У медичних працівників немає вибору — вони зобов’язані надати пацієнту необхідну допомогу, незважаючи на його психічний стан, настрій та реакцію на зовнішні обставини. Інакше кримінальна відповідальність неминуча. Однак такої не прописано по відношенню до громадян, які виявили агресію проти медиків під час виконання ними професійних обов’язків. Чи це єдина причина того, що напади на людей у білих халатах стають буденним явищем?
Коли статистика — річ умовна
Час від часу суспільний спокій порушують неординарні події: напади на працівників швидкої під час виїздів на виклики, побиття лікарів стаціонару родичами хворих «за неправильне лікування», застосування сили по відношенню до працівників лікувальних закладів з метою заволодіти нарковмісними препаратами тощо. Часто вони закінчуються смертю та каліцтвом медиків, тож нікого не залишають байдужим, однак обговорюють їх від випадку до випадку. Через деякий час «сплеск емоцій» у ЗМІ вщухає, справи закінчуються нічим, результати розслідувань (як і факт їх наявності) зникають невідомо куди, а медики знову поспішають на виклики, розуміючи, що попереду — невідомість і беззахисність.
Скільки таких випадків — не знає ніхто. Оприлюднена статистика МВС надто скромна, адже до неї потрапляють тільки ті події, які дійсно стали відомими, коли медики чи керівництво закладів зверталося до поліції для подальшого розгляду справ. Однак у разі отримання легких тілесних ушкоджень чи пошкодження майна медичні працівники зазвичай не звертаються до правоохоронних органів, пояснюючи це відсутністю часу на бюрократичну тяганину і коштів на отримання правової допомоги, — шкірка не вартує вичинки.
Натомість МОЗ нещодавно оприлюднило свої підрахунки: протягом 2013-2017 років зареєстровано 543 випадки посягань на працівників ЕМД (з них 2 закінчилися інвалідністю, 3 — смертю потерпілих). Найбільша частка поcтраждалих — середній медичний персонал, дещо рідше «під роздачу» потрапляють лікарі, однак у зоні ризику — навіть водії швидкої! Найтривожніше, що всі відомства, які бодай хоч якось проводять моніторинг ситуації, повідомляють про неухильне і стрімке зростання частоти нападів на медиків.
А враховуючи заяви працівників швидкої про те, що кожен із них постійно стикається з погрозами, неадекватною поведінкою, хуліганством, агресією, психологічним тиском чи й застосуванням сили з боку пацієнтів, родичів і навіть сторонніх осіб, можна зробити висновок: у разі належної фіксації таких фактів статистика виявилася б просто вражаючою.
Тож наразі формується думка про те, що професія медика сама по собі небезпечна і подібні ризики є її складовою, котру потрібно сприймати як належне. Однак це зовсім не означає, що все слід пустити на самоплив — і профілактику подібних інцидентів, і належний захист медиків під час виконання ними професійного обов’язку, і невідворотність покарання для тих, хто вчиняє злочини. Інакше робота в зоні ризику перетворюється на подвиг камікадзе.
Ясновидець — замість диспетчера?
В Україні вже давно говорять про необхідність убезпечити медичних працівників від нападів. Щоправда, здебільшого йдеться про бригади швидкої, які найбільше ризикують у цьому плані. Однак жоден із чинних на сьогодні законів не передбачає системи повноцінного захисту. Тому проблему намагаються вирішувати «точково». Лунали навіть пропозиції надати дозволи на носіння зброї. Однак є й аргументи проти: у країнах, де лікарям екстреної допомоги дозволяють носити зброю, це часто обертається проти них, адже зазвичай нападники краще нею володіють і не зупиняються ні перед чим на відміну від медиків. Та й навряд чи можна уявити картину, коли лікар швидкої заходить у квартиру із саквояжем ліків у руках та ще й зі зброєю напоготові — раптом нападуть.
Передбачити ж поведінку хворого чи його родичів узагалі неможливо, тож попросити супроводу правоохоронців вчасно не вдається. Навіть якщо диспетчер, котрий приймає виклик, завбачливо викличе поліцію, коли бригаді потрібно виїздити на місце бійки чи стрілянини, це не завжди вирішить проблему. Адже медики зазвичай приїжджають на місце події раніше за правоохоронців (за протоколом на доїзд відводиться всього 10 хвилин), і чекати за рогом, доки з’явиться поліцейський патруль, вони не можуть. Що вже казати про цілком мирні виклики, які іноді обертаються трагедією! Бо, як свідчить практика, здебільшого напади скоюють особи в стані алкогольного сп’яніння, споживачі наркотиків, пацієнти з психічними розладами, які по телефону можуть здатися навіть гостинними. Дедалі частіше агресію виявляють родичі, не задоволені рішенням чи поведінкою лікаря. Зрештою, навіть тяжкий стан хворого може спровокувати його неадекватну поведінку, адже крайнім для нього завжди буде медик.
Аби з’ясувати мету виклику швидкої пацієнтом, потрібно бути ясновидцем або ж змінити алгоритм роботи. Наприклад, на деяких станціях швидкої медичної допомоги самотужки складають переліки проблемних будинків, квартир, де збираються асоціальні елементи, щоб не наступати на небезпечні граблі. Натомість у цивілізованому світі йдуть не шляхом проб і помилок, а в напрямку запобігання їм. Тому в багатьох країнах на виклик пацієнта вирушає кортеж єдиної рятувальної служби, або ж сигнал виклику на «103» автоматично передається на супутні служби. На місце події приїжджають одразу кілька рятувальників, і кожен займається своєю справою, аби швидше вирішити проблему потерпілого. Та й бригада лікарів почувається безпечно.
З подібними пропозиціями на вищі рівні виходили й керівники центрів ЕМД в Україні, намагаючись налагодити прогресивний алгоритм співпраці різних служб бодай у мегаполісах. Однак з усього, що пропонувалося, лікарям швидкої залишили тільки так звану тривожну кнопку. Мовляв, якщо «ваших б’ють» — викликайте. Проте кількарічний досвід користування такою соломиною для потопаючих довів: захист ненадійний.
Чому «западає» тривожна кнопка
Не всі бригади ЕМД мають можливість невідкладно передати сигнал про небезпеку диспетчеру або правоохоронним органам. Ця опція доступна лише в тих областях, де укладено договори з державною службою охорони, а оскільки подібні послуги не безкоштовні, викликати черговий наряд можуть тільки в регіонах, де на це виділяються кошти з місцевих бюджетів. Інший варіант — екстрено повідомити свого диспетчера про напад на бригаду медиків. Однак і він можливий там, де створено центральні оперативні диспетчерські зі спеціалізованими програмно-апаратними комплексами і налагоджено прямий зв’язок із відповідним черговим працівником поліції, а самі бригади укомплектовані мобільними терміналами з «тривожною кнопкою». Та навіть якщо бригада викликає наряд поліції безпосередньо за номером «102», диспетчери цієї служби не завжди почують такий «набат» вчасно — виклики медиків потрапляють у загальну чергу телефонних дзвінків до Національної поліції.
Безкарність породжує вседозволеність?
Більшість законодавчих ініціатив, які озвучували до сьогодні, були спрямовані на посилення кримінальної відповідальності за протиправні дії проти медичних працівників.
Дуже важливо фіксувати випадки правопорушень проти медиків. Зокрема, пропоную включити розділ із даними щодо ушкоджень і травмування працівників ЕМД унаслідок агресивних дій третіх осіб до статистичної форми річного звіту станції швидкої допомоги, оскільки наразі інформацію не збирають, або ж роблять це хаотично. Та статистика для статистики також нікого не цікавить — має бути відповідне реагування, розслідування інцидентів і вжиття дієвих заходів, спрямованих на зменшення ризиків. Якщо медики бачитимуть, що вживаються заходи, аби їх захистити і підтримати, — вони повідомлятимуть про інциденти на робочому місці частіше.
Насильство й агресію ніколи не можна розглядати як невід’ємну складову роботи медичного працівника, тож профілактика цих явищ і боротьба з ними потребує активної участі відповідних державних інституцій усіх рівнів, а не лише системи охорони здоров’я».
Та чи доходить справа бодай до визначення якоїсь відповідальності тих, хто скоїв такі дії?
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
Що краще: попереджений чи озброєний?
Кому як не лікарям відомо, що профілактика краща за боротьбу з наслідками. Тому превентивні заходи гарантування безпеки лікаря «при виконанні» були б найдоцільнішими. У деяких країнах лікарів з невідкладних станів чи парамедиків навчають методам самооборони, готують до роботи в умовах стресу та спілкування з неадекватним пацієнтом чи його родичем. Чому такі заходи не приживаються в Україні? Думки з цього приводу розходяться.
