструкції вушної раковини в дитини. Власне, його провела Б’янка Байкан-Екснер — моя колега та дружина за сумісництвом.
ВЗ Чи сприяє такий родинний тандем роботі?
— Дружина має свою вузьку спеціалізацію, зокрема займається реконструкцією вушної раковини. Вона приїздила зі мною до Львова вже тричі, проводила майстер-класи та виконувала операції.
Насправді працювати командою легше, хоча часом буває й навпаки. Протягом багатьох років я був керівником, а вона — резидентом. Тепер головна дружина, а я — на пенсії, тому цього разу вона не приїхала, оскільки дуже завантажена. Ми помінялися ролями, і це дуже цікавий досвід.
ВЗ Ви відвідували Львів й у 2013-2014 роках, коли в Україні було вкрай неспокійно. Чи не боялися їхати до країни, де фактично розпочалася війна?
— Ні, у Львові, на мій погляд, було цілком спокійно, я помітив лише посилення контролю з боку правоохоронних органів. У Німеччині також трапляються протести, під час яких на вулицях патрулює більше поліції. Я ж, навпаки, почуваюся в більшій безпеці, коли в поліції все під контролем.
Українські колеги інколи запитували, чи, бува, не страшно мені. Чимало знайомих удома також намагалися зрозуміти, навіщо мені їхати до України, адже, на їх переконання, це було небезпечно.
А от мені видається, що читання газет подекуди може бути значно небезпечнішим заняттям, оскільки все залежить від того, як проблему висвітлюють місцеві ЗМІ. Я ж лікар, а не політик, тож повинен займатися своєю справою, а не коментувати політичну ситуацію.
ВЗ Як ви обираєте пацієнтів для проведення втручань? Чи дозволяє місцева інфраструктура застосовувати всі ваші навички та досвід, чи доводиться декому відмовляти?
— Львівські колеги попередньо обирають пацієнтів для оглядів. Уже безпосередньо в день їх проведення ми всі випадки обговорюємо разом з анестезіологами, офтальмологами тощо. Це значна міждисциплінарна робота.
Звісно, ми надаємо перевагу дітям із малозабезпечених родин, хоча я нічого не маю й проти втручань винятково естетичного характеру — якщо вони дають змогу залучити додаткові кошти, то, відповідно, ми зможемо надати допомогу більшій кількості соціально незахищених пацієнтів. Зокрема, так відбувається в інших країнах, де я буваю із місіями, скажімо, у М’янмі. Ми працюємо для бідних людей, хоча трапляються випадки, коли пацієнти жертвують певні кошти монастирям, при яких є кілька лікарень. Завдяки цим грошам ми можемо прооперувати більше хворих.
Я доволі «старий хлопець» у пластичній хірургії і за час своєї кар’єри спробував практично все у цій царині: від макро- до мікрохірургії та хірургії пухлин. Тож упевнений, що ми проводимо безпечні втручання із гарним результатом. Останнім часом переважають пацієнти із вродженим блефароптозом, післяопіковими травмами та постраждалі внаслідок нещасних випадків.
У країнах, що розвиваються, я віддаю перевагу оперативним втручанням з приводу вродженого розщеплення верхньої губи та піднебіння. Однак українські щелепно-лицеві хірурги чудово справляються з такими проблемами, тож у Львові ми практично цим не займаємося.
Мікрохірургічні операції вимагають багато часу, а я перебуваю в Україні лише кілька днів. Тому ми намагаємося братися за безпечні випадки, котрі обмежуються виконанням одного втручання й не зумовлять труднощів у післяопераційний період. Львівські пластичні та реконструктивні хірурги — чудові фахівці, відтак нам украй рідко доводиться відмовляти пацієнтам, а я почуваюся спокійно, коли повертаюся додому. До того ж, якщо є потреба, вони завжди можуть зі мною зв’язатися для додаткової консультації. Також не беремося оперувати в тому разі, коли анестезія не буде цілком безпечною.
ВЗ Ви згадували, що маєте й інші інтереси в Україні.
— Під час кожного візиту ми проводимо майстер-класи, презентації тощо. Адже я вважаю, що вкрай важливо не лише працювати в операційній, а вчити, ділитися досвідом, обговорювати складні випадки на кшталт реконструкції молочних залоз, закриття значних дефектів, оперативних втручань з приводу видалення пухлин тощо. Як справжній лікар ти зобов’язаний передавати свої знання. До речі, українські колеги володіють певним досвідом, якого не мають німецькі медики, тому ми також багато чому вчимося.
Мені подобається проводити майстер-класи з естетичної хірургії, хоча загалом надаю перевагу мікрохірургії. Проте я вважаю себе вже занадто старим для цього. Мікрохірургія — для молодих лікарів, резидентів, котрі починали з мікрохірургічних анастомозів нервів, судин тощо. Це вкрай важливий інструмент для пластичної та реконструктивної хірургії, ортопедії.
Українські колеги часто використовують класичні реконструктивні методики, проводять багато таких операцій на руках у людей, які працюють у лісі, після укусів диких тварин, використовуючи великі клапті шкіри для закриття дефектів. Скажімо, я бачив надзвичайно професійно виконані кейси реконструкції носа із використанням шкіри з плеча. Мені здається, жоден лікар у Німеччині не має подібного досвіду, та й не кожен пацієнт здатен провести із рукою, підшитою до обличчя, 3-4 тижні, необхідних для відновлення кровопостачання.
ВЗ Чи вдалося вам зауважити якісь вроджені патології, що найчастіше трапляються саме в Україні?
— Я бачив багато гемангіом, моєму братові довелося зіткнутися з великою кількістю випадків клешнеподібних стоп, мальформацій кісток, суглобів. Мені також часто випадало консультувати з приводу мальформацій обличчя, грудей, вродженого блефароптозу. Мабуть, таке враження складається тому, що пацієнти приїжджають з усієї країни. Дехто пов’язує це із наслідками катастрофи на Чорнобильській АЕС, проте я не поділяю такої думки. Мені видається, це радше генетична схильність, адже мешканці віддалених сіл можуть бути далекими родичами. Такі речі трапляються і в одному з регіонів Німеччини — там чимало мальформацій стегна.
ВЗ Благодійна робота приносить вам задоволення?
— Звісно! А надто тоді, коли бачу усміхнених дітей та щасливі родини, коли пацієнти приходять через рік, аби просто подякувати. Якось мені довелося допомогти двом братам з однією проблемою, котрі під час консультації наступного року подарували мені квіти, аби висловити свою вдячність. Теплі та щирі слова мають велике значення для лікаря.
Коли ж бачу своїх колег, їх посмішки та ширу радість від нової зустрічі, то розумію, що не лише політики мають змогу зближувати народи.
ВЗ Справді — звичайні люди роблять дуже багато для того, аби стерти кордони між країнами. Чула, що ви також доклали рук до надання Україні безвізового режиму з ЄС. Це так?
— Ну, мені здається, що я долучився до пришвидшення прийняття цього рішення. У нас було багато зустрічей із представниками міністерств охорони здоров’я, соціальної та гуманітарної політики Німеччини, де мене як людину, котра часто приїздить до вас, запитували: що наша країна може зробити для України?
Передусім урядовці розмірковували над тим, яку допомогу надати українцям на Сході. На що я відповів, що скрізь, не лише на Сході, є багато дітей, котрі потребують високопрофесійної допомоги, тож насамперед ми маємо відкрити кордони, аби дати можливість лікарям контактувати один з одним, а українським фахівцям приїжджати на стажування, набувати досвіду та ділитися власним.
ВЗ Ви згадали, що вже на пенсії, але активно продовжуєте займатися лікарською практикою та благодійною робою. Як відновлюєтеся після цього?
— Найважливіше те, що я здоровий. Я не відвідую спортзалу, натомість маю фізичні навантаження щодня вдома: працюю по господарству, доглядаю величезний сад. До речі, на моє переконання, якщо ти лікар за покликанням, то не потребуєш відновлення.
Моя робота — це водночас і моє хобі. Я звик працювати по 15-16 годин на добу з понеділка по п’ятницю та готуватися до доповідей, презентацій, роботи зі студентами у вихідні. Хоча, з огляду на мій вік, це вже трохи занадто, тож сьогодні ми працювали лише 12 годин.
Юлія МАСЮКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ»
