Хто сказав, що війна — чоловіча справа і жінкам там не місце? Українські жінки, які у складі збройних сил, добробатів та медичних бригад, рятували життя бійцям ООС, мають з цього приводу власну думку.
У Збройних силах України частка жінок становить 10,6%. Для порівняння: в армії НАТО — 10,9%. Можливо, ми можемо цим пишатися.
Останніми роками вдалося зняти заборону на понад 400 професій, котрі раніше вважали «небезпечними» для жінок. Також було розширено перелік військових професій і звань, на які можуть претендувати жінки, бо на початку антитерористичної операції ті з них, хто воював, були змушені записуватися діловодами чи кухарями. Але найбільше вражає те, що за цими цифрами — жінки, готові залишати своїх дітей на бабусь, бо вже не задовольняються волонтерством і бачать свою місце поруч із чоловіками саме на передовій.
Їх домашнє вогнище — це намет польової медицини, мобільний госпіталь чи окоп… Цінність усього матеріального відходить на 25-й план, справжнє — лише людські відносини. Повертаючись до мирного життя, вони з болем бачать, що фальші, на жаль, немає лише там, в ООС. Працювати доводиться щонайменше по 12 годин, а то й цілодобово. Це їх не лякає. Для них найстрашніше в житті — не довезти пораненого до медсанчастини…
Крізь безжалісну пітьму
Поспілкуватися з Вікторією Крамаренко, заступником головного лікаря з медсестринства Київської міської клінічної лікарні №2 «Опіковий центр», вдається за допомогою месенджеру під час її коротеньких перерв на каву. 20 лютого «фантастичну медсестру» нагороджено знаком народної шани «Сила жінок», а вже за кілька днів вона разом з командою Першого добровольчого медичного шпиталю ім. Миколи Пирогова — на передовій.
«Мій чоловік Валерій — відомий спортсмен, заслужений майстер спорту та почесний президент Федерації авіамодельного спорту України, неодноразовий чемпіон світу і Європи, дев’ятиразовий рекордсмен світу, — розповідає Вікторія. — Багато часу проводить у зоні ООС, допомагаючи своїми знаннями й уміннями. У перші поїздки на Схід ми вирушали разом. Так, звісно, постійно думала про нього, адже працював він у дуже небезпечних місцях, у спецпідрозділах. Але я їздила і їжджу на фронт зі своєю місією. Коли до відділу кадрів нашої лікарні надійшов лист з пропозицією попрацювати в добровольчому шпиталі, я не вагаючись вирішила, що це моє і треба їхати.
Ми з чоловіком довгий час займалися волонтерством, багато днів провели в частинах, підрозділах. Їздили до Волновахи — там є медична і санчастина, у мене там дуже багато знайомих хірургів, медсестер. Багатьох уже, на жаль, немає — забрала війна. Отже, рішення було миттєвим. Я не розуміла, куди поїду, де я буду, як це відбуватиметься… Але є мета, і я до неї йду».
Сьогодні її мета — бути там, де найважче, а це непросто. У Вікторії з дитинства — страх війни. Він народився з численних розповідей родичів: дідусь дійшов до Берліна, бабуся була з мамою в окупації. Але, як виявилося, в ООС страху немає. «Тут серед позицій і роботи, яку люблю, відчуваю себе набагато краще, ніж у мирному житті, серед людей, зайнятих власними буденними справами. Тому що на передовій усе просто і зрозуміло», — зізнається Вікторія.
Чи важко жінці на війні? На фронті вона — бойова одиниця, часом потужніша і витриваліша за чоловіка. Так, так! Навички воїна вона опановує швидко і вміє їх використовувати не гірше за представників сильної статі. А побутові навантаження, навіть десять 10-літрових відер води, які треба принести, цілком по силах, якщо розумієш, куди і навіщо приїхала. «Найважчою для мене була ротація на Світлодарській дузі в лікарні Попасної. На позиції виїжджали на «Айболиті». Тоді був страшенний мороз, і працювати було дуже складно, не рятував навіть теплий одяг. Якось не подбала тоді про належне взуття, і в результаті — бронхіт. Але перенесла я його на ногах, бо про себе думати не було часу. Уся увага пораненому: як найшвидше транспортувати, що скажуть лікарі, які потім оперуватимуть. Адже ти оцінюєш симптоматику і розумієш, наскільки тяжкий його стан. У такі моменти сподіваєшся лише на Бога.
На війні відбувається справжня переоцінка цінностей. Я побачила велику кількість надзвичайно талановитої, освіченої, мотивованої молоді, справжніх патріотів, готових віддати життя за Свободу та Незалежність. І це справді надихає. Я знаю, що таке шалена втома і невимовний біль. Знаю, що таке підтримка і плече друга та побратима. Це викристалізувала війна. Я не змінилася кардинально — лише відкинула те, що відбирає увагу, час, сили».
А на самоті ця сильна жінка пише пронизливі рядки, сповнені відчаю і надії одночасно:
Шукаю в сутінках очима промінь.
Напрочуд темна і густа пітьма.
Ударом пульсу біль стучить
у скронях.
А образу і спогадів нема…
Нема нічого, окрім болю й смути.
Немає відчаю, скорботи і жалю.
Несила ні любити, ні відчути
Крізь цю страшну безжалісну пітьму…
Не всі лікарі готові до «пацієнтів» війни
Основне завдання медроти на фронті — вивезення поранених з передової, надання невідкладної медичної допомоги й подальша евакуація. Це, здавалося б, розуміють і вміють робити всі, адже медики проходять обов’язкові тренінги з тактичної медицини. Але перше, що вони чують: «Хто навчався наданню цивільної медичної допомоги?» А друге: «Забудьте все, чому вас там вчили, тому що в умовах війни — усе навпаки й пріоритети зовсім інші». Мовляв, медсестри і лікарі губляться, бо звикли до умов лікарні. Тут же треба будь-що спинити кров, а вже потім розбиратися з інфекціями.
Вікторія Крамаренко із цим не згодна: «Цивільна медицина — це класичні знання, що допомагають аналізувати причини будь-якої патології, зокрема доречні й під час надання першої допомоги. Чим більше практики і знань, тим якісніша допомога в умовах війни. Тактичними навичками, протоколами надання меддопомоги під час евакуації та сортування лікарю оволодіти простіше. Адже війна — не тільки поранення й евакуація».
А от старший бойовий медик роти Мирослава Ільчишина з Херсону вважає, що не всі лікарі насправді готові до «пацієнтів» війни: «Не кожен лікар здатен поміняти свою кар’єру на окопи. А витривалість, надлюдська сила духу, здатність не відчувати ані втоми, ані лютого морозу, ані нестерпної спеки даровані тим, хто знає, де той край. І тоді вже немає значення, за спиною в тебе медична освіта чи лише практика».
У 2015-му життя Мирослави розділилося на до та після Дебальцевого… Повідомлення від дев’ятнадцятирічного сина Олексія про те, що він записався до добровольчого батальону, було наче грім серед ясного неба. Він так вирішив — і крапка! У райвійськкоматі відмовили, бо до військової служби її син за станом здоров’я непридатний. Але він усе одно пішов воювати — у добробат…
Потім був телефонний дзвінок, після якого Мирослава вирішила: «Це кінець!» Та, виявляється, то була своєрідна перевірка на міцність. Вона її витримала, вистояла, виплакала, пережила. Уже потім з’ясувалося, що через плутанину у списках її сина зарахували до «200-х». Насправді ж він опинився в полоні.
Вирішила: доки не побачить його живим, нікому не віритиме. І Олексій повернувся, щоб знову піти, бо без своїх хлопців спокійно жити вже не вміє. Сказав, що загиблих не повернеш, а живим там, на фронті, він зможе допомогти. Зараз Олексій — курсант Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Буде офіцером-десантником. Тепер уже він чекає маму з війни, тобто з ООС, де вона рятує чиїхось синів, — разом з подругою, яка втратила там свого первістка…
Коріння втоми — у страху!
Євгенія Янченко із селища Петрівське Києво-Святошинського району, дружина колишнього комбата легендарного 25-го батальйону «Київська Русь» пішла за чоловіком: спочатку на київський Майдан у грудні 2013 року, а навесні 2014 — волонтером-медиком до батальйону. У неї — жодних вагань, а от чоловік Андрій був категорично проти. Мовляв, дівчат до складу батальйонів не беруть, лякав, що дружина поруч із чоловіком на службі — то корупційні дії… Жарти-жартами, а насправді дуже хвилювався за дружину. Чи зміцнилися відтоді стосунки в подружжя? Євгенії важко сказати, кращими вони стали чи гіршими, але тепер вони кардинально інші: цінна кожна хвилина, проведена разом. А ще вони дуже згуртувалися, адже тепер вони не лише чоловік і дружина, а й бойові побратими. Хіба що дається взнаки страшенна фізична та психологічна втома.
Коріння цієї втоми там, на війні. Його пустив страх — не встигнути, не впоратися, зробити щось не так… «Ти начебто розумієш, що тут повинен спинити кровотечу, тут вкласти пораненого, тут затиснути артерію, але все одно очима шукаєш кваліфікованого медика. Так було на Майдані. В АТО вже набули того досвіду, але все одно на медиків дивилися як на ікону, головних рятівників».
Узагалі-то стати лікарем, нейрохірургом, Женя мріяла з дитинства. Адже в неї і мама, і бабуся лікарі. Вона жила медициною, багато часу проводила в бабусі в лікарні, слухала мамині «історії хвороби». Тільки от збуватися мрія почала за трагічних обставин: під час Майдану навчалася на курсах надання першої медичної допомоги, працювала медиком сотні «Львівська брама», допомагала в організації та роботі медпункту в Будинку профспілок, мобільних медичних груп. Потім було навчання на курсах тактичної медицини, які проводили різні організації, зокрема Червоний Хрест. Спочатку виникла ГО «Мобільна бригада медиків Майдану «Білі Янголи», котру нині зареєстрували як громадську організацію: їздили в АТО, доставляли медикаменти, навчали бійців надавати першу медичну допомогу. І під обстрілами, і під вибухами…
Особливо страшно було в Дебальцівському «котлі». Але хлопців потрібно було рятувати! Медиків зазвичай не пускали далі «жовтої» лінії фронту, проте траплялися випадки, коли вони самовільно туди виходили на власний страх і ризик, за що потім отримували по шапці. Проте інакше не могли. Саме тоді загинуло багато медиків із різних батальйонів…
Зараз Євгенія Янченко присвячує «Білим Янголам» майже весь свій час: продовжує допомагати бійцям, займається їх реабілітацією, підтримує родини загиблих, поранених — і не лише з батальйону «Київська Русь». А ще Євгенія та Андрій виховують чудового синочка. Її мирне життя, як і страх, йде корінням у війну.
З війни можна прийти, але неможливо повернутися
Народний герой України 23-річна Яна Зінкевич нещодавно з Брюсселя. У складі першої дипломатичної ветеранської місії Ambassador вона та п’ятеро її посестр, українських ветеранок і діючих жінок-військослужбовців, доповідали очільникам НАТО про нашу війну. Також відбувся показ документального фільму про янголів-охоронців, що воювали на Сході, «Невидимий батальйон». Цю війну благополучний Брюссель побачив очима жінок, які готові пожертвувати життям заради майбутнього України. А ще Яна виступила з доповіддю — про труднощі, пов’язані з поверненням із війни, депресією та самогубствами, про які рідко говорять у нашому суспільстві. Яна Зінкевич чи не вперше публічно поділилася власним досвідом переживання травми та пояснила, що відчуває людина, коли намагається вкоротити собі віку…
У 18 років, одразу після закінчення школи, вона пішла на війну добровольцем. Дівчина мріяла стати лікарем, готувалася до вступу в медичний університет, але відклала свої мрії і вирушила захищати країну, не маючи ні найменшого уявлення про бойові дії. Її участь у війні закінчилася після небойової травми — тоді їй співчувала і допомагала вся Україна. Вона відверто розказувала про пережиту депресію, ПТСР та спробу звести рахунки із життям. «Інвалідність, — сказала Яна, пожиттєвий інвалід І групи, — у нашій країні часто означає неможливість отримати освіту, влаштуватися на роботу через дискримінацію, недоступність та відсутність інклюзивності. У моєму випадку ситуацію ще більше ускладнив той факт, що я — жінка…
…Після повернення з війни ветеран втрачає самоідентифікацію, мету, коло спілкування. Згідно з проведеним в Україні дослідженням, 95,2% опитаних бійців заявили, що не отримали достатньої психологічної підтримки та підготовки у своїй військовій частині. Серед травмованих і поранених цей показник іще вищий.
У разі ПТСР надзвичайно важливі заходи превенції та профілактики. Щоб протистояти наслідкам війни, Україні необхідний обмін досвідом із країнами — членами НАТО з лікування ПТСР та збору статистики щодо випадків самогубств серед ветеранів. Як кажуть у нашому середовищі: з війни можна прийти, але неможливо повернутися…
Але Яна Зінкевич повернулася! Вона буде лікарем — зараз навчається в Дніпропетровській медичній академії. І продовжує рятувати душі побратимів як комбат та автор проекту «Госпітальєри». А вдома її чекає дворічна сміхотушка Богданка.
Олена ЖОГА, «ВЗ»
