В усьому світі Україну визнають колискою трансплантації, однак до цього часу вона в ній і залишається. Хто чи що стримує розвиток вітчизняної системи трансплантації навіть після довгоочікуваного оновлення законодавства?
Україна по праву може пишатися тим, що першу у світі трансплантація нирки від неживого донора виконав харківський хірург Юрій Вороний ще у 1933 році. Подальші успіхи розвитку цього напрямку, пік якого припадає на 90-ті роки минулого століття, також обнадіювали: Україна не залишиться в аутсайдерах. Аби діяльність галузі опиралася на законодавче підґрунтя, наша країна, як і багато країн світу, пішла шляхом прийняття спеціального закону. Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» почав діяти з 1999 року. Здавалося, уже ніщо не заважає досягнути космічних масштабів розвитку вітчизняної трансплантології. Однак сталося не так, як гадалося. З кожним роком Україна дедалі більше пробуксовувала у цій сфері, безнадійно відстаючи від інших країн світу, де пересадка органів стала рутинним методом лікуванням — на сьогодні у світі живе понад 1 млн осіб з пересадженими органами. У нас же це досі диво, за яке борються всі: від трансплантологів, котрих в Україні можна перелічити на пальцях, до родичів хворих, що «вибивають» кошти на операції за кордоном. Після 20 років дискусій навколо «гальм» розвитку галузі та спроб залатати на ній дірки, наприклад, пілотним проектом з трансплантації нирки, який було заплановано на 2018 рік і на який в держбюджеті передбачалося 112 млн грн, вирішили: в усьому винен закон, котрий не відповідає світовим стандартам і вже точно посивів в очікуванні того, коли його почнуть виконувати. Основною причиною того, що старий закон не працює, визнали презумпцію незгоди і вирішили: країні потрібен новий закон. Його досить швидко підготували й подали на розгляд Верховної Ради України, і вже у травні 2018 року прийняли.
Перешкода номер один
Закон України №2427-VIII «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» набув чинності у червні 2018 року і мав вступити у дію 1 січня 2019 року. Тож виконавча влада отримала певний час, аби привести у відповідність всю нормативно-правову базу, створити ЄДІСТ тощо. Однак не встигли. Через це визначений законом день перемоги над відставанням вітчизняної трансплантації перетворився на день її чергової поразки: з 1 січня 2019 року операції з пересадки органів в Україні взагалі не виконують.
Нездоланною перешкодою виявилося виконання статті нового закону під нещасливим номером 13 «Умови та порядок застосування трансплантації», яка чітко вказує: для проведення процедури необхідне внесення донора і реципієнта до ЄДІСТ. Але до 1 січня 2019 року такого реєстру створено не було, тож проведення операцій в «обхід» згаданої вимоги правоохоронні органи розцінювали як порушення встановленого законом порядку трансплантації, що карається згідно з Кримінальним кодексу України.
МОЗ спробувало вийти з цього глухого кута завдяки прийняттю Постанови Кабміну, яка давала змогу тимчасово, до запровадження реєстру, збирати відповідну інформацію на паперових носіях, аби згодом внести її до ЄДІСТ. Однак правники наполягали: закон є закон, він має вищу силу, жодна постанова Уряду не може ані змінити його вимог, ані трактувати їх на свій розсуд. Та й інші необхідні для «запуску» трансплантації підзаконні акти «зависли» в повітрі.
Тож станом на 1 січня 2019 утворився правовий вакуум, який практично унеможливив проведення таких операцій. Жоден хірург не ризикнув би помірятися своїм скальпелем із каральним мечем Кримінального кодексу, навіть з благородних мотивів. Тому іншого виходу, аніж відтермінувати дію закону, прийнятого в такому запалі, не було. Під тиском громадськості та частини народних депутатів 28 лютого 2019 року Верховна Рада України ухвалила законопроект №9461-д «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині», який відтермінував введення в дію нового закону про трансплантацію до 1 січня 2020 року і пролонгував дію попереднього до 31 грудня 2019 року. Таким чином, Парламент розблокував трансплантацію органів в Україні. Однак питання залишилися.
Чого чекати через рік?
Роман Ілик, заступник Міністра охорони здоров’я України, який 22 лютого 2019 року взяв участь у конференції «Актуальні проблеми трансплантації та донорства в Україні» (останні кілька місяців саме він опікується питаннями трансплантації в МОЗ), заявив, що налаштований оптимістично і цей настрій його не полишає. Адже фундамент системи закріплений законом, і це велика перевага. Також він повідомив, що МОЗ визначило для себе амбітний дедлайн — до 2020 року розробити чіткий алгоритм і правила, завдяки яким донорство після смерті стане реальністю. Так, через три роки кількість трансплантацій в Україні має збільшитися вдвічі, а через п’ять — щонайменше втричі. Водночас він розповів про те, що робить і що планує зробити для цього МОЗ. Зокрема, розглядає (поки що на рівні обговорення) кілька моделей мотивації лікарів і анестезіологів. Працює над питанням підвищення кваліфікації лікарів — наразі веде перемовини з міжнародними донорами щодо виділення грантів для навчання анестезіологів і хірургів, які здійснюють трансплантацію, у тому числі й за кордоном. Помітних зрушень досягнуто у запровадженні нової спеціальності «трансплант-координатор», на черзі — прийняття наказу про кваліфікаційні вимоги до таких спеціалістів (цей фах уже внесено до переліку посад медичного закладу). Також розроблено навчальний курс для майбутніх фахівців, сьогодні їх готують на базі Запорізької медичної академії післядипломної освіти. В основі підготовки — кращі настанови та практики з трансплантації в ЄС.
Також заступник Міністра запевнив, що ЄДІСТ, на яку всі так очікують, перебуває на фінальному етапі розробки. До кінця березня створення системного продукту завершиться, з квітня планується розпочати тестування та наповнення системи. А оскільки вона містить 9 реєстрів, потрібний час. До того ж ця система має бути максимально синхронізована з еHealth. Доступ до міжнародного реєстру бази донорів кісткового мозку МОЗ уже має.
Проблеми, на думку Романа Ілика, пов’язані з тим, що за такий короткий термін, визначений законом, а також без реального підкріплення фінансовим механізмом, неможливо реалізувати його норми. Також існує правова колізія щодо оплати послуг з трансплантації. Адже новим законом чітко визначено: створюється центральний орган виконавчої влади, який реалізовує політику у цій сфері, є замовником відповідних послуг і оплачує їх. Це суперечить вимогам іншого закону, згідно з яким єдиним платником за медичні послуги в Україні є НСЗУ. Якщо вона має оплачувати операції з трансплантації, тоді терміни вступу в дію нового закону знову є помилковими, оскільки НСЗУ зможе це зробити лише з 2020 року.
Світлана Тернова, «ВЗ»
